Останні двадцять років наш край був серед перших, коли слід було висловити протест. За найменшого приводу збиралися «велелюдні мітинги», приймалися резолюції сесіями місцевих рад, рушали до столиці сотні, а подекуди і тисячі демонстрантів. На чолі тих протестів майже завжди був Василь Червоній. За винятком нетривалого періоду, коли йому дали покерувати областю, цей політик був повсякчас готовий до активних дій і завжди мав для цього необхідну кількість людей та ресурсів. Тепер усе змінилося. У столиці нова влада «продає Україну», а у Рівному — тиша.
Навіть позачергову сесію облради з приводу «харківської змови» зібрати не вдалося. Не кажучи вже про «комітет національного порятунку», який в області формально створили. Невже рівняни так змінилися і стали байдужими до долі України? Чи, може, вони такими були і раніше, просто було кому зобразити «народне обурення» і «загальний протест»? Про це ми запитали у лідерів потенційно опозиційних політичних сил нашої області. Ось їхні відповіді. Світлана Ніколіна, голова обласної організації Української народної партії: — Якщо не буде порядку й узгодженості серед сил, які називають себе опозиційними, то це буде свідченням нашої загальної слабкості й неготовності до тривалої боротьби. Бо з цим режимом за один день не впораєшся. У випадку з Комітетом не все гладко. По-перше, все тут поки тільки на рівні декларацій, по-друге, більшість політичних сил та громадських організацій, які туди увійшли, певною мірою відстоюють якісь свої інтереси, а не загальні. Є така класична формула: політики думають про майбутні вибори, а державні діячі — про майбутнє держави. У мене складається враження, що як на рівні Києва, так і на рівні області більшість опозиційних сил думають все ж таки про наступні вибори, про те, як здобути прихильність електорату. Я й своїх однопартійців переконувала, і під час зустрічі з Тимошенко говорила про те, що всі наші заходи мають відбуватись тільки під національною символікою. Бо в усьому світі всі революції і всі відстоювання державних інтересів відбуваються під одним, національним прапором. А українське ноу-хау з майорінням до двох десятків різних прапорів начебто за одну ідею, вочевидь, шкодить, бо свідчить не про об’єднання, а роз’єднання. Опозиція перебуває в певному стані розгубленості, і це зумовлено не тільки її слабкістю, а тим, що влада грає без будь-яких правил. Тобто це наче ви сідаєте грати в шахи і продумуєте можливу партію, а вас б’ють шаховою дошкою по голові. Ми ж з таким ще не стикались. Щодо ролі лідерів для опозиції. Якщо говорити про нашу політичну силу, то коли загинув Василь Червоній, ми всі говорили про те, що замінити його як людину не зможе ніхто, а замінити його як політика зможемо хіба що ми всі разом. І на сьогодні про появу нового лідера ще не йдеться. З іншого боку, якщо говорити в загальному, то я вважаю, що всі сьогоднішні проблеми виникли не в останню чергу тому, що ми створили суспільство вождівського типу. Тому нам потрібно навчитись жити як європейцю — відстоювати ідею, переконання, ідеологію, своє право на працю та на нормальне життя, але менше концентруватись на постаті того чи іншого вождя. А також всім разом менше покладатись на опозицію, а кожному зробити свій власний громадянський вибір. Степан Молчан, голова обласної організації ВО «Свобода»: — Ті політичні сили, які представлені в обласній раді, переживають нині низку власних проблем, зумовлених тим, що на виборах 2006 року в депутати пройшли за списками багато підприємців, які сьогодні бояться за свій бізнес, а тому піддаються різному тиску. Натомість в тих партіях, які формували свої списки за ідеологічним, а не бізнесовим принципом, таких розколів немає. Якщо говорити про «Свободу», то наші представники є лише в окремих сільських та місцевих радах. Проте ми беремо активну участь у всіх акціях опозиції як в області, так і на всеукраїнському рівні. Як позапарламентська опозиційна сила постійно боремось на так званому вуличному рівні. І вважаємо, що всі українці повинні вийти на вулиці, протестуючи проти подій, які відбуваються в країні. А різні заяви, звернення та декларації для нинішньої влади нічого не значать. Протидіяти їй парламентським шляхом також важко, бо багато депутатів з БЮТ та НУНС вже по інший бік барикади. Тому залишається тільки вуличний тиск. Микола Кучерук, керівник фракції БЮТ в обласній раді: — Якщо говорити загалом про опозицію, то вона означає меншість, а в нашій обласній раді «опозиція» — це більшість. Хіба що інші фракції, скажімо, «Наша Україна», СПУ, Народна партія об’єднаються з Партією регіонів, то тоді ми будемо в опозиції. І я не можу поручитись, що тоді ніхто з нашої фракції до них не перейде. Адже це питання кожної окремої людини, питання її політичного вибору, того, що для неї головне — духовність і бачення українського курсу чи ж якісь особисті інтереси і можливість вирішення шкурних питань. У випадку з Комітетом захисту України, як обласним, так і центральним, все набагато складніше. Біда української політики в тому, що сьогодні кожна політична сила дбає в першу чергу про себе, а не про Україну та її інтереси. І окремі сили в Комітет захисту не квапляться, а відмовчуються, чогось очікують. Вочевидь, прораховують — а яким шляхом Комітет піде, а чи не підімнуть їх в ньому інші сили. А згуртувати всіх... Для цього потрібен лідер, який зміг би об’єднати всіх навколо ідеї, або потрібно, щоб сталася якась подія, яка б всіх об’єднала. Так, сьогодні невдоволення народу невпинно зростає, але скільки цей процес триватиме до критичної маси і чи «прорве»... Віктор Матчук, народний депутат України (фракція НУНС), голова політради Рівненської обласної організації партії «Народний Союз Наша Україна»: — Про відстоювання інтересів України на рівні області не йдеться, а ось висловити свою волю потрібно. І тут наша позиція проста і зрозуміла: «Наша Україна» засуджує ратифікацію угоди щодо продовження базування Чорноморського флоту Росії в Криму. Чому наша політична сила не увійшла до Комітету захисту України? Якщо створення цього Комітету ініціював БЮТ, то нас у ньому не буде. Адже саме своїми попередніми кабальними для України газовими угодами Юлія Володимирівна фактично запустила процес продовження перебування російського флоту на території України. По-друге, занадто вже явно цей Комітет схожий на комітет з реабілітації Юлії Тимошенко. При цьому все, за що вони беруться, виглядає принаймні смішно. Для прикладу, на заклик цього Комітету під стіни Верховної Ради прийшло дуже мало людей, тобто не підтримує його народ. І Україні сьогодні потрібно не це. А треба сісти, обхопити голову руками і добре все проаналізувати, подумати над тим, що було, що є, чому так сталося, і як бути далі. І думати повинні не тільки політики. Народ сам повинен усвідомити, як він хоче жити далі, і піднятись відстоювати свої бажання. Звісно, це неможливо без партій і лідерів, але треба думати над тим, щоб були не обличчя, а справжні голови, які можуть запропонувати нові, свіжі ідеї, які зачеплять людей за душу. Валентин Королюк, голова обласної організації Народного руху України: — Якщо у верхах влада фактично повністю в руках Партії регіонів та її сателітів, то в нас в обласній та місцевих радах більшість належить БЮТ і «Нашій Україні». І я не думаю, що на Рівненщині депутати від цих сил будуть різко конфронтувати з керівництвом обласної та районних державних адміністрацій, і навпаки, тільки тому, що вони політичні опоненти. Тобто голова РОДА Василь Берташ та лідери місцевих БЮТ і НУ знайдуть порозуміння та компроміси. Бо, скажімо, якщо через якісь взаємні чвари не буде прийнято бюджет області, вирішено інші важливі питання, то від цього втратять всі. І, як на мене, показовою в цьому плані стане сесія обласної ради цієї п’ятниці. Людям головне не втрачати віри, бо з часом Ющенко, Тимошенко та інші лідери демократичних сил таки змушені будуть знову об’єднатися. І опозиція, якщо діятиме послідовно та правильно, знову прийде до влади і зможе відстоювати українські інтереси. Сергій Штурхецький, голова обласної організації «Народної самооборони»: — Всі знали, що «регіонали» хочуть і готові взяти владу в свої руки, але ніхто не очікував від них таких швидких кроків, як у випадку вибудови своєї вертикалі влади, так і в укладенні міждержавних угод і планів не в інтересах України. Рівненські опозиціонери виявились до цього неготовими. Більше того, сьогодні в області фактично й опозиції як такої ще немає. Бо основа її — це люди, які колись йшли у владу, були при ній і сьогодні хочуть при ній знову залишатись чи принаймні щось виторгувати для себе у нової влади. Щодо створення обласного комітету захисту України, то це тільки перший крок на шляху об’єднання розрізненої місцевої опозиції. Ось тільки проблема у тім, що чи не всі політичні сили, які в нього увійшли, були якимось чином раніше дискредитовані, і тому він поки не має широкої підтримки людей.
