Було близько півночі. Холодний поривчастий вітер, сумно гойдаючи гілки дерев, що ростуть поруч із огорожею кладовища, навіював неприємні відчуття. Блідий місяць то виринав з-за хмар, освітлюючи надмогильні хрести та пам’ятники, то ховався, і темрява знову огортала все навкруги. Таксі від’їхало від «Нового», і я залишився один. Хапали дрижаки. Звичайно ж, не від холоду. Намагаючись відігнати важкі думки, ступив за огорожу кладовища. Знаю ж бо — тут, в цьому місті вічного спочинку, є людина, яка його охороняє.
Ліхтар, що знаходився поруч із будинком ритуальних послуг, постійно блимав, але навіть при такому поганому освітленні було добре видно надмогильні плити та пам’ятники — таку собі імпровізовану виставку ритуальної продукції, що пропонують на «молодіжному». Перед входом висить табличка з написом: «Реєстрація смерті». Я постукав у двері, але ніхто не відповів. Згодом почулися кроки, рипнули двері, і переді мною вималювалася постать чоловіка. На вигляд йому — до тридцяти. Спробував пояснити мету свого дивного нічного візиту, після чого на його обличчі легко прочитав здивування, мовляв, от божевільний, і принесло ж в таку пору сюди. Так розпочалося наше знайомство з Миколою — сторожем найбільшого в Рівному діючого кладовища «Нове», або, як люди кажуть, «молодіжне». Ми зайшли у довгий напівтемний коридор. Уздовж стін стояли нові домовини, очікуючи на своїх власників. У приміщенні відчувалася присутність смерті. Микола провів мене в невелику кімнату, де була розкидана робоча одежа. Вочевидь, копачів могил, адже вся була забруднена землею. Посеред кімнати — стіл із кількома обшарпаними стільцями, на один з яких сторож і запропонував мені присісти, а сам дістав з ящика пляшку самогону із наміром пригостити свого несподіваного нічного гостя. — Ви не дивуйтеся, — пояснив Микола, — в нашій роботі це єдиний порятунок від стресів. Уявляєте, цілий день доводиться мати справу з мерцями, а потім ще й ніч з ними проводити. Таке далеко не кожен витримає. Мій співрозмовник перехилив чарку, закусив солоним огірком і пригадав, що до нього тут було чимало сторожів, та ніхто з них більше двох років не затримувався на цій клятій роботі. Власне, і сам він працює тут нещодавно. Трохи більше, як півроку. Спочатку було дуже складно звикнути до специфіки. Ночами снилися покійники, він не раз прокидався у холодному поту. Та й рідні дуже скептично поставилися до такого вибору сина. Але для Миколи це здавалося єдиним виходом із безробіття. Він за професією будівельник, і певний час їздив на заробітки. Та не постійно ж цим займатися. На жаль, у Рівному спеціалістів такого профілю не особливо цінують. От і довелося за порадою друга піти на перше-ліпше місце роботи. Звичайно, прибутковим його не назвеш — платять півтори сотні гривень на місяць у літній період та на сто гривень більше в зимовий, бо крім звичайних обов’язків сторожа, доводиться топити котельню, що обігріває всі службові та підсобні приміщення кладовища. Іноді випадає нагода підзаробити — кому тачку із землею підвезти на провалену могилку, кому плиткою облицювати. Так і живе. Щоправда, як стверджує Микола, ті гроші на користь йому не йдуть. Загалом, в обов’язки сторожа, окрім охорони території кладовища, яку він обов’язково має обходити мінімум двічі за ніч, входить спостереження за магазином із ритуальними аксесуарами та нагляд за так званими холодильниками, куди вряди-годи привозять покійників. Але, як зізнався Микола, сторожі свої обов’язки виконують частково. Ну, уявіть собі, хто зможе обійти за ніч територію кладовища, що вже тепер складає понад 56 гектарів. … На годиннику було близько другої години ночі. Мій співрозмовник, — трохи захмелівши, запропонував пройтися. Перше, що на його думку, заслуговувало на увагу — це приміщення холодильника, де зберігаються мерці, поки їх поховають. Рипнув важкий засув металевих дверей, і переді мною відкрилося невелике приміщення, звідки повіяло морозним холодом і специфічним запахом. Посередині стояла каталка, якою зазвичай завозять домовину з покійником, по периметру кімнати висять рефрижератори, що натужно гудуть. Тієї ночі нікого не привезли, тому холодильні камери були порожніми. Микола зачинив двері і повів мене далі. В наступному приміщенні було дуже темно, хоч око виколи. Мій екскурсовод, намацуючи вимикач, пояснив, що тут зберігаються виготовлені домовини. Спалахнуло світло... Таку кількість домовин, складених одна на одну аж до стелі, я ще не бачив ніколи. Попередній охоронець якось розповів Миколі, як серед ночі приїхала перевірка, а він був із друзями, ще й в дуже нетверезому стані. Довелося, щоб не показуватися керівництву на очі, заховатися в домовинах. Там проспали всю ніч. Не важко уявити, з якими відчуттями вони прокинулись вранці. За тією розповіддю я й не помітив, як увійшли до великого темного приміщення. Микола чиркнув сірником і запалив лампадки, що висіли перед іконами Ісуса Христа та Богородиці. Звідси починаються проводи покійного в потойбічний світ. Господи, скільки тут побувало душ померлих, якщо майже щодня відспівують до десяти небіжчиків. Відчувалася надто важка енергетика приміщення. Сторож помітив, як змінився вираз мого обличчя, і посміхнувшись, запропонував піти розважитися — послухати музику. З комірчини він дістав синтезатор, здмухнув із нього пил, увімкнув. Потім набрав комбінацію клавіш — і загриміла музика. Вона була такою, що навіть мертві могли б прокинутися. Микола пояснив, що це черговий засіб зняття стресу та проведення вільного часу. Проте згодом це також набридло. Хотілося вийти на свіже повітря, і ми почали обхід кладовища. Зазвичай сторож робить обхід території у повному обмундируванні: гумовий кийок, газовий балончик та ліхтарик, але цього разу ми пішли без жодного з цих атрибутів. Певне, для того, щоб отримати більш емоційно насичені враження. Вітер вщух. Місяць добре освітлював величезну територію кладовища. Серед розмаїття пам’ятників, хрестів та вінків, що тонуть у нічній темряві, відчуваєш себе непроханим гостем у місті мертвих. Взагалі, кожне кладовище має свої визначні місця, і «молодіжне» — не виняток. Ми підійшли до великого гранітного пам’ятника, на якому при місячному сяйві ледь вгадувалися контури напівзатонулого корабля. — Тут похована пара молодят, які в свій медовий місяць загинули на кораблі «Нахімов» у 1986 році, — почав розповідати Микола, — тут таких могил є кілька. Стільки років минуло відтоді, але рідні щотижня приносять на могили живі квіти. До речі, коли мародери на «молодіжному» потрощили понад сотню пам’ятників, здебільшого гранітних і базальтових, ці не зачепили. За словами Миколи, непроханих нічних «гостей» на кладовищі вистачає. Нещодавно тут побували якісь незрозумілі люди в білому. Побродили кладовищем і пішли геть. У таких випадках охорона викликає міліцію, бо що може зробити один сторож з гумовим кийком проти гурту. На дворі поволі почало світати. З боку села донеслися голоси перших півнів, а вже згодом почали під»їжджати маршрутки. Микола провів мене до зупинки. Уже дорогою додому я згадав слова, почуті колись від знайомого дідуся: не мертвих потрібно боятися, а живих...
