Нобеліати родом з України

Як відомо, відомості про кожного лауреата Нобелівської премії, зокрема про те, громадянином якої країни він є на момент отримання премії, містяться в офіційному довіднику Nobel foundation directory. Згідно з цим довідником, Україна не має своїх лауреатів. І річ зовсім не в тому, що країна бідна талантами, — світлі голови України нерідко були змушені полишати свою землю й шукати кращої долі в інших країнах. У результаті наші земляки отримували Нобелівську премію як громадяни інших країн. І якщо імена харків’ян — біолога Іллі Мечникова, котрий став нобеліатом як працівник Пастерівського інституту у Франції, та економіста Саймона Кузнеця, котрий отримав премію як громадянин США — все-таки відомі, то імена інших лауреатів менш відомі.

Відкриття стрептоміцину ”Я досі відчуваю чарівний запах українських степів», — таке визнання зробив у автобіографічній книжці знаменитий мікробіолог, нобелівський лауреат, уродженець Вінниччини Зельман Ваксман. Тут же він пише, що рано відчув себе hunter for learning — мисливцем за знаннями. 1910 року юнак блискуче закінчив найкращу в Одесі гімназію, проте через національність дорога до університету для нього була закрита. На сімейній раді було вирішено зібрати потрібну суму на квиток у третій клас і пливти до Америки, де не було перепон для здобуття університетської освіти. Після закінчення Рутгерського університету (штат Нью-Джерсі) Ваксман одночасно з викладанням розпочав дослідження грунтових мікробів і їх взаємодії з середовищем. 1932 року Американська національна асоціація з боротьби з туберкульозом звернулася до нього з проханням з’ясувати причину незрозумілого на той час явища — руйнації паличок туберкульозу в грунті. Туберкульоз тоді не піддавався лікуванню і становив дуже серйозну проблему для медицини. Ваксман припустив, що на палички Коха діють мікроби-антагоністи, які живуть у грунті. Очолювана ним дослідницька група вивчила близько 10 тисяч різноманітних грунтових мікробів у пошуках антибіотиків, які могли б руйнувати хвороботворні бактерії, не завдаючи шкоди людині. Так 1943 року було відкрито стрептоміцин, що утворюється в процесі життєдіяльності грибів Streptomyces globisporus. До речі, слово «антибіотик» теж запровадив Ваксман. Після кількох років тестування і допрацювання стрептоміцин почали широко використовувати для боротьби з туберкульозом і проказою в усьому світі. У 1952 році вченого нагородили Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». До цього часу новий препарат урятував уже тисячі й тисячі людських життів. Зельман Ваксман, ще за життя названий «одним із найбільших благодійників людства», помер 1973 року й був похований у США, країні, що відкрила йому двері університету й стала для нього другою батьківщиною.

Теорія проходження хімічних реакцій Секретар Нобелівського комітету барон Рамель заплакав, вручаючи премію американському хімікові Роальду Гофману. Він знав біографію вченого, якому чотирирічним хлопчиком довелося зазнати жахів фашистського концтабору на Львівщині і пережити загибель батька. Після визволення Червоною армією України 1944 року Роальд разом із матір’ю перебирається в Краків, де мати виходить заміж за Поля Гофмана, і сім’я емігрує до США.

	Роальд Гофман

Тут Роальда прийняли до спеціального навчального закладу для обдарованих дітей у Нью-Йорку. Після його закінчення Роальд вступив на медичний факультет Колумбійського університету (США). Спеціалізувався з хімії в Гарварді і з квантової хімії в Упсалі (Швеція). Разом із професором Вудвордом молодий учений сформулював загальне правило, яке вважається найважливішим концептуальним принципом у теорії органічної хімії. Воно визначає співвідношення енергії перехідного стану молекул, що об’єднуються, і числа електронів, які беруть участь у хімічних процесах. Цей різновид обчислень використовують хіміки, вивчаючи нові реакції й вирішуючи проблеми синтезу нових речовин. 1981 року Роальд Гофман отримав Нобелівську премію за внесок у спільну з Вудвордом розробку теорії проходження хімічних реакцій. У перші роки незалежності України Гофман приїжджав у місто Золочів Львівської області — місто свого дитинства. Пройшовся його вулицями, побував у будинку, де з’явився на світ, піднявся на горище школи, де вони ховалися з матір’ю від фашистів. Любов до батьківщини він висловив такими словами: «Україна — обітована земля мого серця».

Дотримуйтеся тиші! Агнон працює Усі барви і звуки рідної Галичини, звичаї, обряди, мову і характери людей, які її населяли, увібрали твори нобелівського лауреата з літератури 1966 року Шмуеля Йосефа Агнона. Дослідники його творчості вважають, що письменник, котрий народився 1888 року в містечку Бучач Тернопільської області, сформувався як майстер слова саме в Україні — до від’їзду з країни він опублікував тут близько сімдесяти ранніх творів.

	Шмуель Йосеф Агнон

Переїхавши до Палестини, а згодом до Берліну, письменник випускає кілька повістей, збірки оповідань і двотомний роман «Весільний балдахін». Гумор і іронія в цьому романі поєднуються зі співчуттям до героїв, що типово для творчості Агнона. На початку 1930-х років твори письменника почали широко публікуватися німецькою, а потім і англійською мовою, заживши світової популярності. В останні роки життя Агнон став в Ізраїлі національним кумиром. Коли в районі, де він жив, розпочалися будівельні роботи, мер міста наказав встановити спеціальний знак поблизу будинку письменника: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює».

Відбраковувати субатомні частинки ”Всесвіт мого дитинства, де я був Грицем Харпаком», — так каже про свою батьківщину нобелівський лауреат Жорж Шарпак, уродженець містечка Дубровиці — нині місто Дубровиця на півночі Рівненської області в Україні. На початку тридцятих років — еміграція «у пошуках кращої долі» була тоді дуже поширеним явищем — його сім’я виїхала до Франції. Ім’я і прізвище Гриця стали звучати на французький лад — Жорж Шарпак.

	Жорж Шарпак

Друга світова війна застала юнака під час навчання в паризькому ліцеї. Відклавши підручники до ліпших часів, він вступив до лав французького Руху Опору. У результаті спочатку потрапив до в’язниці, а потім був депортований у концтабір Дахау, де залишався до звільнення 1945 року. Після війни юнак активно надолужує упущене: закінчив ліцей, здобувши ступінь бакалавра в гірничій справі. Але, захопившись фізикою, Шарпак починає працювати в лабораторії Ф.Жоліо-Кюрі. Він здобуває ступінь доктора наук у галузі ядерної фізики і з 1959 року постійно працює в Європейському центрі ядерних досліджень (ЦЕРН). 1992 року йому присуджують Нобелівську премію в галузі фізики за винахід і розвиток нових детекторів елементарних частинок, зокрема за винахід так званих камер Шарпака. Розроблені ним експериментальні методи збагатили інструментарій фізики елементарних частинок і багато в чому визначили її нинішні досягнення. Розробки Шарпака входять до складу більшості великих установок на всіх сучасних прискорювачах і використовуються в більшості проведених у ЦЕРНі експериментів.

Їх висували на здобуття Нобелівської премії Ще менш відомі громадськості імена вихідців з України, яких висували на конкурс Нобелівської премії, але вони її не отримали. Це й зрозуміло — Нобелівський комітет засекречує список кандидатів на 50 років. Через півстоліття питання вже втрачає свою актуальність. Кандидатуру Івана Франка — як найвидатнішого письменника сучасної Європи — висували 1915 року філософи з Відня. Трохи раніше — 1910 року — група вчених Франції за підтримки письменників із країн мусульманського Сходу пропонувала кандидатуру діяча кримськотатарської культури Ісмаїла бей Гаспринського, який вів у Криму літературно-просвітницьку діяльність. Професори Гарвардського університету висували на Нобелівську премію радянських поетів Павла Тичину і Миколу Бажана. Проте Бажан, подякувавши за увагу, написав у листі до Шведської академії літератури: «Я вважаю себе не гідним такої високої нагороди». Від «буржуазної премії» відмовився і письменник-емігрант Іван Багряний. Слід зауважити, що імена деяких кандидатів на Нобелівську премію, які ще не подолали піввіковий термін таємності, все-таки відомі. Так, не судилося отримати нагороду й Уласу Самчуку, українському прозаїку в діаспорі, кандидатуру якого запропонував 1980 року російськомовний канадський часопис «Современник». Серед претендентів на найвищу премію був також поет-дисидент Василь Стус, якого 1985 року висував на конкурс Нобелівської премії з літератури нобелівський лауреат Генріх Бьолль. 1991 року українська діаспора запропонувала як претендента Олеся Гончара за його роман «Собор». А 2005 року кандидатом на здобуття Нобелівської премії миру був президент України Віктор Ющенко.