— Свого часу завдяки нашим спільним із Миколою знайомим, котрі колись також працювали в Палаці дітей та молоді, нас запросили на роботу. Сказали, що є можливість пограти у колективі — там були всі львівські музиканти та ми, двоє рівенських. І ось із цими людьми ми приїхали в Мальме, де почали співпрацювати з місцевим цирком. Разом з ним за півроку ми об’їздили всю Швецію.
— Невже в цій державі не вистачає своїх професійних музикантів, що потрібно запрошувати їх аж з України?
— А тут відповідь проста — ми можемо працювати не гірше, іноді навіть значно краще, проте за меншу платню.
Крім того, у нас таких людей, як я, як Іваницький, просто не цінують, їх ставлять в умови, що вони змушені десь їхати, щось вигадувати, аби заробити гроші. Хоча зараз вся країна так живе. Музикант віддає слухачу своє вміння, свою музику та душу, а тому хоче отримати не лише просто вдячність, а й якусь матеріальну винагороду. Одними оплесками ситий не будеш.
— Як шведи сприймали українських музикантів?
— Нас дуже здивувало, що шведи були в захопленні від української музики. Про нас навіть у тамтешній газеті написали, я її з собою в Рівне привіз, щоб усім показати. Ми працювали в повноцінній цирковій програмі, де в процесі музичного супроводу використовували наші композиції, мотиви відомих українських пісень. Мабуть, саме це їх вразило. Взагалі, як український музикант я вперше побував у Швеції в 1999 році, коли разом з колективом Андрія Кібіти поїхав на фестиваль.
— А що шведам найбільше сподобалось?
— Все. Ми інтерпретували під циркову програму навіть фольклорні речі, що дозволило нам чути «біс» та «браво» насамперед на свою адресу, а не в бік циркових артистів. Хоча ми є тими ж самими артистами — іноді наш колектив був у центрі циркової вистави з музичною клоунадою. Навіть у візах так і записано — «артисти».
— На черзі Ірландія. Що ви там будете робити?
— В принципі, те ж саме. Їдемо з тим же колективом, так само працюватимемо в цирку, але тепер вже цілий рік. Ірландцям ми сподобались, вони запропонували нам підписати контракти ще там, у Швеції.
— До вашої циркової кар’єри ви працювали педагогом у Палаці дітей та молоді, де навчали молодих барабанщиків. Не шкода було їх кидати?
— Якщо чесно, то дуже шкода. Професійний музикант і педагог частину себе та своєї майстерності залишає у своїх учнях. А тому коли учень перевершує свого вчителя, той буде щасливим.
— За ті «шведські» півроку вам хотілося повернутися додому?
— Звичайно. Але якби батьківщина не була такою, як вона є, ніхто б не тікав за кордон.
— Якби у вас була можливість працювати за такі ж гроші, але вже в Україні, ви б кудись їхали?
— Ні, залишався б тут. Мені не двадцять років, щоб просто так кудись кидатися. Я десять років працював у філармонії, побачив світ, об’їхав ввесь Союз, всі країни соцтабору, три роки працював у Польщі. І зараз впевнений, мене більше цікавить, що діється тут, а не там.
