За одну листопадову добу зникло село Завалля, що у Млинівському районі. Якщо раніше там було кілька десятків хат, то за останні п’ять років село перетворилось на хутір, в якому мешкало дві родини: Остапюки та їхні сусіди — старенька жінка із сином Володимиром, колишнім лікарем-стоматологом. А «стер» назавжди це село з карти України невідомий поки що убивця, який відібрав життя подружжя Остапюків. Після приїзду в Завалля слідчих «виїхав» звідти й Володимир, якого затримали міліціонери «за непокору» — зараз його утримують в ізоляторі тимчасового тримання. А його стару маму забрала невістка, отож хутір тепер довго буде безлюдним…
Шукав у лісі порятунку… Вірі Остапюк йшов 67 рік, її чоловіку Петру мало виповнитися 75. Хоча й народились вони у Польщі, проте майже все життя прожили в Україні. Збудували маленьку хатину у селі Завалля Млинівського району, в ній і прожили понад 43 роки, виростили двійко дітей. Віра працювала раніше в колгоспі, Петро — був ковалем. Вийшовши на пенсію, вони й далі працювали у своєму господарстві, щоб допомогти дітям та онучці. Син Микола та донька Галина мешкали у Луцьку, проте кожних вихідних приїздили до батьків. От і того дня Галина поверталась з батьківської хати додому в Луцьк. Віра з Петром, як завжди, вийшли доньку проводжати, ще й рукою помахали — «щасливої дороги!». Галина й подумати не могла, що бачить батьків востаннє. У середу Петро Остапюк ще приходив у Торговицьку сільську раду, щоб отримати у поштарки свою та дружини пенсію. Забрав і сусідчину, бо її син йти з хутора у Торговицю не хотів. Відтоді Петра більше ніхто не бачив… Коли донька Галина зателефонувала до батьків 14 листопада, їй ніхто не відповів. Мобільний мовчав упродовж усього дня. — Я ще подумала, що худоба, мабуть, захворіла, отож батьки й пораються у хліві. — Мобільним здебільшого користувалась мама, а коли не чула дзвінка, то їй про нього сповіщав наш пес — лише зачувши дзвінок, він голосно гавкав, — розповість згодом Галина. Мовчав мобільний і наступної доби. Своєю тривогою Галина поділилась з братом Миколою. Той зателефонував єдиному сусіду батьків Володимиру, щоб дізнатися, що з ними трапилось. І від почутої за деякий час звістки защеміло серце: — Мати у хаті накрита лежить, а батько — у лісі! — Викликай міліцію, — тільки й спромігся відповісти сусіду Микола. — Яка там міліція?! Приїзди батьків ховати! — заявив Володимир. Згодом пан Микола зізнається кореспонденту «РВ», що у ту мить він подумав, що мати померла від серцевого нападу, бо останнім часом скаржилась на біль у серці, а батько, побачивши це, побіг за допомогою. І побіг не в Торговицю, бо туди далеченько та й дорога погана, а у ліс, що поряд, адже там часто працювали люди. Дорогою йому стало погано, от і помер. Та Микола помилявся. Доки син приїхав на хутір, там були вже правоохоронці. Прийшов і якийсь бородань, який був схожий на волоцюгу. Лише коли той озвався, Микола впізнав у дивному чоловіку сусіда своїх батьків — пенсіонера Володимира, колишнього стоматолога. — Двері в оселю були відчиненими. Мене здивувало одразу те, що худоба на подвір’ї Остапюків не ревла від голоду, а мовчала. Я ще подумав, що її хтось добре нагодував, — розповів сільський голова Торговиці Петро Данильчук. Та найвірогідніше, що худобу передбачливо нагодував вбивця, щоб люди, які ходили у ліс поблизу Завалля, не почули реву голодної скотини та не прийшли туди, щоб довідатись, що сталося з її господарями. Віру оперативники знайшли мертвою у ліжку — у неї була розбита голова. Петра побачили за сотню метрів від дому — він втікав від когось стежиною, що вела у ліс; його тіло, що пролежало в снігу дві доби, встигли обгризти лисиці. — Спершу оперативники навіть подумали, що це тато вбив маму, а потім загинув сам, — розповів Микола. Та коли судово-медичний експерт зробив розтин тіла, з’ясувалось, що Петро, як і його дружина, також помер насильницькою смертю. — Почерк вбивства обох Остапюків — однаковий, — каже млинівський міжрайонний прокурор Анатолій Перетятко. — Їх вдарили тупим предметом по голові. Петро, в якого була черепно-мозкова травма, жив ще десь упродовж доби, а однією з причин його смерті стало переохолодження. Віра також не відразу померла — після удару вона ще навіть намагалась витерти кров з голови рушником (його оперативники знайшли поряд з тілом на ліжку). Та вбивця, повернувшись у дім, добив жінку, а зверху на її тіло поклав 50-кілограмовий мішок з пшеницею. За фактом навмисного вбивства ми порушили кримінальну справу.
Мішок пшениці — ціна життя? Правоохоронці називають цей злочин немотивованим, адже убивця залишив у будинку вбитих понад 20 тисяч гривень заощаджень, не забрав ні тисячу гривень пенсії, ні мобільного телефону. Знаряддя вбивства міліціонери поки що також не знайшли. Лише витягнули з криниці скривавлену подушку та знайшли кілька речових доказів та слідів убивці. — Наші батьки такої смерті не заслужили! — плачучи, промовляє донька вбитих Галина. — Вони все життя працювали, не покладаючи рук. За що їх було вбивати? Нині діти Остапюків розпродають худобу і заготовлені корми для неї, дрова та пшеницю. — Я більше ніколи не зможу повернутись сюди, бо там, де ми у дитинстві були щасливими, все нагадуватиме тепер про страшну смерть наших батьків, — промовляє, ридаючи Галина. …Остапюків поховали на сільському цвинтарі. Кажуть, що ціною життя подружжя міг стати саме той мішок пшениці, який убивця кинув на тіло Віри. Саме стільки зерна Остапюки позичили сусіду і вимагали, щоб той повернув борг. Чоловік повертати не хотів. Припускають, що саме він, розлютившись, і прийшов «розрахуватись» із Остапюками. Поки що мешканців сусідніх сіл цікавить одне: чи розкриє міліція цей злочин, адже досі чимало людей, лягаючи спати, не вимикають світло в оселях, побоюючись за власне життя. А раптом убивця ще блукає на волі?
