Останній солдат Наполеона

1967 0

Ми у соцмережах:

Останній солдат Наполеона

За своє життя рівнянин Олександр Загайний брав участь у багатьох військових конфліктах — від народного повстання в Угорщині 1956 року до конфлікту Радянського Союзу з Китаєм навколо Даманського півострова, не кажучи вже про Велику Вітчизняну війну, на яку пішов у 17 років. Але запам’яталася найбільше, мабуть, війна... 1812 року. Щоправда, воював рівнянин лише на зйомках фільму Сергія Бондарчука «Війна і мир» — Олександр Загайний був одним з десятків тисяч військових, котрі брали участь у сценах масових битв між військами Наполеона та Кутузова. Маючи за плечима насичену різними війнами біографію, пан Загайний лише два тижні тому, у віці 79 років вирішив піти на заслужений відпочинок — впродовж останніх 12 років від завідував господарством апеляційного суду.

— Як ви потрапили на знімальний майданчик? — На Закарпаття, де я служив начальником зв’язку в одній з частин, приїхала знімальна група фільму «Війна і мир» на чолі з Сергієм Бондарчуком. Масштабність проекту всіх вражала — у Свалявському районі посеред двох гір, у великому низинному котловані, збиралося безліч людей — операторів, піротехніків, монтажерів, гримерів і, звісно, акторів. Набрати треба було по декілька десятків тисяч солдат у формі війська Кутузова і Наполеона — і звести всіх цих вояків «у штики». Для цього задіяли два полки з Мукачевого, три — з Виноградова та Берегового. Я думаю, для країни цей проект обійшовся б дуже дорого, але всі солдати, котрі брали участь у зйомках, не отримали за це жодної копійки. Зйомки відбувалися так: вранці нам казали, що сьогодні знімають французьку армію. Ми одягаємо костюми, беремо зброю, їдемо на машинах на знімальний майданчик у вигляді австрійського села — спеціально побудували декорації для фільму, які потім спалили. Учасників масовки ретельно навчали, що коли робити, де кому падати, як битися. Я в основному грав поручиків Кутузова, проте, як і інші, був і в ролі французького солдата. Коли дивився фільм, себе впізнавав і всім показував. — Скільки тривали зйомки? — Півтора року солдати працювали тільки на цей фільм. Лише по вівторках у нас були політзаняття, а решту часу присвячували війні 1812 року. — У вас залишилось багато фотографій... — На зйомках я був не лише статистом, а й фотографом. Знімав панорамні кадри, Бондарчук потім їх переглядав. Багато фотографій зробив на згадку, але з часом їх розібрали мої знайомі. — А з акторами вдавалося поспілкуватися? — Звичайно, з цим проблем не було жодних. І Тихонов, і інші тоді вже відомі актори ніякої «зірковості» не виявляли, нормально спілкувалися, із задоволенням фотографувалися. — Розкажіть про свою військову біографію... — Я сам з Ямпольського району Сумської області. У родині нас було одинадцять дітей, нині залишилось двоє. Батько був на фронті, після війни він до нас не повернувся — пішов до іншої жінки. Мене призвали до війська у серпні 1944 році, я потрапив у Харківську область, у школу сержантського складу. Був кулеметником, близько місяця ми готувалися, а потім я потрапив у маршовий батальйон. Нас відправили до Києва, який на той час вже був звільнений. Далі ми рушили на Брест, переправились через Західний Буг і нас перекинули у Польщу. Там з маршового батальйону відібрали 100-150 чоловік для формування мінометного полку. Мене призначили телефоністом. Ми пройшли Польщу, дійшли до Одеру — через цю річку ми змушені були протягувати телефонний дріт, щоб мати можливість корегувати обстріл. У Німеччини я дійшов до містечка Чустенберг, де й закінчив війну. Після цього мені запропонували залишитись у війську — відчувалася нестача офіцерів. А оскільки я був відмінником політичної підготовки, мені присвоїли звання офіцера. Так я став молодшим лейтенантом. Після семи років служби у Німеччині я потрапив у Новоград-Волинський, у танкову дивізію. Ще через сім років мене призначили начальником зв’язку ракетного дивізіону Кременця. Після того, як дивізіон був переведений у Німеччину, я залишився в Україні, переїхавши до Івано-Франківська — там пропрацював рік, після чого мене призначили начальником зв’язку мотострілкового полку в Мукачевому. У кінці шістдесятих я потрапив до спеціально сформованого полку, який відправляли на кордон із Китаєм, коли там був конфлікт навколо Даманського півострова. Так і потрапив у Монголію, у пустелю Гобі. Щоправда, у військових діях брати участь мені не довелося. Після чотирьох років у Монголії я повернувся в Україну, в Рівне. Пізніше, у 1956 році, мене у складі полку переправили в Угорщину — там відбулося повстання, ініціатором якого були студенти та робітники заводів. А у 1968 році нас направили у Чехословаччину, але в районі Чопа наші танки розвернулися — конфлікт у Празі був вичерпаний. — А як склалося життя після служби в армії? — Наприкінці серпня 1975 року, після 31 року служби, у званні майора я звільнився в запас і влаштувався на роботу судовим виконавцем, пропрацював на цій посаді вісім років, потім перейшов в управління юстиції консультантом з роботи судів, де також працював вісім років. Останні дванадцять років працював у апеляційному суді. Роботу залишив 31 жовтня цього року — все-таки вік такий, що вже можна й відпочивати.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також