«19 червня вечором після видання чергового числа газети Оскілко повернувся до села Городка, де мешкав з сім’єю. І в той самий день біля години одинадцятої, коли після вечері сидів у їдальні коло столу разом з дружиною, спиною до відчиненого вікна, скритовбивець стрілом у плечі із самострілу убив його на місці, поціливши просто в серце і, скориставшись з темної ночі, втік», — це повідомлення було надруковане у рівненській газеті «Дзвін» 10 липня 1926 року. Так завершилось драматичне і коротке життя Володимира Оскілка — суперечливої постаті в українській політиці. Подейкують, що Оскілко працював на польську секретну службу, так звану дефензиву. Водночас люди, які знали його ближче, стверджували, що Оскілко був Великим Українцем, затятим у своїй любові до Батьківщини, у повній вірі у прийдешній самостійності.
У 26 років організовує Північну армію УНР
У відкритих інформаційних джерелах Володимир Пантелеймонович Оскілко значиться українським військовим і громадським діячем часів УНР, отаманом Армії УНР, командувачем Північної групи військ директорії, командувачем Північно-Західного протибільшовицького фронту. Був він і одним з керівників Української партії соціалістів-самостійників (така партія також існувала). Однак якщо відкинути загальнодоступні джерела, можна сформувати образ Оскілка як людини та лідера з додаткових, здавалося б, не таких важливих доповнень. Залишилося достатньо багато спогадів близьких людей та його друзів.
«Народився Володимир Оскілка в день Рівноапостольного великого князя Володимира 28 (16) липня 1892 року у селі Хотин на Рівненщині у сім’ї відставного солдата», — так стверджує дослідник біографії Оскілка Олександр Ломако. В інших біографічних джерелах подається місце народження — село Городок, що біля Рівного. Початкову двокласну школу закінчив у Городку, далі навчався у Рівненській чоловічій гімназії. Закінчив вчительську семінарію. Працював народним учителем у селі Золоте поблизу Дубровиці. Деякі джерела вказують на те, що Оскілко мав військову освіту — закінчив Житомирське військове піхотне училище.
В 1914 році мобілізувався у царську армію, де отримав чин офіцера та Георгіївський хрест. Після лютневої революції 1917 року був призначений губернським комісаром російського Тимчасового уряду в Тулі. Тут познайомився та одружився з Клавдією Костянтинівною і наприкінці 1917 року повернувся з нею на Волинь.
Чомусь він мав неабияку популярність серед солдатів. Тому на Волині Центральна Рада призначила його командиром новоствореної Волинської дивізії. У 1918 році Оскілко стає комісаром Центральної Ради у Рівненському повіті та організовує на Волині повстання проти гетьмана Скоропадського. Завдяки своєму геройському вчинкові він опинився в таборі Директорії, де в 26 років організовує Північну армію УНР, вояки якої «своїм умінням різко відрізнялися від солдатів інших підрозділів. Їхній командир (Володимир Оскілко) непримиренний до мародерства і казнокрадства, пильно стежив за тим, щоб його військо не потрапило під ворожий політичний вплив».
Залишилися спогади про зовнішність командира. «Оскілко — молодий чоловік, вище середнього зросту (1 м 81 см) стрункий, темно-русий, з правильним інтелігентним обличчям. Він володів великою ерудицією та ініціативою, мав гучний командирський голос і любив співати. При читанні та писанні користувався пенсне, що ще більше підкреслювало в двадцять з лишком його поважність».
Конфлікт з Петлюрою і спроба державного перевороту
Коли у квітні 1919 року Петлюра прибув у Рівне, призначивши тимчасово наше місто столицею України, члени уряду невдовзі також перебралися сюди. Соціал-демократ Борис Мартос очолив уряд.
Цей факт обурив Оскілка, оскільки він вважав, що в державний апарат та керівництво армії проникли більшовицькі агенти. Розпочався відкритий конфлікт між Симоном Петлюрою та Володимиром Оскілком. Останній припинив виконувати накази головного отамана та підкорятися командуванню. До речі, Оскілко вважав Петлюру людиною непослідовною та одного разу вручив йому меморандум про його негайну відставку, однак Петлюра, перебуваючи в той момент у Здолбунові, порвав цей папір та усунув Оскілка від командування військом.
29 квітня 1919 року в Рівному була здійснена спроба державного перевороту. Оскілко заарештував Бориса Мартоса та декількох міністрів. «Вранці 29 квітня на парканах рівненських вулиць були наклеєні листівки — відозви до війська та населення, підписані головнокомандуючим Оскілком. А на 9 ранку 30 квітня Рівне уже було під контролем заколотників. Вони ж захопили казну УНР у три мільйони українських карбованців… газета «Воля» надрукувала кілька звернень до українського народу про те, що влада зрадників скинута та про те, що селянам буде повернута земля у приватну власність».
Але ж Симона Петлюру, який перебував у Здолбунові, заарештувати не вдалося. Той швидко зорієнтувався та організував заходи для придушення повстання. Над Рівним з літака розкидали листівки та звернення до козаків та старшин, в яких Оскілка називали зрадником. І вже вночі частини січових стрільців атакували Рівне. До речі, для придушення повстання використали бронепоїзд. 30 квітня заколот під головуванням Оскілка був придушений.
Першого травня Мартоса було звільнено. Вперше в Рівному пройшла першотравнева демонстрація, про яку писала газета «Дзвін»: «Хай в цей урочистий день свята трудящих, поряд з національним прапором У. Н. Р. розвивається червоний прапор — символ єднання робочого люду цілого світу».
Поза тим Оскілку довелося втікати з Рівного. Деякий час він переховувався у навколишніх селах, а пізніше все ж здався польській владі, яка відправила його у табір для інтернованих та військовополонених в Польщі. Ясна справа, і тут він очолив українську громаду, а згодом переїхав до Відня.
Повернення до Рівного: убивця поцілив у серце
Саме в цей час відбувся перелом у його діяльності. 1923 рік — рік повернення Володимира Оскілка до Рівного, де він очолює редакцію газети «Дзвін» — орган української народної партії. Газета виходить щотижня значним на той час накладом — 5000 примірників! Крім того, одночасно Оскілко керує Українським селянським кооперативним банком та займається літературною діяльністю. Його книга «Між двома світами» виходить саме в 1924 році.
Проживав Оскілко разом з родиною, до речі, не в Рівному, а в Городку. Там йому виділили житло у місцевій семикласній школі. Ввечері 19 червня 1926 року Володимир Пантелеймонович повертався з Рівного, де готував черговий номер газети «Дзвін». У той же день, в годині одинадцятій, після вечері сидів в їдальні біля дружини, спиною до відчиненого вікна. Убивця пострілом у спину із самостріла убив його на місці, поціливши у серце, скориставшись темною ніччю, втік.
Його донька Наталія Бережнюк згадувала: «Коли мій батько загинув, мені було лише 5 років. Я пам’ятаю лише дитячі епізоди із нашого життя з ним. Пам’ятаю похорон — море людей, сльози. Мама зовсім не плакала, бо чекала дитину в дуже скорому часі і, взагалі, серце закаменіло. Ми залишилися одні, ні родичів, ні близьких знайомих, всі нас боялися.
Барон Штейнгель прислав гроші на костюм батькові та труну, бо ті гроші, що мама дала комусь купити все, пропили і приїхали без усього. Тройця, жара…
При житті батька майже кожен день у нас хтось із мужчин обідав — казали, емігранти, а получивши зарплату, тато мені казав: «не турбуйся, ми ж не голодні. Обов’язково треба нашим людям помагати, це ж свої». І ми жили дуже скромно.
Хочу дописати, родився хлопчик — син, но не прийшлось йому на світі жити. Так жаль…
Ми займали на другому поверсі одну кімнату. Пам’ятаю три залізних ліжка, стіл займав більшу половину кімнати, маленький столик біля вікна для роботи, за яким дуже часто всю ніч, до світанку засиджувався за роботою мій тато. Над ним маленька лампочка з клаптиком паперу, це замість абажура…
Дуже часто ми ходили у Хоцінь (Хотин) на могилу, зимою, пам’ятаю, мама наймала підводу і ми їздили на Різдво до батька мого любого, лопатою пробивала стежку до нього. На хресті на його могилі вирізані були слова: «Бажав для скованих людей волі. Для нещасних долі і рівної правди для всіх».
Ще в 1926 році академік Сергій Єфремов писав, що «Оскілка вбито в Городку, Штейнгелевому маєтку, вночі крізь вікно пострілом з револьвера. Коли взяти на увагу, що Оскілко допомагав Пілсудському і, взагалі, був за федерацію України з Польщею, то обставини його вбивства, як і Петлюри, набувають симптоматичного вигляду».
Перед смертю казав, що «оточений підозрілими людьми»
Почалося розслідування за фактом вбивства Оскілка. Ці документи з фонду «Прокуратура Рівненського окружного суду м. Рівне. Волинське воєводство» зберігаються в ДАРО разом зі слідчими справами про діяльність Оскілка як редактора рівненської газети «Дзвін» (редакція знаходилася на вул. Вартовій, 6) і є тепер основою для вивчення особистості знаменитого українського військового — Володимира Оскілка. Останні місяці його життя та обставини смерті детально описані в «Справі з розслідування вбивства Оскілка — редактора газети «Дзвін», бувшого петлюрівця. 26 червня 1926р. — 30 жовтня 1926 р.». З протоколу огляду місця злочину вказано, що «в будинку 7-класної загальної школи в с. Городок в житловому приміщенні на другому поверсі знайдено труп В. Оскілка. Зріст 1,81 м, вік — 33–34 роки, доброї будови, вдягнений в сорочку та білі кальсони. В сорочці отвір розміром в зерно квасолі. Рана знаходиться на відстані 1,48 м від землі». Згідно з протоколом Оскілко був вбитий з пістолета типу «Браунінг» калібру 7,65.
Дружина Клавдія свідчила, що в останні години життя «Володимир грав з донькою, прочитав декілька статей з газети «Дзвін», в якій якраз була розміщена стаття про похорони Петлюри. О 22.30, відклавши газету, хвилин 10 відпочивав. Потім встав з ліжка, що напитися молока. Дружина також захотіла молока і він, наповнивши склянку, подав їй до ліжка… На хвилинку став коло столу, а раптово скрикнув «Боже», схопився руками за серце і впав на підлогу в той самий момент».
В розділі справи «Цілковито секретно» був зазначений як вбивця — підозрюваний Григорій Гордієнко, який, за словами затриманого Антонія Блажичка, співпрацював з ГПУ в Славуті. Такий висновок було зроблено через те, що незадовго до вбивства Гордієнка бачили в Городку. По фотографії його впізнали мешканці села. Слідство відзначило, що «вбивство здійснила людина дуже ловка, проворна, гарний стрілець». Всі ці якості були притаманні Гордієнку.
У архівній справі наголошувалося, що це суто політичне вбивство, це справа рук гпушників зі Славути, і що сам Гордієнко цього зробити не міг, в нього був спільник. В документі було наведено декілька прізвищ, які могли бути дотичними до вбивства, однак усі вони так чи інакше були пов’язані з більшовиками.
Оскілко незадовго до смерті говорив, що оточений підозрілими людьми, що від нього щось приховується і його обманюють.
Клавдія Оскілко згадувала у розмові зі слідчим, що Оскілко отримував анонімні листи, попередження, що може бути вбитим, тому деякий час мав охоронців. Однак ці люди не використовувалися за призначенням, а виконували спеціальні доручення Оскілка. Ще в одному протоколі допиту Клавдії Оскілко йдеться: «На початку весни до редакції приходив представник Тютюнника, аби добитися, щоби мій чоловік змінив напрямок своєї політичної діяльності, не проти, а на бік радянської держави та самого Тютюнника, і щоби виїхав до Росії».
Коли незадовго перед тим Оскілко прочитав у польській пресі про вбивство Симона Петлюри в Парижі, то сказав своїй дружині Клавдії Костянтинівні: «Скоро і до мене черга дійде. Якщо таке трапиться — поховайте на кладовищі в Хотині, біля могили матері».
Число 197 газети «Дзвін» за 1926 рік повністю присвячене вбивству тридцятичотирирічного головного редактора Володимира Оскілка. Трагедія та непоправна втрата, недооцінка впливу на український національний політикум та виявлення зв’язку з нещодавнім убивством Симона Петлюри — були основними темами тижневика.
Поховали Володимира Оскілка в селі Городок, могилу його нещодавно поновили.
Неоднозначна та суперечлива постать Володимира Оскілка і дотепер. Одні його вважають героєм, інші — заколотником та зрадником. В’ячеслав Липинський писав: «Трагічна доля Володимира Оскілка спричинена найстрашнішою язвою нашого національного організму — національним розладом, політичною дезорієнтацією українських партій, заздрістю і взаємною неприязню…»
Олена ГУМІНСЬКА,
завідувачка відділу краєзнавства Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
