9 листопада в нас вже стало традицією відзначати День української писемності та мови. Попри те, що наша держава збирається наступного року відсвяткувати свій 25-літній ювілей, у ній українська мова, яка має статус державної, так і не зайняла належного місця. Є сфери, в яких вона використовується вкрай мало. Це – бізнес, мас-медіа, кіно, інші види мистецтв. Як не парадоксально, але саме в роки незалежності спостерігалися тенденції скорочення вживання української мови в деяких із цих сфер. Наприклад, на сьогодні ми практично не маємо україномовного кіно. А деякі ніби україномовні фільми (насправді двомовні), як, наприклад, телесеріал «Останній москаль», радше викликають негативну реакцію в українському середовищі, ніж позитивну. Навіть у сфері державного управління, де, здавалось би, чиновники мали володіти державною мовою, йде її відверте ігнорування на найвищому рівні. Особливо це стало помітним після подій, які ми гордо іменуємо Революціє Гідності.
Звісно, тут спрацьовують різні чинники – це й радянський спадок, і спадок більш глибокого минулого, коли за царських часів здійснювалася відверта русифікація українських земель, це також тиск нашого північного сусіда, який цілеспрямована насаджує в Україні російську мову й культуру, це й свідомі спекуляції окремих політиків на «проблемі російськомовних», і русифікаторська діяльність т. зв. Української православної церква (насправді – філії Російської православної церкви). Зрештою, це й російськоцентричні стереотипи наших громадян, які виховувалися та, за великим рахунком, продовжують виховуватися на зразках російської культури. Вказані речі «лежать на поверхні» й загалом пояснюють засилля російської мови та недостатнє використання мови української.
Вирішення цих проблем потребує політичної волі, якої не було і якої немає. Нинішні провідні політичні сили не переймаються ні питаннями української мови, ні питаннями української культури. Натомість політики, які порушували ці питання, на сьогодні маргіналізовані. Немає також активності в захисті української мови з боку громадських активістів.
Але, окрім проблем захисту української мови, існує, на нашу думку, ще одна проблема, яка належним чином не осмислена. Це – певна неадекватність українського мовного стандарту соціокультурним реаліям.
Його формування відбувалося в драматичних обставинах, без державної підтримки. Навпаки, часто в умовах всіляких обмежень вживання української мови. Не вдаючись до деталей, дозволю звернутися лише до головних моментів цього процесу.
Формування українського мовного стандарту початково, в першій половині ХІХ ст., відбувалося на основі діалектів тодішньої Київської та Полтавської губерній. Це закономірно. Адже вказані терени входили перед тим до складу Гетьманщини. Місцеве малоросійське дворянство, нащадки колишньої козацької старшини, в переважній більшості користувалися українською мовою в повсякденному спілкуванні. Чого не було в інших регіонах. Це середовище стало «живильним бульйоном», де зароджувалася й виростала нова україномовна література. Сформувавшись на цих теренах, український мовний стандарт фактично був законсервований. Проте ця консервація створила чимало проблем.
По-перше, цей стандарт практично відкинув староукраїнський мовний спадок. Адже саме на основі цього спадку, який включав велику кількість елементів церковнослов’янської мови, сформувалася мова російська. У певному сенсі можемо говорити, що російська мова – це «зіпсована» староукраїнська книжна мова. Адже в ранньомодерні часи підручником у російських школах була Граматика українця Мелетія Смотрицького. Чимало класиків російської літератури мали українське походження – Нестор Кукольник, який конкурував із Алєксандром Пушкіним, Микола Гоголь, Федір Достоєвський та інші.
Український же мовний стандарт, в силу відповідних соціокультурних обставин, творився в опозиції до російської мови. Це було одним із головних чинників ігнорування староукраїнського мовного спадку. Але таке ігнорування призвело до того, що ми відкинули значну частину давньої української культури, фактично віддавши її росіянам.
На жаль, у нас і далі продовжує панувати стереотип, що українська література починається із «Енеїди» Івана Котляревського. Величезні пласти давньої української літератури, які могли би стати предметом національної гордості й навіть джерелом для вдосконалення українського мовного стандарту, припадають пилом.
У контексті цього варто осмислювати таке явище, як суржик, широке використання в мовленні слів, які вважаються російськими. Певно, не слід пов’язувати це явище виключно з експансією російської мови в Україні та браком мовної культури. Наприклад, відносно відомою є опублікована переписка Юрія Шевельова та Оксани Забужко, де вони в своїх листах, ніби «граючись», використовують русизми. Чи не є це підсвідомий вияв звернення до витоків, до староукраїнського мовного спадку? Таке звернення дає їм можливість, з одного боку, увиразнити свої думки, з іншого, подати їх у грайливому дусі.
Також звернення до староукраїнського мовного спадку могло б посприяти виробленню церковної української мови. Сучасні переклади релігійних текстів українською мовою видаються «буденними», у них практично немає духу урочистості. Це можна було б поправити, якби використати в них елементи староукраїнської книжної мови. Однак для багатьох вона лишається терра інкогніта.
По-друге, український мовний стандарт формувався на територіях, де були сильні тюркські впливи. Вважається, що зараз в українській мові налічується близько 4 тисяч слів тюркського походження. Багато хто сприймає їх як «типово українські», наприклад, козак, ватага, сарай, базар, харч, башлик, калита, бариш, бугай, карий, чабан, отара, табун, аркан, торба, кабан, лоша, буланий, чалий, гайда, байрак, комиш, лиман, туман, беркут, сарана, гарба, курінь, баштан, гарбуз, кавун, тютюн, кіш, табір, осавул, бунчук, кунтуш, кобеняк, шаровари, штани, очкур, сап'ян, чоботи, могорич, майдан, казан, килим, тапчан, кав'яр, кава, кобза, люлька, гайдамака, харциз, канчук, кайдани, чума і т. д. Список можна продовжувати. Але питання, наскільки цей стандарт з такою кількістю тюркізмів сприймається в тих регіонах України, де збереглися діалекти ще з давньослов’янських часів, наприклад на Поліссі, в Карпатах, частково на Галичині, Волині й Буковині?
На рівні підсвідомому є певне несприйняття традиційного українського мовного стандарту в означених регіонах. Цей момент, звісно, не варто перебільшувати, але і применшувати його не слід. Тим паче, що саме ці регіони є найменш русифіковані і саме тут зосереджена основна маса україномовних громадян нашої держави. Свого часу, у другій половині ХІХ ст., коли центр українського національного руху перемістився з «Великої України» на Галичину, виникали мовні непорозуміння щодо вживання т. зв. галицизмів. Можливо, це буде звучати дещо провокаційно, але, на мою думку, то була своєрідна «війна» між тюркізованим варіантом української мови й і варіантом, який звертався до слов’янської мовної стихії (слов’янських архаїзмів, полонізмів та чехізмів).
У нас і далі продовжує зберігатися зневажливе ставлення до давніх діалектів як до чогось відсталого чи навіть «некультурного». Хоча саме ці діалекти, особливо в Карпатах і на Поліссі, зберігають архаїчний «вокаль слов’янщини». Іноді в нас несвідомо пробуджується тяжіння до нього. Наприклад, під час Революції Гідності надзвичайно популярною стала лемківська пісня-реквієм «Пливе кача…» Слова її далекі від українського мовного стандарту. Але в них звучить давня слов’янська мелодика, в т. ч. мовна. Показово, що цей голос слов’янщини пробився саме в трагічні хвилини нашої новітньої історії.
Давні слов’янські пласти, які б могли стати окрасою української мови, фактично ігноруються. Більше того – маємо некоректні вияви мового пуризму там, де їх, здавалось, не мало би бути. Наприклад, деякі топоніми Закарпатської області переінакшено ніби у відповідності з нормами української мови. Маються на увазі назви міст Мукачево та Берегово, які офіційно іменуються Мукачеве й Берегове. І це при тому, що форма із закінченням на «о» є типовою для багатьох закарпатських топонімів середнього роду (Батьово, Порошково, Кайданово, Кольчино, Косино і т. д.). Подібні форми топонімів фігурують і на Поліссі, де зберігаються архаїчні діалекти, – Нуйно, Кримно, Головно, Мизово, Сошично і т. д. То для чого було змінювати назви означених міст?
Певно, і далі актуальним залишається для нас заклик Максима Рильського: «Як парость виноградної лози, / Плекайте мову». Адже її живучість залежить не лише від політичних чинників, але й від того, як ми будемо її культивувати. Про це принаймні варто згадувати, зокрема напередодні Дня української писемності й мови.
