Про те, що у твоїй країні війна, тобі нагадують одразу на кордоні – з валізами на вихід і затягнуті хвилини перевірок. У цій поїздці за кордон про війну якраз забувати не мала. Вона була і метою, і причиною довгих переїздів з Києва до Мінська, потім на захід Польщі і насамкінець до німецьких Дрездена та Берліна.
Берлін, пам'ятний знак закатованим євреям. Фото - Юлії Ларіної, Дортмундський навчальний центр
Мінськ: новітні технології і сміттєзвалище на місці смерті
До Білорусі рейсовий автобус з 11-ма українцями, які стали учасниками організованої Дортмундским міжнародним навчальним центром та Українським центром вивчення історії Голокосту освітньої подорожі "Перспективи спільної європейської пам'яті", в’їжджав напередодні виборів. На відміну від українських прикордонників, білоруські питали одне: «Ви везете агітаційну літературу»? У сумку молодий білорус у формі навіть не заглянув, не зацікавила його і англомовна книжка, яку мала з собою. Нею ж бо навряд чи можна агітувати проти Лукашенка. Проте журнали колег гортали довго.
Білорусь з її рівними дорогами, чистими мінськими вулицями, утепленими і пофарбованими багатоповерхівками, виглядає привабливішою за облуплені бетонні стіни українських міст. Музей «Великой отечественной войны» у Мінську недавно переїхав у нову будівлю. Зали з громіздкими експозиціями, як-от цілі партизанські укриття і реальних розмірів військова техніка, інтерактивні документи й голограми таки справляють враження, особливо на тих, хто звик до українських музеїв – з аварійними стінами і напіврозваленими стелажами.
Проте музей у Мінську – це радше хороший зразок того, як «совок» може уживатися із новітніми технологіями. Монументальність і героїчність, ворог і переможець – у цій концепції немає найважливішого – на війні є жертви. Про те, скільки білорусів загинуло під час Другої світової, звісно розкажуть, проте прозвучить це навіть якось неохоче і тільки для того, щоб підкреслити жорстокість ворога, «гітлерівців». За кілька десятиліть після війни і понад 20 років самостійності у Білорусі так і не відмовилися від радянської ідеології війни з «фашистами», якими гітлерівські війська і не були, і не почали називати речі своїми іменами. Роз’яснення того, що СРСР воював не з «фашистами», а з «нацистами», потягне за собою ряд інших деміфологізацій, що завжди призводить авторитаризм до краху. Втім, заміна «фашизму» на «гітлеризм» - це вже, однозначно, поступ.
Історична майстерня - у будинку, що був у районі гетто. На кожного єврея у мінському гетто припадало всього лише 1,5 м2 території
У мінському гетто, яке проіснувало два роки і з 100 тис. в’язнів якого вижив невеликий відсоток, нині створена Історична майстерня… за ініціативи і підтримки німецького навчального центру у Дортмунді. Там говорять уже не про героїзм, а про ту війну, яка забрала тисячі життів білоруських та західноєвропейських євреїв. Останніх звозили з Австрії, Німеччини та інших країн Європи – подалі від очей європейців – до Мінська. Одних – у гетто (і щоб знайти їм місце, за кілька днів у Мінську винищили тисячі місцевих євреїв), інших одразу на смерть, до лісу поблизу села Тростянець, що недалеко від Мінська. Офіційна історія про загиблих євреїв воліє замовчувати. У Білорусі прийнято говорити про вбите мирне населення, а не Голокост.
Урочище "Яма" у Мінську
Якщо у Мінську ще можна знайти кілька пам’ятників вбитим євреям, як-от монумент в урочищі «Яма» чи пам’ятне місце на території колишнього єврейського цвинтаря поруч Історичної майстерні, то на меморіал на місці, де було вбито щонайменше 60 тис. євреїв, привезених нацистами із Західної Європи, білоруська влада не дає дозволу.
Проект меморіалу на місці розстрілу євреїв поруч Тростянця
Німці зібрали на побудову меморіалу 1 млн. євро. Гроші чекають уже третій рік на офіційний дозвіл розпочати будівництво. А доти у лісі, де спершу розстрілювали, а потім спалювали тіла тисяч людей, лише невеликий пам’ятник та жовті листки на деревах – з іменами тих небагатьох, хто був вбитий поблизу Мінська. Прізвища та фото жінок та чоловіків – ініціатива австрійців.
Як розповів представник Дортмундського міжнародного навчального центру Антон Маркштедер, меморіал, на який вони збирали кошти, мав би складатися з двох частин – довгої біло-червоної дороги, йдучи якою євреї ще могли сподіватися, що їх везуть не на смерть, а як і обіцяли, на роботи, де вони розпочнуть нове життя. Дорога обриватиметься чорним монументом – місцем, де приходило розуміння – їх привезли померти, а не жити… За часів СРСР поруч місця, де були вбиті євреї, зробили міське сміттєзвалище.
Білоруська влада, щоб випередити ініціативу німців, створила свій меморіальний комплекс поруч Тростянця – по іншу сторону автомобільної дорогу, за кілька кілометрів від місця масового вбивства. За часів нацистської окупації там був трудовий табір і, за даними істориків, крематорій. Втім, величезний пам’ятник білоруська влада встановила не на місці смертей, а там, де була теплиця. А заодно, що найбільше обурює німецьку сторону, зіграла на стереотипах. Пам’ятник має нагадувати концентраційний табір, а там його, наголошують історики, не було. Окрім того, поруч поставили вантажний вагон з німецьким написом, який би мав означати «На Аушвіц», проте через помилку у написанні німецькою вийшло образливе слово.
Польща, яка знайшла силу пробачити
Густонаселена німцями Сілезія була формальною причиною для Гітлера розпочати війну проти Польщі. Тим не менше, саме поблизу Вроцлава, яке за часів німецького правління було Бреслау, розпочався процес порозуміння німців та поляків після Другої світової.
У родинному домі фон Мольтке
Групи українських, російських, білоруських та німецьких істориків і журналістів зупинилися у невеличкому селищі Кшижова, що поблизу Вроцлава. Саме тут наприкінці 80-х, у місці, де під час Другої світової війни німецька група інтелігентів на чолі з Хельмутом Джеймсом графом фон Мольтке організувала тихий антинацистський рух, відбулося офіційне примирення польського та німецького народів.
У родинному маєтку фон Мольтке нині культурно-освітній центр. Щороку там проходить чимало зустрічей, які власне присвячені вирішенню спірних питань, пов’язаних із Другою світовою. Поляки зазначають, що вони готові пробачити, проте якщо німецька сторона обіцяє ніколи не забути про ті жахіття, які вчинили гітлерівці.
"Кам'яне пекло" - так називають поляки гітлерівський табір Gross Rosen, що у Рогозниці неподалік Кшижови. Німці збудували його у 1941-му через гранітний кар'єр, на якому мали працювати полонені. Зі 120 тис. в'язнів 40 тис не вижили. Тіла спалювали і розсівали полями як добриво... У меморіальному комплексі, який нині на місці табору, збережені фотографії: замучені голодом та холодом в’язні працювали від 6-ї до 21-22-ї, взимку трохи менше. У кар'єрі людина притримувалася три-чотири місяці. Тільки у 1943 році у бараки провели воду, у таборі з’явилися лікарі.
Нацистський табір мало чим відрізнявся від сталінського. Люди, які сиділи за кримінальні злочини, мали привілеї і були наглядачами, інших змушували митися у холодному душі зимою, не дозволяли мати особистих речей і виснажували фізичною працею.
Поляки не забули ні таких таборів праці, ні тим більше таборів смерті. Але ще за часів комуністичної Польщі священики Вроцлава заговорили про те, що поляки повинні пробачити і самі попросити пробачення. Для багатьох ця теза, висловлена кардиналом Болеславом Комінеком, була обурливою: чому поляки повинні просити пробачення у німців? Втім, саме від неї розпочався процес порозуміння. Не всі німці були нацистами і багато німецьких родин також постраждало від війни – ось що крок за кроком починали розуміти у Польщі.
Пам'ятник Болеславу Комінеку у Вроцлаві
Нині польські та німецькі історики видають спільні книги про Другу світову війну та посібники для школярів. Для того, аби навколо історичної тематики більше не було ворожнечі.
Саме у Кшижові нам, учасникам навчальної поїздки, запропонували розповісти свою сімейну історію, пов’язану з війною. Жодна розповідь, яку довелося почути, не була про ненависть чи героїзм. У кожного звучала сімейна трагедія. Що характерно, у білорусів та росіян розповіді перепліталися із оповідями про радянські репресії їхніх родичів і абсолютно не були пов’язані зі шкільною програмою історії.
Групи українських, білоруських, німецьких та російських істориків і журналістів. Фото - Юлії Ларіної.
Власне, коли слухала про родинні трагедії, зловила себе на двох думках – як мало я знаю про долю моїх прабабусь та прадідів під час Другої світової і як мало в Україні за ці 20 років зробили для того, щоб перетворити курс історії на предмет, який би мав розповісти правду і примирити народ з його історією. На Західній Україні комуністичне трактування замінили націоналістичним, що відрізняється одним – іменами героїв. Надмірна героїзація, яка виключає із себе або ховає негативні приклади, як-от про «Волинську трагедію» (про яку сама почула від польських студентів, а не вчителя історії у школі) - це помилки, які ми не повинні допустити у майбутньому. Чи піддалися б Луганська та Донецька області на кремлівський проект Малоросії і байки про «фашистів-бандерівців», якби була принаймні спроба на масовому рівні розповісти про складнощі української історії?
Німеччина. «Мені стає страшно, коли бачу німецький прапор».
Німецька колега під час обіду не могла зрозуміти, чому українська група, презентуючи свої тези, намалювала на папері тризуб. «Мені стає страшно, коли бачу фанів футболу з німецьким прапором. Окрім офіційних споруд, у нас прапор майже ніде не побачиш», - додала дівчина.
Німці пройшли довгий шлях осмислення трагедії, яку спричинили у 30-40-х роках минулого століття. Нині роблять чимало, щоб цього не забути не допустити подібного. У Дрездені, який був майже повністю зруйнований після бомбардування союзників наприкінці Другої світової, створили музей війни. Стару будівлю доповнили модерною конструкцією – металевим осколком на 40 метрів висоти, який має нагадувати, що війна – це, перш за все, трагедія.
Будівля музею має похилі стіни, аби відвідувачі почували себе у ній некомфортно. Концепція виставок покликана також показати, що на війні не тільки герої та злочинці, а й тисячі жертв. У музеї зібрали снаряди різних розмірів, на які можна дивитися з трьох рівнів. Коли ти високо, ти не бачиш, що там знизу, і тебе захоплюють розміри і велич, на середньому рівні – ти неначе сторонній глядач за трагедією, а знизу ти стаєш жертвою, тому що снаряди летять на тебе.
У музеї не забули і про дитяче виховання. Коли Гітлер прийшов до влади, була створена ціла концепція виховання молоді. Модними стали іграшки, пов’язані з воєнною тематикою. В країні готували солдатів, які будуть готові вбивати. А які іграшки продають на полицях українських магазинів?..
Берлін і досі пам’ятає роки розділення НДР та ФРН. Частина збереженої Берлінської стіни нині – на території «Топографії терору», музею побудованого на місці колишнього Гестапо. У ньому зібрані тисячі світлин як злочинців нацистського режиму, так і їх прихильників. Терор нацистів не розпочався з 1938 року, коли Рейх анексував частину Чехословаччини. Євреїв у Німеччині почали переслідувати ще за довго до цього. Збереглися світлини з десятками вдоволених облич простих німців, які спостерігали за публічними покараннями євреїв, які зустрічалася з німкенями, чи німкень, яких помітили «з ворогом».
Керівництво музею розповідає, що попри чимало світлин, на яких зображені і ті, хто ще живий або ж тільки недавно помер, ніхто із родичів не просив зняти фото з виставки. Після війни у багатьох родинах батьки та діти перестали спілкуватися. Діти не могли зрозуміти, як можна було підтримувати Гітлера. Нащадки ідейних нацистів відчувають провину за вчинки своїх рідних і соромляться родинної історії. Звідси – зібраний мільйон євро на меморіал у Білорусі, гранти та фінансова підтримка наукових центрів, які мають показати правду про Другу світову, якою б неприємною вона не була.
Україна. Програна війна
Навряд чи Німеччина була б нині такою, якби не публічне засудження нацизму. Попри те, що чимало нацистів вийшли на волю, а компанії, як-от «Сіменс», які користувалися працею в’язнів нацистських таборів, не зазнали збитків, німці випереджають нас на десятки років.
Спроби декомунізації в Україні виглядають дитячими забавками. Бо перейменувати вулицю чи населений пункт – це не публічно засудити злочинців. Йдеться не про книжкових Сталіна, Леніна чи Дзержинського, а про десятки тих, які на місцях працювали на режим.
Війна на сході України – програна, незалежно від того, як вона закінчиться. Програна тому, що розпочалася. Друга світова, в якій постраждала чи не кожна українська родина, не стала хорошим уроком для нащадків. Бо за історіями про героїв ми не бачили, були жертви. Не статистика на мільйони, яка ні про що не говорить, а маленькі трагедії для кожної сім’ї.
Нам ще не пізно говорити заново про Другу світову, проте потрібно розпочинати діалог і навколо нинішньої війни. Бо рано чи пізно доведеться шукати остаточне примирення і з сусідською Польщею, яка кожного разу нагадує про «різню», влаштовану українськими націоналістами, і з Росією, де є люди, які не підтримують політику Путіна і які готові обговорювати вирішення проблеми, і з власним народом. Чи знайдемо ми у собі сили пробачити тисячам східняків, яких нині називаємо сепаратистами і які завтра, цілком ймовірно, складуть зброю, але не визнають своєї неправоти?..
