Петро Українець: «Невже слід, який залишає війна в наших душах, це просто ПТСР?

1679 0

Ми у соцмережах:

<b>Петро Українець: </b>«Невже слід, який залишає війна в наших душах, це просто ПТСР?

Я не раз задавав собі запитання про свою власну позицію і свій власний погляд на травму війни. Домовитися із нервами, що побували на війні! Як? Через фізіологічні та психофізичні вправи? Через методи психо-фізіологічної регуляції, через соціальну регуляцію малої групи, через мораль та моральний вибір чи через стосунки з Богом і вибору місця перебування у вічності? Дуже багато і навіть по ночах думаю над цим. Веду уявний діалог із нашими психологами. Невже весь слід, який залишає війна в наших душах і душах воїнів називається просто — ПТСР, тобто постравматичний стресовий розлад!?

Петро Українець 2

Плече в плече разом з хлопцями — і каша одна, і дружба, і запах пороху. Але поміж тим я активно роблю свою роботу. Наприклад, ночую в ямі із тим, хто покараний за вживання алкоголю. Майже цілу ніч проговоримо про життя, про нього і про цю яму, яку я з ним ділю... Так, я проводив в ямі психотерапію і ми прийняли спільне рішення як нам вилізти з тої ями!
Для мене це дуже близько, я з цим виріс! Адже батько мій був вояком УПА. Одного разу, розповідають, троє бійців потрапили в засідку — було це на початку зими на Лисій горі біля села Рясники на Рівненщині. Була місячна ніч. В батька заклинив карабін і він зупинився, щоб перезарядити і продовжити відстрілюватися і тут в його ногу вище стегна попала розривна куля! Батько впав, а хлопці побігли далі. Коли постріли скінчилися, побратими повернулися і забрали батька, що стікав кров’ю. Принесли, перев’язали і батько лежав на возі, що слідував за відступом загону УПА. Був батько в сотні Чорноти і в Курені Верещаки, а псевдо мав «Лагідний». І знову загін потрапив в НКВДешну засідку і почалося таке пекло! Наші відступали, а батька на возі залишали. Батько почав кричати, щоб його дострілили, аби уникнути катувань! Хлопці підхопили його на руки і забрали з собою! Бій був в районі Соснового, неподалік Березного. По дорозі відкрилася гостра кровотеча — кров почала бити фонтаном, пульсуючи! Батько помирав від кровотечі, втратив свідомість. Отямився вже в теплій селянській хаті поблизу Сарн. Побратими залишили його в поліській родині. Через деякий час мати і сестра санчатами ночами перевезли пораненого додому в село Мнишин і сховали в схрон. Рана гнила і виник ризик гангрени та сепсісу. Батько знову помирав. Коли в церкві лунав дзвін, люди пошепки говорили — це Іван помер! Село було бандерівське і батька ніхто не здав НКВД, але й вийти в лікарню теж не можна було! І тоді мій батько виготовив з велосипедної спиці пінцет, взяв безпечну бритву — обпік все це на вогні для дезифекції та, обробивши рану перваком, сам собі зробив хірургічну операцію, виймаючи осколки кісток та чистячи рану! Наклав пов’язку. І все пройшло вдало — рана почала гоїтись і батько пішов на поправку. Почав потихеньку виходити, виготовив собі костиля, і став зв’язковим. Його заарештували як зв’язкового УПА. В Гощі в НКВД — катували: енкаведист вдарив його табуреткою по голові, тож прийшов до свідомості, лежачи в калюжі крові. Потім сидів в рівненській тюрмі — якраз там, де тепер пам’ятник Климу Савуру в Рівному.
Петро Украинець
Петро Українець
Якраз на Пасху дзвонили звони... Коли йшли на етап на станції, побачив маму. Як вона дізналася, коли!? Пхала через конвой клуночок... А потім — Мордовські табори. Голод. По сто чоловік вдень вмирало. Поселили блатних, які бандерівців різали без розбору. Траплялось, що не витримували і наїдалися риб’ячих сирих кишок, що викидали з кухні начальників, і в муках вмирали. Потім батька видав інший в’язень, що сидів поряд, донісши, що в кишені в батька є папір з написаними на ньому клятвою вояка УПА та патріотичним віршом. Додали ще десять років і рік «одиночки»! Батько рік не бачив людей, окрім наглядача — вранці та ввечері. Після смерті Сталіна почали переглядати справи і батька звільнили. Маму і сестру вислали в Сибір, тож коли батько повернувся — будинку нічого не було. Жив в діда Михалка в двоюрідної сестри — Оксені, яка є мамою Володимира Черняка, одного із засновників НРУ, доктора економіки, депутата Верховної Ради двох скликань. Потім він одружився на моїй мамі і через рік народився я! Все життя він мовчав і тяжко працював. Був добрим і великодушним, але й роздратованим й понурим. Скільки пам’ятаю, грав в сільському оркестрі і дуже любив співати. Побудував два будинки. Був інвалідом першої групи, але нічого не мав — бандерівець. Нога була на 15 см коротша, переніс сім операцій. Їздив на велосипеді бо ходити було тяжко! Батькові кроки ще й зараз звучать в моїй пам’яті. Так ходив тільки мій батько. Вивчив мене. І в 1992 році пішов у вічність. Коли зараз розказують про посттравматичний стресовий розлад, я згадую свого батька. Те, що він пережив, тяжко навіть в страшному сні уявити. Але якою добротою і внутрішньою духовністю та працелюбством віяло від цього чоловіка! Він не спився, не сів в тюрму, я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь вдарив мою маму чи ще когось. Він не озлобився і не кінчав життя самогубством чи проявляв неадекватність. АТО
А це наші відважні хлопці на передовій вирішують тактичні питання. Чи бачите ви на їхніх обличчях паніку, страх, ступор, психомоторне збудження, неритмічне дихання!? Звідки взялося в психологів таке враження про наших відважних і мужніх воїнів!?
Після перебування в полку «Азов» і будучи серед бійців, що виходили із Іловайська та тримали Широкіно, я ще більше переконався в тому, що вони, ці хлопці-добровольці, вищі ніж те ПТСР. Треба добре розуміти, що посттравматична деформація особи не змінює якість людини, якщо ця людина якісна! Це не дефект, а пристосувальна реакція і спосіб жити опісля! Ми в психіатрії теж маємо деформацію — маємо платити за перебування в середовищі, яке ви,»мирні» люди, бачите лише зрідка. Я не люблю пояснювати людину класифікацією та феноменологією травматичних «закрепів». Війна була завжди! Рідко люди не воювали! Іван Богун у Вінниці за переказами зламав шаблю і кинув зі злістю, коли йому Богдан Хмельницький запропонував прийняти присягу московському царю, і заявив, що він бидлу присягати не буде. І зробив це не через ПТСР та травматичної роздратованості і злоби й невміння адаптуватися. Національно-визвольна війна того часу, бандерівський рух, дух і поступ теперішнього поступу Майдану й військового добровольчого руху — є іншою феноменологією та екзистенцією української національної ідеї та руху. І якщо наші бійці часом є неупинними, то багато з них відчувають і розуміють, що війна ще не скінчилася і спокою ще нема і бути не може! Вони найдуховніші і найперші — і на Майдані, і на війні. І вони відчувають Час! Ви сприймаєте ПТСР як дефект і дефицит і «сумашествіє»! Я ж кажу, що в 90% випадків ПТСР якості людина не міняє — просто це ми всі лініві і тупі і не здатні до тих кардинальної динаміки та поступу, якими живуть воїни!
Петро УКРАЇНЕЦЬ, рівнянин,голова правління «Корпусу соціально-психологічного супроводу й реабілітації вояків АТО «Живиця», психолог-психотерапевт.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також