Новина про те, що до дня Незалежності обласна дорожна служба проклала асфальт до рідного села голови ОДА Василя Червонія, могла б звучати як анекдот, яких чимало трапляється у житті. Якби не та обставина, що «подарунок» обласному призначенцю до дня народження, яке нібито співпадає з Днем незалежності, зробив не хто-небудь, а Федір Жежук, чи не єдиний високий чиновник «кучмівського режиму». Який не тільки не звільнений і не звинувачений у всіх гріхах, а навпаки — прекрасно спрацювався із «чесною» владою.
Будь-який водій без всяких знаків визначить момент свого заїзду в Рівенську область. Таких розбитих доріг більше ніде в Україні немає. Причина — у нас на дорожному будівництві традиційно крали більше, ніж де-небудь. І якщо на Волині чи Житомирщині від вкраденого залишалося щось для ремонту і будівництва доріг, то у нас — практично нічого. Логічно було б чекати. Що нова влада перевірить як слід діяльність дорожних служб, через які у часи «злочинного режиму» фінансувалося чимало політичних акцій. Народ сподівався дізнатися, хто і куди «закопав» ті мільйони, які щороку виділяються в області на будівництво і ремонт доріг і ніяк на стан цих доріг не впливають. Попри невеселі ніби перспективи, Федір Жежук не тільки «вижив», а й втілює у життя сумнівні проекти нинішнього «губернатора». Напередодні 24 серпня рівенські шляховики заасфальтували 7,5 кілометра дороги у Березнівському районі, від околиці села Моквин до центру села Друхів, де у пологовому відділенні сільської лікарні 47 років тому ніби народився нинішній голова облдержадміністрації. Новопрокладений асфальт закінчується за кількасот метрів до стін, де пролунали перші крики Василя, який згодом став Червонієм. Можливо тому, що зараз там знаходиться Березнівський територіальний центр соціального захисту населення, по-простому — богадільня. Вигляд її утриманців викликає далеко не святкові думки. Зате в центрі села чорніє новопрокладений асфальт, біляться-фарбуються паркани, а обабіч дороги навпроти церкви декілька робітників старанно вирівнюють майданчик, в центрі якого невеликий фундамент. — До 28 серпня, на день престольного праздника села, тут буде встановлено пам’ятник воякам УПА, — охоче розповідають робітники. — Сам Червоній має приїхати на його відкриття! Прізвище голови РОДА довелося почути ще від багатьох друхівців, ось лише при цьому свої імена вони воліли не називати. — Привезти піску, щоб засипати на дорозі яму перед своїм двором, вартує 35 гривень. А на той пам’ятник стільки будматеріалів пішло, звідки ж такі гроші? — розмірковує сільський перехожий. — З іншого боку, нам ще пощастило. Ось у сусідньому селі Поліське то дійсно мають клопіт — перейменували нещодавно його у Погорілівку. Червоній ту справу ініціював, казав, що задля історичної справедливості. Можливо, воно й так, але зараз людям не до історії — багато документів треба переробляти, їхати в район, за нові бланки-формуляри платити... — Про те, чи насправді Червоній в нашому селі народився, ніхто з мешканців вже і не згадає, — говорить жінка середнього віку. — Але то нічого, головне, що він сам у цьому впевнений, а ще більше — селу від цього лише користь. Ось дорогу проклали, тепер не доводиться шпортатися об тую бруківку. — Та ходити ще сяк-так, можна було і по бруківці, а ось велосипедом, звісно, по гладенькому асфальту їхати легше, — підхоплює розмову ще один друхівець. — Єдина біда — куди їхати? Якби років з двадцять тому дорогу ще проклали, а не зараз. Бо роботи немає, у райцентрі більшість заводів і підприємств не працюють, по селах колгоспи порозвалювали. І не видно, щоб найближчим часом щось змінилося на краще. Лише навчилися гарно говорити про давно полеглих патріотів і пам’ятники їм ставити, а не завадило б і про живих подумати. А дорога — що ж, вона звісно, не завадить. На той час, а було це у понеділок, залишалися незаасфальтованими ще кількасот метрів Дороги Моквин-Друхів. Робота велася досить мляво: два грейдери, катки і асфальтоукладач більше часу простоювали, ніж працювали. — Ми не лінуємося, але так виходить, — пояснив один з шляховиків. — Дуже багато часу простоюємо, бо доводиться чекати, поки асфальт аж з Любомирки чи дизпаливо з Рівного привезуть. Але то нічого, ми таки встигнемо — до дня народження Червонія заасфальтуємо всю дорогу. Усупереч словам простого робітника, головний шляховик області Федір Жежук від подарунка голові облдержадміністрації чомусь «відхрещується»: — Це просто все так збіглося по датах. Асфальтування дороги від Моквина до Друхова тривало з червня, на це пішло 2,4 мільйони гривень з 15 мільйонів гривень, які Василь Червоній додатково «вибив» з держбюджету на покращення шляхів Рівенщини. За ці гроші ми зараз прокладаємо дороги ще у Костопільському, Зарічненському, Сарненському і Здолбунівському районах. Також хочу запевнити, що дорогу до села Друхів заасфальтували не тому, що там народився «губернатор». Є багато інших причин. Насамперед — це край дуже знедолений, люди там найбільше постраждали у боротьбі за незалежність України, їх палили, виселяли... Тож треба було їм чимось віддячити, хоча б дорогу прокласти. Також у тих селах є великі сім’ї і ще залишилося багато населення, тобто є перспектива їхнього розвитку. А без нормальної дороги який розвиток? І наостанок — про історичний фактор: в одному з тамтешніх сіл, по-моєму, у Бистричах, народився легендарний Бульба-Боровець. Федір Жежук також повідомив, що одним лише відрізком від Моквина до Друхова асфальтування шляхів на малій батьківщині нинішнього голови ОДА не закінчиться. А саме, до 14 жовтня шляховики планують прокласти асфальт ще на сім кілометрів далі, через село Погорілівку до села Грушівка. Проте ці роботи, мовляв, вже фінансуватимуться у рамках втілення «Державної програми розвитку автомобільних доріг загального користування на 2005-2010 роки». Розповідає Федір Жежук: — Всього на реалізацію програми по Україні виділяється понад 60 мільярдів гривень, ми, щоб себе не образити (вочевидь, йдеться про інтереси Рівенщини — Авт.) проситимемо з них не менше 600 мільйонів гривень. І плануємо за рахунок цих коштів вирішити давно наболіле питання — в області ще до 34 сіл немає доріг з твердим покриттям. Щоправда, чи насправді варто до всіх з них прокладати дороги, ще треба поміркувати. Річ у тім, що в багатьох з цих сіл, а точніше, хуторів, живе лише по кілька сімей, а дорога до них вартуватиме мільйони. То може, дешевше обійдеться тих людей переселити, навіть купивши їм квартири у столиці? Судіть самі, у селі Перелисянка Костопільського району всього чотири двори, а дорога туди вартуватиме 3,2 млн. грн. У селі Коник Зарічненського району 6 дворів, на дорогу треба 1,7 млн. грн., у селі Забірки на Дубенщині — відповідно три двори і 1,3 млн. грн. Ось так Федір Жежук прохопився про головне. Про державну програму будівництва доріг, з якої можна непогано поживитися. Будувати до села із десятком мешканців дорогу вартістю у кілька мільйонів можна лише з однією метою: вкрасти чималу дещицю із цих мільйонів. Бо хто буде перевіряти, чи справді на будівництві шляху, яким ніхто не їздитиме, освоєно саме стільки грошей? Досвідчені бухгалтери свідчать: найменш прозорими для звітності є будівельні роботи, серед яких на першому місці будівництво храмів, монументів і доріг. Храми і пам’ятники ніхто просто не перевірятиме, бо то святе, а в дорогу можна успішно «закопати» не тільки 600 мільйонів, а набагато більше. Залишається лише радіти за панів Червонія і Жежука, які так добре порозумілися на грунті освоєння сотень мільйонів «дорожних грошей». І поспівчувати водіям, які будуть змушені і надалі їздити найгіршими в Україні дорогам нашої області.
