На жаль, є чимало таких учнів, які люблять школу тільки двічі в житті: коли вони, ошатні, крокують «перший раз у перший клас» і коли йдуть зустрічати світанок після випускного. Інші ж «шкільні роки чудесні» наповнені для кого нудьгою, а для кого і кошмаром щоденного цькування. Як зробити, щоб ваша дитина уникла цього? «Газета по-київськи» вирішила запитати поради в соціального психолога Олега Покальчука — між іншим, батька двох дорослих синів.
”Учитель — дурень? Так дитині і скажіть!” — Шкільна програма багато чого висвітлює спрощено і часто відстає від новітніх відкриттів... Який тоді сенс від свідомо застарілої інформації? — Так вона здебільшого споконвічно незастосовна в дорослому житті. Все потрібне сучасна людина дійсно знайде сама — у тій же Мережі. Але завдання школи зовсім не в тому, щоб дати знання, а в тому, щоб навчити їх засвоювати і використовувати. Мій старший одержав юридичну освіту, але зараз робить комп’ютерні ігри. Чи витратив він студентські роки даремно? Ні, адже завдяки ним у нього є системне мислення. Школяр повинен розуміти: його справа — просто виконати завдання так, як воно сформульоване, а не перевірити, чи правдивий підручник. — А що робити, якщо підручник і вчитель нав’язують, скажімо, свідомо брехливу оцінку історичних подій і фігур? Сперечатися з ідеологією — значить одержати двійку, зображувати згоду — значить рости конформістом... — Так навчання конформізму — теж одне із завдань школи. Його вимагає держава, а якась його дещиця необхідна, щоб виживати в суспільстві... Не робіть з дитини рафінованого інтелігента, який усім і завжди ріже правду-матку, не думаючи про наслідки. Багато наших педагогів — люди з обмеженими знаннями, котрі усвідомлюють цю обмеженість. Школяр, який сперечається — особливо сперечається по справі й ерудований! — образа для них. Не покарають правдолюба — так на його однокласниках відіграються. Однак в жодному разі не можна брехати дітям, ніби педагоги завжди праві. Якщо вчитель дурень, можна і навіть потрібно чесно сказати про це дитині. Звичайно, якщо це вже не малюк в початкових класах, котрий повторить ваші слова просто на уроці...
”Якщо школяр дійсно стомився, то прогул — це нормально” — Чи потрібно допомагати з домашніми завданнями? Вони все складніші, і якщо учня залишити з ними наодинці, він, чого доброго, перестане розуміти предмет. Але допоможеш раз, другий — і виходить приблизно те ж: вирішити без тебе рівняння дитина вже не може... — Не «не може», а не хоче. Навіщо возитися з «домашкою», якщо можна повністю перекласти її на вас, зобразивши безпорадність? Діти набагато розумніші й хитріші, ніж нам здається. Однак час від часу робити уроки разом з ними потрібно: це створює відчуття сімейної спільності, а родина — найважливіше від усього, у тому числі школи. Ну, якщо якийсь предмет дитині в майбутньому точно не знадобиться — то можна цю ношу взяти на себе, щоб її трохи розвантажити. Тільки не говоріть, що цей предмет неважливий. — Деякі прогресивні батьки дозволяють дитині прогулювати школу просто тому, що вона захотіла відпочити... — Якщо вона дійсно стомилася — то правильно роблять. Повторюю, родина важливіша за школу.
”До лайки виробляється імунітет. До єхидства — ні” — Як зробити, щоб школяр вчився охоче, а не з-під ціпка? — Головний засіб — особистий приклад. Якщо не батька, то когось з родичів, однолітків... Ще добре спрацьовує конкуренція: діти дуже честолюбні. Ну і, звичайно, дитину треба хвалити — часто і за все, за що тільки можна. Вона у вас найздібніша, найгарніша. Саме так діють єврейські мами, про яких стільки анекдотів: постійно хвалять. У слов’ян же в звичаї обзивати спадкоємця бездарем і ледарем... — А не можна? — Категорично! Це взагалі не прийом виховання, а лише спосіб зірвати на комусь злість за власні невдачі. Батько накричав, йому полегшало — ось і весь результат. Та й просто вичитувати дитину теж даремно. Вже через місяць вона виробляє імунітет і будь-які догани пропускає мимо ушей, імітуючи всі зовнішні ознаки каяття аж до сліз. — Але чим тоді ці догани замінити — наприклад, якщо школяр повернувся з двійкою? — Залежить від того, за що ця двійка. Може, просто вчителька була не в настрої. Може, дитині не вистачило знань — тоді треба допомогти їй їх засвоїти. Ну а якщо вона дійсно лінувалася — застосовуйте єхидство. Пригадавши якогось відомого в окрузі ледаря і п’яницю, запитайте дитину: «А ти з ним, випадково, не за одною партою сидиш?». — А чи спрацьовує аргумент: «Не будеш вчитися — підеш у вантажники»? — Школяр не бачить у долі вантажника нічого страшного. Носити ящики і не напружувати мізки? Це ж чудово!
”Є ризик виростити Павлика Морозова” — У деяких родинах дитині за п’ятірки просто дають гроші — нехай, мовляв, звикає, що праця винагороджується, нехай росте діловою людиною... — Павликом Морозовим він росте. Привчите, що в усього повинен бути грошовий еквівалент — дитина і вас потім продасть. Краще нагородіть її спільним турпоходом. А якщо дарувати за навчання якийсь подарунок — то до якогось сімейного торжества, лише мимохідь прохопившись: »...ну і тому, що ти добре навчався». — До речі, про Павликів Морозових. У кожному класі є кілька ябед. Їх зневажають, уникають, але вони вірять, що розповідати дорослим про будь-який чих однолітків — це правильно. Адже їх так навчили... — Для мене, старого дисидента, стукацтво неприйнятне. Суспільство наше, на відміну від західного, тієї ж думки. Так що дитину не тільки не можна підштовхувати до виказування: треба спеціально пояснити їй, що це погано! Винятком повинні бути лише випадки, коли її саму намагаються втягнути в щось погане: отоді, якщо «товариші» інакше не відстають, можна і батьком пригрозити, і, якщо не допомогло, дійсно за допомогою звернутися.
”Нехай знайомі зіграють бандитів і пристрахають кривдників дитини” — Що робити, якщо школяр вимагає модний одяг або нову мобілку, оскільки такі є в усіх у класі, а в кого цього немає — той лох? — «Є в усіх у класі» — це вже явна маніпуляція. Не буває такого, щоб річ була в усіх. Щодо «лоха» запитайте: а що це слово значить? І хто так сказав? А чим видатна ця людина? За що її можна поважати? Так, по ланцюжку гранично простих запитань виведіть дитину на те, що головний «не лох» з модною цяцькою насправді і є справжній лох, порожнє місце. Якщо ж дитина відчуває себе неповноцінною через зарозумілих однокласників з дуже заможних родин — треба пояснити їй, що родини ці живуть у своєрідному гетто й оточені загальною ворожістю. Всі ж в курсі, яким способом у нашій країні робляться великі гроші. — Одна з найболючіших тем — шкільне цькування, яке часом може бути викликане навіть гарними оцінками жертви. Що тут робити? — Відмахуватися — «нехай сам розбирається» — не можна: дитина повинна відчувати, що в сім’ї всі один за одного горою. Інше залежить від характеру цькування. Якщо все обмежується дражнилками — навчіть не реагувати і контролювати свою міміку. Якщо ж принижують і б’ють — навчіть битися і переконайте, що хоча б один раз у житті цей бій дати доведеться. Нехай хватає що потрапило під руку, лупить з усієї сили і знає, що в цій школі до нього більше ніхто не полізе. Але якщо школяр слабкий і хворобливий або кривдники набагато старші — спробуйте попросити заступитися за нього когось зі старшокласників. Ще можна домовитися зі своїми знайомими, щоб вони зустріли зачинщика цькування, зобразили «крутих бандитів» і пояснили, якщо він «ще раз, хоч пальцем...» Але лякати треба так, щоб було страшно. Прийти ж у клас, щоб волати до совісті мучителів і погрожувати їм міліцією, — це не страшно, а смішно.
