Що не кажіть, треба вміти вчасно піти з професії. Хто цього не розуміє, ризикує виставити себе на посміховисько. У схожу халепу вскочив і патріарх польського кінематографа Єжи Гофман — 79-річний король польського «маскульту» вирішив, що у нього ще вдосталь пороху у порохівницях. Новий блокбастер «Варшавська битва. 1920 рік» уславлений режисер добряче притрусив порохом, але сипався той порох, на жаль, не з порохівниць.
Що не кажіть, треба вміти вчасно піти з професії. Хто цього не розуміє, ризикує виставити себе на посміховисько. У схожу халепу вскочив і патріарх польського кінематографа Єжи Гофман — 79-річний король польського «маскульту» вирішив, що у нього ще вдосталь пороху у порохівницях. Новий блокбастер «Варшавська битва. 1920 рік» уславлений режисер добряче притрусив порохом, але сипався той порох, на жаль, не з порохівниць. Режисер досить шаблонно розповідає історію кохання, що розвивається на фоні драматичних подій. У ролі «Титаніка» — буржуазна Польща, «айсберг» — кінна армія Будьонного. Леонардо Ді Капріо — це бравий польський кавалерист, Кейт Уінслет — танцівниця і співачка з варшавського кабаре. Капітан, який майстерно маневрує, рятуючи корабель від айсберга — Юзеф Пілсудський. Стрічка посилає глядачам чіткий ідейний сигнал — героїчний польський народ врятував західну цивілізацію від більшовицької чуми. Пілсудський не приховував, що мріє увійти в історію як особистість, яка відродила Річ Посполиту в кордонах 1772 року — від Балтики до Чорного моря. У його федеративну імперію мали увійти Польща, Литва, Білорусь і правобережна Україна. Відповідь автор фільму вклав у вуста Пілсудського — візьмемо Київ і віддамо його українцям. Пригадалися безсмертні слова Бориса Єльцина: «Каждое утро просыпаюсь и спрашиваю сам у себя — что хорошего ты сделал для Украины?». Отакі у нас, виявляється, шляхетні сусіди, причому з обох сторін. Не сусіди — брати. У свою чергу, несподіваний тріумф Червоної Армії у змаганнях із поляками на території України та Білорусі і спровокував Кремль на експорт революції до Європи. Гофман зображує ворога карикатурно — як німців у радянському кінематографі у 40-і роки. При цьому він виправдовується, мовляв, так увічнили червоноармійців Бабель, Шолохов і Толстой. Дійсно, у Бабеля будьонівці далеко не янголи. Вони могли бути відчайдушними хамами, мародерами, кримінальними елементами — але вони не були клоунами. Ленін, Троцький, Сталін, Тухачевський, якщо вірити Гофману, — це теж трупа коміків. Навіть начебто позитивний персонаж — вдова царського офіцера, яку тягає за собою в обозі більшовицький комісар, у цій кінострічці — трагічна клоунеса. Ви можете уявити, як шляхетна красуня Катя із «Хождения по мукам» Толстого лікує водними процедурами геморой махновцю Льошкє Красільнікову? Саме цим займається у Варшавській битві представниця російського вищого світу у схожій ситуації. Єжи Гофман своєю хворобливою фантазією переплюнув легендарного тезку — похмурого казкаря, автора Лускунчика, Ернеста Теодора Гофмана. Коли на полі бою гине польський воїн — це сповільнений картинний балет у виконанні Майї Плісецької. Коли падає зрізаний кулею червоноармієць, він комічно дригає ногами, мов футболіст, який у падінні через себе хоче влучити у м’яч. До речі, ось як згадуваний Гофманом Бабель насправді описує смерть будьонівця: «Долгушов сидел, прислонившись к дереву. Живот у него был вырван, кишки ползли на колени и удары сердца были видны. — Патрон на меня надо стратить. Наскочит шляхта — насмешку сделает. Вот документы — отпишешь матери. — Долгушов протянул взводному книжку. Афонька спрятал ее в сапог и выстрелил Долгушову в рот». Ні слова у картині про те, що в обороні Варшави не останню роль відіграла українська армія Симона Петлюри. Як це часто траплялось у нашій історії, одні українці воювали з іншими українцями за чужі інтереси, при цьому обидві сторони свято вірили, що воюють за вільну Україну. У Генріха Сенкевича шляхтич, який зумів пробратися крізь козачі пікети і сповістити короля про Збаразьку драму, — хоробрий лицар. А Павло Загребельний у романі «Я — Богдан» називає його «мерзенний хробак, що проповз крізь козачі лави». Яким буде спільний знаменник наших майбутніх із поляками відносин? Хочеться вірити, що це буде щось більше, аніж штучно схрещені мутанти — мерзенний лицар і хоробрий хробак.
