Кафе та ресторани
Перед тим, як спробувати поновити у пам’яті зовнішній вигляд, порядки і традиції закладів громадського харчування Рівного шістдесятих років, хочу нагадати читачам середнього і молодшого поколінь, що ні про які приватні кафе чи бари у ті часи і мови бути не могло. Країна будувала комунізм, в якому все мало бути безплатним. Тому ресторани з офіціантами випадали з офіційної пропаганди, оскільки були зовсім не комуністичними за своєю суттю. Результат у вигляді «радянського ресторану» був специфічним.
Але почнемо з простого, з найдешевших їдалень найнижчої «націночної категорії». Загалом таких категорій було три. Перша — робітничі, студентські та шкільні їдальні, де «м’ясна» котлета могла коштувати 12-25 копійок, а борщ — 5-10 копійок. Якщо додати гарнір за 3-10 копійок, компот за п’ять або чай за дві копійки, то пообідати у такій їдальні можна було за 25-60 копійок. На початку 60-х у їдальнях був безплатний хліб, чим вправно користувались студенти та школярі, макаючи безплатний хліб у безплатну гірчицю, яка теж стояла на столах. За рік-два цю практику прикрили.
Не знаю, як хто, а я ті котлети в їдальні їсти не міг. Застрягали вони у дитячій горлянці й відмовлялись проходити далі. Тому в школі та піонерському таборі я обмежував своє харчування борщем і компотом. На щастя, вдома завжди можна було доїсти те, що не доїв у їдальні.
Заклади з такими цінами розташовувались здебільшого всередині шкіл, інститутів, промислових підприємств та установ. Винятком була залізнична їдальня, яка знаходилась на першому поверсі будинку на вулиці Сталіна, за яким зараз шлагбаум для заїзду на «ринок Дикого». До тої їдальні люди, в основному водії вантажівок, з’їжджалися з усього міста. Решта їдалень мали вже другу націночну категорію, обід там вже коштував не менше карбованця. А харч був приблизно той самий. Такі їдальні були в шістдесяті роки на вулиці 17 Вересня (нині Чорновола), на вулиці Дундича (тепер Поштова), на Замковій та ще в кількох закутках центра міста. До таких їдалень ходили здебільшого не їсти (дорого), а розпивати спиртне. Мужчини брали в магазині на двох чи на трьох пляшку горілки за 2 крб. 87 коп., приходили до такої їдальні і замовляли той страшний шніцель. Один на всіх. Буфетниці «не помічали», що мужики розпивають горілку, а ті, у свою чергу, «не помічали» жахливого смаку закуски. Про санітарний стан таких їдалень говорити не доводиться. Чому люди пили горілку в таких антисанітарних умовах? Тому що в ресторанах, у закладах найвищої, третьої націночної категорії, було дуже дорого.
Нагадаю, що зарплата сімдесят карбованців на місяць була тоді нормальною, а оклад сто п’ятдесят вважався дуже великим. Окрім зарплати, більшості людей взяти грошей не було де. Ось і порахуйте, чи багато можна було ходити по ресторанах при заробітку 3 рублі на день, при тому одягати себе і дітей, їздити у транспорті й таке інше. Народ рахував кожну копійку.
Перед ресторанами, які таки тоді існували, зупинюсь на буфетах. Буфетом у шістдесяті роки називалося приблизно те, що тепер зветься баром. Там продавали тільки пиво, горілку, вино та «холодні закуски». Буфети були у банях, кінотеатрах, на вокзалі й може ще десь. Не згадаю, бо був тоді занадто малий, а у буфетах тих бував виключно з батьком, який купував мені шоколадку за 26 копійок, за що я був згоден певний час терпіти розмови дорослих дядьків під пиво, ковбасу та оселедці.
Ресторанів тоді в Рівному було аж три. Один, найцентральніший і найдорожчий — «Україна», знаходився на новозбудованій тоді Театральній площі, там, де тепер торговий пасаж. Ще один ресторан звався «Спорт» і знаходився там, де й зараз, ще один був на вокзалі у нинішньому приміщенні квиткових кас, що праворуч від центрального входу.
В ресторанах готували дуже смачно, грала музика, люди були вдягнені по-святковому. Два-три рази на рік до нас приїжджали в гості родичі з Києва та Москви і це було приводом піти до ресторану. В ресторанах тих часів можна було курити, але диму не відчувалося — високі стелі та нова вентиляція робили свою справу. Офіціанти були вдягнені акуратно і в основному були жінками. Прийнято було замовляти горілку, салати і щось м’ясне. Більш-менш пристойна вечеря на одну особу коштувала не менше трьох карбованців. Шампанське, хоч було дешевим і якісним, цінувалось не дуже.
Музика грала модні мелодії того часу в основному у повільних ритмах. Один-два рази за вечір оркестр грав рок-н-рол, під який молоді стиляги (було таке слово) танцювали твіст, шокуючи «солідну» публіку. Було помітно, що відвідувачі діляться на кілька частин. Для одних ресторан був подією, яка завдавала удару по сімейному бюджету. Для інших ресторан був звичайним місцем проведення часу. Звідки ці люди брали стільки грошей, не знаю.
Приблизно із середини шістдесятих років у громадському харчуванні міста настали зміни. Замість звичайних їдалень почали з’являтися кафе із грайливими назвами, столами на тонких ніжках, кавою, морозивом і сухим вином. Першим таким кафе став «Супутник», який відкрили при виході з парку Шевченка. Це була вже не їдальня, хоча можна було замовити шніцель, і ще не ресторан, бо не було гардеробу. Вечеряти було не обов’язково: можна було взяти по чашці кави чи по бокалу вина і сидіти собі у чистоті і при музиці майже як у Європі. Звісно, що «Супутник» тоді став років на три-чотири головним місцем відпочинку молодих рівнян. Були заклади простіші. У приміщеннях колишніх їдалень міняли меблі й встановлювали «роздачу», ту саму, уздовж якої рухалися клієнти із підносами в напрямку каси.
Не повірите, але перша «роздача» з’явилася в Рівному вже ближче до сімдесятих років. До того ж були або офіціанти, або самообслуговування. Воно виглядало так: хліб, компот, салати і десерти купували прямо у буфеті, а на гарячі страви буфетниця видавала талон, з яким слід було самому підійти до віконця кухні й попросити подати вам звідти борщ чи «вторе».
Із словом «вторе» у мене взагалі була окрема історія. Маючи в школі п’ятірки з мови, я намагався поправляти буфетниць, щоб вони казали не «вторе», а «друге» або «второє», не «рознос», а «піднос» і так далі. Робив я так доти, доки не зробив перше у житті наукове відкриття, з якого нині можна за бажання склепати дисертацію з якого-небудь історичного мовознавства. Справа в тому, що страви, які готували у рівенських їдальнях 60-х років, не можна було назвати «котлетами», «шніцелями» чи «біфштексами». Ці потворні шматки чогось смажено-коричневого разом із сухими макаронами, политими смердючою підливою, можна було називати тільки словом «вторе». Що і робили буфетниці, певним чином очищуючи своє заплямоване краденим м’ясом сумління.
Загалом же народ у Рівному в ті часи харчувався здебільшого вдома. Екзотикою для більшості був не тільки ресторан, а й звичайнісінька їдальня. Занадто бідні ми були тоді, щоб їсти не вдома.
