У селі Серники Зарічненського району живуть переважно нащадки бояр з прізвищем Полюховичі, яких ще у ХVI столітті польська королева звільнила від податків. І хоч така податкова пільга, відповідно до вказівки королеви, мала б поширюватися й на усіх нащадків титулованих Полюховичів, та сучасні мешканці Серників на це не претендують. Натомість пишаються тим, що є нащадками роду з боярським титулом.
Полюховичі — шляхта Такими привілеями польська королева Бонна віддячила польському шляхтичу Лук’яну Полюховичу та його братам за сумлінну службу з охорони кордонів країни. До того ж подарувала й землі, на яких були розташовані села, що тепер відносяться до Серницької сільської ради. Сільський голова Серників Володимир Полховський уточнює, що Полюховичі таки користувались податковими пільгами, щоправда, у XVI столітті: — Кажуть, що у ті часи люди ходили в Пінськ, що в Білорусі. Для цього їм потрібно було перебиратися через річку Стир, за що власники човнів брали плату. Її не брали тільки з Полюховичів, адже і від цього податку вони були звільнені. Полюховичі мали й свій герб — «Наленч», який зараз є гербом Серників. Вважають, що саме від цього шляхетського роду пішли всі наступні Полюховичі. Сьогодні Серницька сільська рада налічує 3752 мешканці, з яких 2800 мають прізвище Полюхович. Популярні в селах й інші шляхетські прізвища, наприклад, Горбачевський. — Майже немає Полюховичів у так званому Новому селі, що теж відноситься до Серників, — каже сільський голова. — Припускають, що на тому місці колись жила не шляхта, а звичайні «мужики»-землероби.
Іван Іванович I, Іван Іванович II Серед Полюховичів налічується 57 Іванів Івановичів та 46 Василів Васильовичів. Дівчаток в селі часто називають Марійками. Чому в селі так повелося — селяни не знають. — Я назвала свого сина Іваном, тому що й мого батька звали Іваном. Крім того, він сам обрав собі ім’я — після Івана Купайла народився, — пояснює бухгалтер сільської ради Ірина Степанович. - Але традиція називати дітей Василями, Іванами та Марійками вже відходить. У нас тепер на який день ангела дитина народилася — так і називають. Володимир Полховський має дванадцятьох сусідів Василів Васильовичів Полюховичів. — Розрізняю їх за вуличними прізвиськами, — пояснює чоловік. — Одного звуть Ас, іншого Гуменник, ще одного Рабуха. Так роблять усі мешканці села, інакше їх не розрізниш. Деякі гордяться своїм прізвиськом, яке теж має давнє походження. Наприклад, Кашовари. Їхній дід колись був кухарем на службі в армії. Так і повелося. А є чоловік на прізвисько Двойка. Колись у школі він теж мав однофамільця і тезку. Тож одного називали по імені і додавали «перший», а іншого — «другий», а по-народному Двойка. Відтоді його й почали так називати. У класах Серницької школи часто трапляються однофамільці й тезки. — Раніше таких бувало по три, а то й по чотири, — каже вчитель трудового навчання Тамара Полюхович. - Зараз переважно по двоє. Добре, коли однофамільців можна розрізнити по імені чи по батькові. Коли ж їх і звуть однаково, біля їхніх імен в журналах ставимо римські числа I, II і далі, якщо є необхідність. Є в школі і вчителі, яких однаково звуть. Тут уже розрізняємо їх за предметами. Наприклад, було в нас дві Марії Миколаївни Полюхович. То до ім’я однієї додавали прикладку «математичка», до іншої — «фізичка». Предмет, який вела вчителька, вказували також в дужках у відомості про зарплату. А ось у виборчих бюлетенях будь-які помітки для розрізнення кандидатів на сільського голову та в сільську раду не можна було ставити. — Кандидатів Іванів Івановичів Полюховичів розрізняли за датою народження, — розповідає голова Серницької ДВК Віра Полюхович. — Найважче було підраховувати бюлетені зі списками до сільської ради, адже потрібно було звертати увагу на ім’я, по батькові, дату народження, адресу, а не на прізвище. Справилися тільки до десятої ранку. Сільським головою вже вп’ятє було обрано Володимира Полховського, а до сільської ради увійшло 15 Полюховичів. Всього рада налічує 20 депутатів.
Полюховичі паспортів не міняють З Полюховичами через їхнє прізвище трапляється чимало цікавих історій. Наприклад, головного бухгалтера сільської ради Марію Іванівну Полюхович ледве не запідозрила у протиправних діях ревізор КРУ. — Вчителям Серницької школи та всім своїм працівникам зарплату виплачувала сільська рада, — розповідає Володимир Полховський. — Відповідно, і документи про виплату зарплати вела наш головний бухгалтер. Якось молода ревізор КРУ, яка не була ознайомлена з тим, що в нас 70% населення — Полюховичі, приїхала із перевіркою. Вона переглянула документи і потім запитує нашого бухгалтера: «Маріє Іванівно, а скільки ж разів ви нараховували собі зарплату?». А у відомості було кілька Марій Іванівн Полюхович. Звісно, ревізору пояснили, в чому справа. Ще одну неприємну історію пригадує вчителька Тамара Полюхович: — У нас трапляється, що листоноші розносять листи не тим людям. Так, одного разу сваха прислала на моє ім’я лист з Канади. Вона не вказала вулиці, на якій я живу. Листа занесли чужій людині, яка мала таке ж ім’я і прізвище. Ця людина із сім’єю лист прочитала, а тоді повідомила поштовому відділенню, що він, напевно, адресований не їй. Лист мені віддали, але він був уже розпечатаний і прочитаний, а там же була інформація, яка стосувалася лише нашої сім’ї. На пошті стверджують, що такі випадки трапляються дуже рідко, адже всі п’ять листонош — місцеві. — Ми знаємо, на якій вулиці хто живе, в кого в якій країні є родичі, - каже листоноша із 10-річним стажем Тетяна Полюхович, а в народі «Танька, руська почтальйонка». — Щоправда, проблему створює те, що раніше на конвертах зазначалося прізвисько адресата. Тепер так майже не роблять. Найчастіше пишуть рік народження. Проте селяни відчувають і переваги того, що серед них багато Полюховичів. — Серники — єдине село в районі, де є відділення Ощадбанку, - хвалиться Володимир Полховський. — Колись його хотіли закрити, проте ми переконали керівництво банку поки не робити цього. Головним аргументом послугувало саме те, що працівники банку не доб’ються толку з однофамільцями і тезками, оформляючи їм картки з виплати заробітної плати. А працівниці відділення на місці вже розбираються, кому і скільки нараховувати грошей. Так відділення працює й донині. Перевага однофамільців — при одруженні не треба оформляти нові паспорти. — Я просто ставлю штамп «одружена» у паспорті нареченої, а в актовому записі пишу «однофамільці», — говорить секретар сільської ради Надія Полюхович. — Раніше, щоправда, таких пар було чимало. До речі, й самі Полюховичі не знають меж своїх родин. — На весілля сина з боку нареченої була запрошена наша рідня, — розповідає Тамара Полюхович. — Син дуже здивувався і запитав, чому так. Я пояснила йому наші родинні зв’язки, і він здивовано сказав: «То, виходить, я на своїй сестричці одружився!». Я йому відповіла, виходить, що так, але сестричці в четвертому коліні. Кумедну реальну історію про двох тезок-однофамільців розповів Володимир Полховський: — У нас в селі жили два Івани Полюховичі. В обох дружин звали Марія. В одного, на прізвисько Мендель, було два сини, і його дружина була вагітна третьою дитиною. В іншого, якого по батькові звали Йосипович, було дві дочки, і так само дружина була вагітна третім немовлям. Йосипович дуже хотів сина, а Мендель — дівчинку. Дружини обох народили дітей майже в один і той же час. Йосипович першим зателефонував у пологовий будинок і запитав: «У вас лежить Полюхович Марія. Скажіть, кого вона народила?». Йому відповіли, що хлопчика. Радості чоловіка не було меж. Тут же скликав друзів, святкує. Як потім з’ясувалося, що то Менделева Марія знову хлопця народила, а Йосиповича — дівчинку. Йосипович, звісно, засмутився. А Менделі зважилися на четверту дитину, і таки народилася в них дочка.
Із Серників — в «Пітєр» Селяни кажуть, що Полюховичі відрізняються своєю гордістю та вмінням постояти за себе. Можливо, тому Серники — одне з небагатьох сіл, яке можна назвати «процвітаючим». Воно досить велике і багате — принаймні не можна не звернути увагу, що люди тут будують великі ошатні хати. — Колись Серники вважалися містечком, — розповідає Володимир Полховський. — Тут було більше 60 різних магазинів, дерев’яні тротуари. Та й зараз у нас дев’ять магазинів, серед яких один — міні-маркет, ресторан на 120 місць, відділення Ощадбанку, як я вже згадував. Ось тільки, як і в інших селах, в Серниках немає роботи. Тож і змушені чоловіки їздити на заробітки в Київ, Білорусь, Росію. — У мене чоловік та троє синів щоліта їздять в «Пітєр» на заробітки, — каже Віра Полюхович. - Повертаються тільки восени. У нас взагалі, як тільки літо, то чоловіків у селі майже не залишається. Тому й жінки тут з тих, що «коня на скаку остановят, в горящую избу войдут», адже на їхніх плечах — сім’я та господарство. Нам ніколи хворіти. Завдяки тому, що чоловіки добре заробляють, місцеві кажуть, що в хатах тут можна побачити такий євроремонт, якого в квартирі заможної рівненської сім’ї не побачиш. Заробітчани везуть сюди найновішу сантехніку, майже в кожній хаті є бойлер. Ось тільки газу в селі немає, та це для селян — невелика проблема, адже є електроенергія та ліс поряд. Ті ж, хто залишається тут на літо, заробляють продажем чорниць, журавлини, грибів. Частина населення працює в Серницькому сільському виробничому кооперативі. Ще одна особливість села — архітектурна пам’ятка XVIII століття, дерев’яна церква. Місцеві розповідають, що вона ніколи за свою історію не закривалася, навіть за Союзу. Церковний батюшка Іван Муляр проводить тут богослужіння вже 37 років і заслужив довіру селян настільки, що вони обрали його депутатом Зарічненської районної ради. Є тут і Свято-Дмитріївський монастир, будується собор. Проте хоча село розвивається, є й тут невирішені проблеми: незакінчене будівництво клубу для молоді, яке фінансувалося за державний кошт; через опалення грубами в школі взимку холодно; не вистачає місць у дитсадку. Селяни надіються, що ці проблеми вирішить Володимир Полховський, а також побудує обіцяну лазню.
