У вівторок ввечері помер міський голова Рівного Віктор Чайка. Про останні хвилини його життя могли б розповісти його близькі люди — дружина Любов і товариш Олександр Кухар. Саме вони супроводжували Віктора Чайку до Німеччини, де він мав пройти в одній з клінік двотижневий курс лікування. Однак, зрозуміло, їм зараз не до розмов. Відомо лишень, що у вівторок вранці вони виїхали з Рівного, однак міському голові стало погано і увечері в польському місті Ополе змушені були зупинитись у готелі. Саме там, близько 21ї години, серце Віктора Чайки зупинилось.
Закінчення. Початок на стор. 1 Поховають Віктора Чайку на центральній алеї кладовища «Нове». Для організації похорону вже утворений оргкомітет з членів міськвиконкому, депутатів міської ради та керівників місцевих підприємств. Церемонія прощання з міським головою відбудеться завтра, у п’ятницю, в приміщенні Рівненського музично-драматичного театру з 10 до 13 години. Цей день у Рівному оголошено днем жалоби — державні прапори у місті будуть приспущені, а розважальні заклади міськвиконком попросив «утриматися від проведення масових розважальних заходів»… Мабуть, неправі ті, хто каже, що незамінних людей не існує. Бо тезу про відсутність «незамінних» принаймні тричі спростовували рівняни, які вперто обирали Віктора Чайку своїм міським головою — від 1998-го, коли ледь не впрошували його очолити місто, і до останніх виборів дворічної давнини. Але всю глибину втрати рівняни відчують згодом, через деякий час після смерті Чайки. Бо надто вже звикли мешканці міста до «свого» голови — з його запальністю, працездатністю, подекуди неоковирним суржиком й іноді нестримною відвертістю. На нього можна було «вішати всіх собак» і звинувачувати у всіх комунальних негараздах — він все слухав і щоранку об’їжджав місто, «тицяючи» носом своїх підлеглих у баюри і смітники. І, слід відзначити, це давало результат. Та найголовніше — він дійсно займався господарством міста, «не ліз у політику», віддавши її на поталу окремим надміру стурбованим громадянам. Рівне, незважаючи на революції й загальнодержавні потрясіння, залишалося ніби осторонь політичних «розборок» і мало свій план життя. Ремонтувалися дороги, зводилися будинки, прибиралися вулиці. І якщо рвалися труби в теплотрасах і нищилися лавочки в парку, все одно всі знали — у місті є господар, який без будь-яких партійних гасел візьметься за ремонт. Бо правляча партія у місті була одна — партія Чайки. Його авторитет міг стримувати непомірні апетити «нових» і примушував миритися з реаліями «старих» політичних господарів міста. Тепер розбещені спокоєм рівняни ризикують оцінити усі принади «насиченого» політичного життя в межах одного окремого міста. Особливо відтоді, як у створеній Чайкою управлінській команді вилізе наверх прихована до цих пір внутрішня конкуренція. Гасла замінять ремонти, а «політична доцільність» виправдає будь-які негаразди. Але може, не все так погано? Можливо, і справді, пам’ять про справжнього голову міста примусить усіх, від кого це залежить, гідно продовжити його справу?
Коментарі Петро Марчук, черговий адмінбудівлі міськвиконкому: — Я працюю тут черговим більше п’яти років. Майже щодня бачив Віктора Анатолійовича. На роботу він приходив раніше від усіх — десь о сьомій годині ранку і йшов з роботи після 18-ї. Він завжди був ввічливим, цікавився як справи, як настрій. Взагалі, він був дуже людяним керівником. Рік тому я поховав свою дитину. Звернувся до нього за допомогою і він мені не відмовив. Взагалі, він дуже любив, щоб скрізь був порядок. Дуже любив квіти, які ростуть всередині адмінбудівлі поблизу вхідних дверей. Якщо бачив, що щось було не на своєму місці, одразу робив зауваження і вимагав усунути недоліки. Валентина Капліна, секретар міського голови Рівного: — Востаннє я його бачила тут місяць тому. Він тоді приходив зі своїм онуком. Прийшов, поцікавився, як у мене справи, навіть пожартував. Мені досі не віриться, що Віктора Анатолійовича немає більше в живих. Сиджу зараз у приймальні і не знаю, навіщо я тут потрібна. Просто відповідати на дзвінки може автовідповідач. Я з Віктором Чайкою пропрацювала більше десяти років. Він був вимогливим керівником, але з ним було завжди цікаво працювати. Пригадую ситуацію, коли в мене кілька років тому померла улюблена собачка. Він помітив, що я сиджу заплакана, і щось сказав своєму першому заступнику Кравчуку. Той за деякий час приніс і подарував мені іграшкового песика. Взагалі, Віктор Анатолійович любив тварин. Він дуже переймався, коли у нього отруїли улюбленого собаку. Говорив про це зі сльозами на очах. Сергій Шабалін, підприємець: — Я прожив на одній вулиці з Віктором Анатолійовичем майже п’ять років. Він був душа-людина. Віктор Чайка був головою лише у себе в кабінеті. А для сусідів він був просто гарним сусідом і чудовою веселою людиною. Завжди намагався допомогти там, де потрібна була його допомога. А що найбільше мені у ньому подобалося — любов до природи. За ці п’ять років він у районі гідропарку висадив близько 300 дерев. Робив це власноруч з граблями і лопатою, ледь не кожної суботи та неділі. Він дуже любив цю справу. Востаннє я його бачив у понеділок ввечері, він разом зі своєю дружиною, водієм і товаришем Олександром Кухарем — директором ТОВ «Верстатник» збирався їхати до Німеччини. Просто привітався з ним. Не став цікавитися його здоров’ям. Не хотів зачіпати болючу тему. Сергій Горкун, засновник інвестиційно-будівельної групи компаній «СІБ»: — Перед тим як розробляти проект забудови в районі вулиці Гагаріна, ми зустрічалися з Віктором Анатолійовичем. Йому сподобалися наші плани: загалом 100 тисяч квадратних метрів житла, центральна композиція з шести величних 16-поверхових будинків у формі трилисників. По-господарськи запитував, якої допомоги від міста потребуємо, щоб успішно втілити проект. Коли розробили генеральний план забудови, затвердили його і отримали всі необхідні дозволи, він знову запросив нас на зустріч. Було це наприкінці минулого року, спілкувались ми хвилин сорок. Віктор Чайка знову похвалив наш проект, зізнався, що давно хотів, щоб у Рівному з’явилась така краса... Після звістки про смерть Віктора Анатолійовича я вирішив звернутися з проханням до міської ради, щоб майбутній проспект, обабіч якого будуть збудовані трилисники, носив ім’я Віктора Чайки. Юрій Торгун, секретар Рівненської міської ради: — Востаннє з Віктором Чайкою ми спілкувалися у понеділок по телефону. Він перед поїздкою до Німеччини цікавився станом справ у місті. Віктор Анатолійович, незважаючи на тривалу хворобу, ніколи не забував про місто. Якщо не зі свого кабінету, то по телефону керував. Вважаю, що всі, кому пощастило з ним працювати, мають завдячувати йому за це. У нього було чого навчитися. Святослав Власюк, керуючий справами Рівненського міськвиконкому: — Вперше з Віктором Анатолійовичем мене звела доля у червні 1983 року. Тоді я перейшов працювати з УКБ до міськвиконкому. З того часу ми майже 18 років працювали з ним пліч-о-пліч. Він був максималістом за своєю натурою. Ставив завдання і завжди його виконував. Навіть тоді, коли справа здавалася б безнадійною. Прислухався до думок інших людей, водночас дуже жорстко ставився до тих, хто намагався ухилятися від роботи. Але він не був злопам’ятним. Спочатку « випише по повній», якщо людина на те заслуговувала, а вже через десять хвилин спілкується, ніби тієї розмови і не було. Не тримав камінь за пазухою. Я спілкувався з ним востаннє у понеділок перед його поїздкою до Німеччини. Розмова була нетривалою, оскільки йому було важко розмовляти. Але навіть незважаючи на це, він цікавився станом справ у місті. Навіть під час хвороби він не відходив від проблем міста. Пригадую, коли востаннє затверджували міський бюджет, то наші начальники різних управлінь їздили до нього додому за консультаціями. Він був для нас усіх як батько і як вчитель. Коли декілька місяців тому по місту пустили чутки про його смерть, він дізнався про це від нас з преси. Після повернення з Німеччини. Тоді він сказав — «не дочекаються». Кажуть, якщо про людину таке говорять, то вона житиме довго. На жаль, це повір’я не про Віктора Анатолійовича. Олексій Хмілецький, перший заступник міського голови Рівного: — Він був для мене як вчитель. Це була унікальна людина. Відверто скажу, що таких людей у своєму житті я дуже мало зустрічав. З ним було працювати складно, але водночас і легко. Складно, бо він багато вимагав. Не давав спокою ні собі, ні нам. А легко тому, що окрім вимог, він завжди підказував і показував, як потрібно працювати. За декілька строків його перебування на посаді голови він запрошував мене працювати у міськвиконком двічі. Але тоді через певні обставини я відмовлявся. Після останніх виборів він запросив мене на посаду першого заступника і я погодився. Два тижні тому ми спілкувалися з ним по телефону. Тоді він передав мені перелік нагальних справ, які потрібно зробити у місті, власноруч написаний на двох листках. Нині вони лежать у мене на столі. Там був перелік вулиць та площ, які потрібно першочергово відремонтувати, вказівки щодо поліпшення стану справ у житлово-комунальному господарстві міста, а також ще багато пунктів. Ми обов’язково доведемо ці справи до завершення. Ми всі сподівалися, що він після лікування вийде на роботу і ми ще попрацюємо разом. Він ще багато чого не встиг нас навчити. Шкода, що його більше немає з нами. Роман Василишин, заступник директора департаменту УСК «Княжа»: — Понад 25 років я знаю Віктора Чайку і можу сказати хіба те, що всі й так добре знають — це високоморальна та порядна людина, професіонал у своїй справи... Коли я працював генеральним директором виробничого об’єднання «Газотрон», а він головував у Рівненському міськвиконкомі, будь-які питання вирішувалися фактично моментально. Часто достатньо було лише короткої розмови по телефону, а не так, як зараз, коли ходиш-ходиш по кабінетах і все без толку... Пригадую ще, як ми з Миколою Сорокою, на той час головою облдержадміністрації, переконували Віктора Чайку повернутися з фірми «Камаз-Транс-Сервіс», яку він очолив, залишивши посаду голови міськвиконкому. Йому особисто це було не потрібно, але, водночас, він ніколи не таївся, що йому дуже болить за те, що стільки праці вкладено у розвиток міста, але замість продовжити хорошу справу все звелося до мітингів і порожньої балаканини, до вихваляння одного перед одним у своєму начебто патріотизмі. А ми з Сорокою, чого гріха таїти, так би мовити, саме на цих почуттях Віктора Чайки й зіграли. Почали казати, що нехай доведе, що насправді вболіває за Рівне, поверне йому славу й красу, доможеться розвитку. Переконували, що лише йому це під силу. Він до наших слів поставився відповідально і таки згодився балотуватися на міського голову Рівного. Час показав, що ми мали рацію... Коли Віктор Анатолійович захворів, одразу стало зрозуміло, ким і чим він є для міста, його відсутність була відчутною... Дуже шкода, що наш голова від нас пішов. Треба провести його в останню путь, вклонитися цій людині, яка так дбала про Рівне. Віктор Матчук, голова Рівненської облдержадміністрації: — Одразу навіть важко якось згадати окремі епізоди зі свого спілкування з Віктором Анатолійовичем, адже він стільки часу керував містом. Хоч кажуть, що кожна людина унікальна по-своєму, але Віктор Чайка все ж дуже відрізнявся від інших, відрізнявся своєю енергійністю, непосидючістю, невтомною працездатністю і великою щирістю. Остання з рис рідко зустрічається у людей, які перебувають при владі, але у пана Чайки вона була. Він дійсно завжди був щирим — і в своєму гніві, і в радості, в горі та під час святкувань. Думаю, саме ця щирість і підвела Віктора Анатолійовича. Навіть захворівши, він не зміг абияк ставитися до справ, «наплювати» на якісь там питання, а продовжував серйозно перейматися всіма проблемами міста... Коли в 1998 році Віктор Чайка став керівником міста і побачив, що залишилося від попередника, то спершу схопився руками за голову і не стримався від слів, які явно не для друку. А потім змусив всіх братися до справи. І почалося! Чи не щодня о сьомій ранку а то й о пів на сьому наради і планерки, здебільшого на вулиці, то біля вибоїни на дорогах, то біля звалища сміття, то біля повалених дерев. І сам невтомно працював, і іншим не давав поблажок. Така рутинна робота дала відчутні результати, місто почало швидко змінювати свій вигляд, ставати дедалі кращим, приїжджі почали захоплено казати «О, це вже дійсно схоже на європейське місто!».
