«Нещодавно прочитала в одній з газет статтю про те, як «посадили» шахрайку, яка не віддала позичені гроші. Серце защеміло і вирішила написати історію своєї подруги, як вона стала «шахрайкою». Чоловік моєї подруги — водій, він наймається в одного підприємця. Чотири роки тому потрапив в аварію і змушений був віддати за ремонт машини 800 доларів.
«Нещодавно прочитала в одній з газет статтю про те, як «посадили» шахрайку, яка не віддала позичені гроші. Серце защеміло і вирішила написати історію своєї подруги, як вона стала «шахрайкою». Чоловік моєї подруги — водій, він наймається в одного підприємця. Чотири роки тому потрапив в аварію і змушений був віддати за ремонт машини 800 доларів. Так як грошей таких у них не було, хазяїн відремонтував сам, а гроші віддавати вимагав з відсотками. З цих пір у сім’ї почалося справжнє пекло: вчасно не віддав — нараховували відсотки. Так борг ріс, тому що відробити його не під силу порядній і чесній людині. Мало того, скоро вони всі можуть залишитись на вулиці. Їх постійно залякують, приходять групами, приводять своїх знайомих, адже вимагають «своє», замовчуючи, що «своє» вже взяли по 3-4 суми. А після тих публікацій, вимахуючи газетою, подругу взагалі мало не побили. Отож із порядних людей вони стали шахраями, адже позичають в інших, щоб віддати. І кінця краю цьому немає. Якби я бачила, що вони просто не хочуть віддати, нічого не роблять, я б не стала писати цей лист. Мені дуже шкода дітей, які в свої 5-7 років такі знервовані, що від дзвінка у двері їх починає трусити. Люди не знають, куди їм звернутись за допомогою. І зараз таких людей тисячі. Нехай хоча б юрист прокоментував, куди людям звернутися. Не залиште цей лист без уваги. Хіба ж праві ті, хто бере ці відсотки? Адже вони перетворюють людей на рабів».
Коментує лист адвокат Олександр БРАЖНІКОВ: — Сім’я, фінансовими проблемами якої опікується авторка листа, потрапивши в незвичну для неї ситуацію, потребувала лише звичайної, але вчасної й компетентної юридичної консультації. Адже збитки, заподіяні її чоловіком при виконанні ним трудових обов’язків, закон зобов’язує відшкодовувати того ж таки підприємця-роботодавця, який і повинен був мати справу з власником пошкодженого під час ДТП автомобіля. Згідно з нормами цивільного права, відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (до яких належить і транспортний засіб), несе його власник, а не той, хто безпосередньо сидів за кермом. Звичайно, закон передбачає і право регресної вимоги, тобто повернення здійсненого відшкодування за рахунок самого винуватця, однак у таких випадках найчастіше таке стягнення відбувається у вигляді щомісячного відрахування 50 відсотків від заробітку і до фінансової катастрофи сім’ї не призводить. Але тепер вже, як кажуть, «потяг пішов», і своєчасно не ознайомлена в юридичному аспекті сім’я залізла у борги по самі вуха, вибратися з яких самотужки вже не в силі. Сказати, що в усьому винні ті люди, які надають позики під відсотки, і тим самим стати на бік подруги нещасної матері двох дітей, язик не повертається, бо для уникнення такої кабали є дуже простий і перевірений життям засіб — не брати у борг. Закон надає дієздатній особі право самостійно вирішувати, які і з ким угоди укладати, і не може обмежити дорослу людину в праві позичати гроші, а тому не передбачає і автоматичного «списання» боргів, хоч як і не було б нам з вами шкода дітей, яким довелося мати таких недалекоглядних батьків, не підготовлених до вирішення складних життєвих ситуацій. З погляду чинного законодавства, варто увесь час пам’ятати як тим, хто позичає, погоджуючись на будь-які умови, так і тим, хто дає у борг, сподіваючись на високі прибутки від відсотків. Перші — стають рабами свого сумління і заручниками життєвих обставин, увесь час відчуваючи себе винними перед кимось боржниками. Крім цього, при активному «нагадуванні» про борги з боку кредиторів у них поступово з’являється страх, який невдовзі переростає у відчай. Другі — ставлять себе під загрозу залишитися не тільки без баришів у вигляді високих відсотків, які сподіваються отримати від боржника, а й без повернення боргу взагалі, тому часто обирають тактику постійного тиску на позичальника, примудряючись до різних способів «наїзду» на нього. Тим самим, врешті-решт, вони ризикують безпосередньо познайомитися з працівниками спецпідрозділу з боротьби з організованою злочинністю, відомого серед пересічних громадян як «шосте управління». Справа в тому, що беручи гроші в борг, позичальник, з погляду закону, укладає з позикодавцем договір, усі спори стосовно якого, в тому числі й примусове повернення боргу, повинні вирішуватися тільки в судовому порядку, а рішення суду виконуватися лише Державною виконавчою службою. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань шляхом погроз або насильства кваліфікується як злочин, за який передбачено покарання до трьох, а при обтяжуючих обставинах і до п’яти років позбавлення волі. Таким чином, варто горе-боржникові, якому вже увірвався терпець від постійних візитів і жорстких нагадувань своїх «благодійників», звернутися з заявою в органи внутрішніх справ, як кредиторам замість заляканої жертви доведеться спілкуватися із спецназівцями, в яких і нерви, і м’язи набагато міцніші, та й дані законом можливості постояти за себе — ширші. Тут вже без правового захисту не обійтися й другій стороні. Викладене мною, мабуть, поставить дилему — що вигідніше і безпечніше: бути позичальником чи позикодавцем, боржником чи кредитором? На мою думку, кожен, подумавши нам цим, дасть свою відповідь.
