Рівнянка Наталія Балюк не збиралася бути міліціонером. У дитинстві, як і більшість дівчаток, мріяла стати вчителькою, а після школи пішла навчатися бухгалтерської професії. Втім, потрапивши на роботу в правоохоронні органи, розлучатися з ними не збирається. Ось уже два роки дівчина працює дільничним інспектором міліції на опорному пункті №1, що на вулиці Гагаріна у Рівному. Має звання старшого лейтенанта. Про особливості не зовсім звичайної як для жінки професії — у розмові з Наталею Балюк.
— В міліції я уже шість років. Прийшла спочатку в ДАІ вільнонайманою. Працювала тут оператором комп’ютерного набору, хоч до цього отримала професію бухгалтера. Не думала, що залишусь в міліції. Але потім, закінчивши Волинське професійне училище з підготовки працівників міліції й атестувавшись, перейшла працювати на посаду дільничного інспектора. Нині про це не жалкую, бо професія мені подобається. Щоб мати ще й юридичну освіту (працюючи в ДАІ, я закінчила Європейський університет, здобула фах економіста), я вступила до Київського національного університету внутрішніх справ, де навчаюся заочно на третьому курсі. — Як сприйняли рішення стати дільничним ваші рідні, друзі? — Мої батьки розлучилися. Тож нас із меншою сестрою виховувала мама. Вона не була проти мого рішення, сприйняла його як належне. Тим паче, що я постійно після закінчення школи працювала, сама заробляла гроші, платила з власної зарплати за навчання в технікумі, а потім і в університеті. Що стосується подружок, то мені здається, що вони мені трішки заздрять. Можливо, через те, що працюю у чоловічому колективі, тож, на їхню думку, уваги з боку сильної статі у мене хоч відбавляй (на опорному пункті у нас п’ять чоловіків і я — єдина жінка), а можливо, тому, що вважають професію міліціонера престижною. — А як реагують на повідомлення «я працюю дільничним» чоловіки? — Одні із захопленням: «Ти — дільничний? Молодець!». Інші — із здивуванням. А колеги-чоловіки мою професію сприймають як належне. Не дають забути, що ти насамперед міліціонер, а вже потім жінка. Взагалі, для них я жінка тільки на свято 8 Березня. Поблажок ніяких не дають. Тільки наш куратор — заступник начальника міліції з громадської безпеки Руслан Стрельбіцький — намагається йти жінкам-дільничним назустріч і не залучати їх до роботи хоча б у свята. — Наскільки я знаю, у Рівному жінок-дільничних аж 12. — І всі віком до 30 років. — Чи не тяжко жінці бути дільничним міліціонером? Як вас сприймають порушники порядку? — Робота дільничного нелегка як для жінки, так і для чоловіка. Адже йдеш зранку на роботу й не знаєш, що тебе очікує сьогодні. Робочий день у нас починається о 8й, а закінчується у кращому випадку, якщо немає ніяких несподіванок, о 21 годині. Буває, що доводиться працювати без вихідних. На моїй дільниці понад п’ять тисяч людей. А серед них — контингент, з яким треба проводити роз’яснювально-профілактичну роботу. Це п’яниці, бешкетники, наркомани, звільнені з місць позбавлення волі, умовно засуджені тощо. Також ми ведемо прийом громадян на опорному пункті, реагуємо на скарги. Здійснюємо патрулювання вулиць. Розкриваємо злочини. Буває за день дуже велике навантаження. Особливо, коли звертається багато людей — часом до десяти за день доводиться прийняти. Не всі з них розуміють, що не все у силах дільничного міліціонера, що він часом не може негайно займатися розглядом саме їхнього питання, бо у нього є ще звернення й від інших людей. Буває, через це ображають нас і стає дуже прикро. Але сліз на роботі я не допускаю. Щодо сприйняття порушниками громадського порядку жінки-дільничного, то на них справляє враження вже те, що ти у міліцейській формі, а приналежність до слабкої статі шокує, дивує і вони швидше йдуть на контакт. — Чи доводилося вам у роботі до порушників застосовувати силу? — Ні разу, хоч я і володію прийомами рукопашного бою. — А чи траплялися на роботі курйози, пов’язані саме з тим, що ви — жінка? — Якось звернулися до мене батьки зі скаргою на сина. Мовляв, він п’є, бешкетує. Я приїхала з колегами-чоловіками. Але розмовляти з бешкетником довелося мені. Підійшла я до будинку, а той, на кого скаржилися, зсередини закрився: вставив палицю у ручку дверей і не пускає нікого. Мені ж якось треба на нього вплинути, щоб не осоромитися перед колегами. Тож підходжу до дверей і гукаю до бешкетника: «Я ваш дільничний, і я — жінка. Тому, можливо, вас боюся навіть більше, ніж ви мене». Збоку це, мабуть, виглядало кумедно, але він зреагував на ці слова і двері відчинив. Я поговорила з ним і допомогло. Чоловік пообіцяв, що змінить свою поведінку і нині влаштувався на роботу, покинув пити. Взагалі, у нашій професії потрібно бути психологом, щоб вміти знайти підхід до людини. І з часом, хоч я і не маю психологічної освіти, розумію, що знаю уже, як з ким потрібно говорити. — Чи змінила вас професія? — Я стала витриваліша, стійкіша, врівноваженіша, доросліша за період роботи. У мене змінився світогляд, спали «рожеві окуляри» і я стала більш реалістично сприймати життя, стикнувшись із його непринадними сторонами, побачивши ті проблеми, які у ньому існують. Приміром, я не уявляла, наскільки сильно у нас поширене п’янство і до яких наслідків воно може призводити. Нині ж у мене складається враження, що наш народ спивається, а це веде до конфліктів, насилля у багатьох сім’ях. Не уявляла також, якими шокуючими подекуди можуть бути злидні, ненависть між рідними людьми. Так, для прикладу, мене дуже вразила боротьба рідних брата і сестри за житло. Здавалося, що кожен з них був би радий, якби інший пішов з життя і звільнив житлоплощу. — Чи не заважає ваша професія особистому життю, адже дільничному доводиться дуже багато часу проводити на роботі? — Поки що я незаміжня, тому не заважає. Живу з мамою, а з нею непорозумінь з приводу моєї роботи не виникає. Але через те, що я багато часу проводжу на роботі, основні домашні турботи лежать на мамі. Я, чим можу, їй допомагаю. Правда, я впевнена, що коли у мене буде сім’я, зможу поєднувати роботу й особисте життя. Поки ще не зустріла чоловіка, з яким хотіла б поєднати свою долю, хоч і працюю у чоловічому колективі. Колег чомусь не сприймаєш як чоловіків, а на дільниці в основному працюю із порушниками порядку, яких у ролі кандидатів на руку і серце не розглядаю. — Яким має бути чоловік жінки-дільничного? Маєте свій ідеал? — Мені здається, якщо він буде міліціонером, то буде якесь взаєморозуміння в сім’ї. Адже представник іншої професії, можливо, й не зрозуміє, чому його дружина стільки часу проводить на роботі, чому пізно увечері приходить додому. А надивишись на конфлікти у сім’ях на своїй дільниці, я насамперед хочу, щоб чоловік не зловживав алкоголем. — Якби ваша дитина захотіла стати, як мама, дільничним, що б ви на це сказали? — Точно знаю, що не протестувала б, а тільки б усіляко допомагала.
