...Жила я на хуторі поблизу села Люлюківка Горохівського повіту разом із батьками, 12-літнім братом та бабою. День 16 липня 1943 року був сонячний і теплий. В нашому господарстві робота йшла звичним порядком. Батько дробив збіжжя в стодолі для худоби. Мама працювала в городі, я була біля неї. Мені тоді було 7 років. Раптом прибігає сусідка і кричить — мордують! Мама вскочила до хати, почала збирати якісь речі до валізки. З тією валізкою побігла до лану маку і там сховала, а ми всі побігли до лану збіжжя.
...Жила я на хуторі поблизу села Люлюківка Горохівського повіту разом із батьками, 12-літнім братом та бабою. День 16 липня 1943 року був сонячний і теплий. В нашому господарстві робота йшла звичним порядком. Батько дробив збіжжя в стодолі для худоби. Мама працювала в городі, я була біля неї. Мені тоді було 7 років. Раптом прибігає сусідка і кричить — мордують! Мама вскочила до хати, почала збирати якісь речі до валізки. З тією валізкою побігла до лану маку і там сховала, а ми всі побігли до лану збіжжя. Там почули вистріли, стогін і крики. Ми повзли по збіжжю, зустрічали різних людей, серед них ридаючу жінку із відрізаним вухом. Нас знайшли двоє бандерівців і повели до хати. Мама заслабла і не могла йти, її пхали і кричали на неї. Коли ми увійшли в хату, там було все порозкидане і понищене. У дверях із кімнати в кімнату стояв ватажок банди із руками під боки. Мати підійшла до нього і почала благати щоб нас не вбивали. Він гаркнув до неї. Мама почала плакати, роздався постріл. Я відчула, що лежу на підлозі. Лежала я тихенько, чула, як ходять по хаті, стукотять чобітьми, розмовляють. Я не відчувала жодного удару чи кулі, коли знепритомніла. Після пробудження мені здалось, ніби я спала. Хотілось пити. Я вийшла на подвір'я. Єдине, чого я хотіла — лягти в корито, бо думала, що там є вода. Води там не було, і мені стало млосно. Пробудилась в кориті. Все ще хотілось пити. Побачила відро біля колодязя. Долонею набирала воду і пила. Вода була тепла, але я пила. Вернулась в хату і лягла на те саме місце, де лежала побита, і заснула. Коли я знову пробудилась, то почувала себе краще. Я почала ходити і роздивлятись, де хто лежить вбитий. Тато лежав поперек ліжка — лицем до постелі. Його сорочка була вся закривавлена. Мама лежала побіч столу, брат за столом, кузен під ліжком. Бабуню вбили на подвір'ї. Скрізь було повно крові. На мені також. Сукенка і волосся були штивні від крові. Мені захотілось перевдягнутись, але я не змогла, ліва рука в мене була пробита в лікті наскрізь. Коли я мучилась з перевдяганням, то знову заснула. І мені приснилось, що всі повбивані повставали. Я прокинулась і оглянулась, а всі повбивані лежать, як лежали. Я знову вийшла на вулицю, мені захотілось їсти. Я пішла на літню кухню, взяла жменю вишень із кошика і запила кислим молоком. Тут я побачила, що до нас йдуть двоє чоловіків. Я забігла до хати та сховалась. Вони знайшли мене і вивели на вулицю. Один із них під хатою став блювати. А ще вони ходили по подвір'ю і питали мене, чи не знаю, де тато щось закопував. Потім взяли мене за руку і повели у ліс. По дорозі я блювала тими вишнями, що їла. Ми підійшли до чиєїсь хати І сховались. Один пішов вперед, вернувся, сказав, що можна. Ми приблизились до хати через город, щоб ніхто не бачив, і мене швидко всадили в хату скрізь вікно. В кухні посередині стояла миска з водою. Якась жінка порозрізувала на мені сукенку, обрізала волосся, що ломилося від сухої крові. Помила мене і пов'язала рани. Було їх вісім. В двох місцях у мене була розбита голова. Решта ран — на правій стороні грудної клітки і на лівій руці. Поклали мене на солом'янім матраці в комірчині. Мене навчили хреститись по-українськи, та читати Отче наш. Я раніше чула українську мову, бо українці приходили до батька, незабаром забула польську мову і розмовляла лише українською. На моїх опікунів я говорила тато та мама. В них була 17— літня донька Настуня і син, якого я ніколи не бачила, бо він був у УПА. Коли я стала здоровою і почала виходити, опікуни сказали сусідам, що я їхня племінниця. За деякий час "тато" привіз із лісу дівчину 17-18 років, яку там знайшов. Вона не могла ходити. Вона лежала у стодолі та стогнала від болю. Звати її було Вацка. Тепер вона живе у Познані. "Мама" брала іноді мене з собою до церкви. Але про мене здогадались, і Войтовичі — так їх звали — мусіли мене позбавитись. Мене посадили на воза, накрили соломою, а поганяла "мама". Ми приїхали до села, де жили знайомі моїх батьків. Українська мама взяла мене на руки і без жодного слова передала у руки двох жінок. Потім, плачучи, сіла на воза і вдарила по конях батогом. До сьогоднішнього дня пам'ятаю гуркіт від'Їжджаючого воза. Я почала страшно плакати та кричати: "Мамо, не кидай мене!". Довго я плакала, не могла заспокоїтись, поки мене не повели до знахарки і вона робила на мені якісь чари. Потім мене передали тітці — сестрі рідної мами. Весною 1977 року, по 34-ох роках, я розшукала адресу моєї української мами. Полагодила формальності і поїхала разом із чоловіком та дочкою до України. На подвір'ї, перед новою хатою, привітала мене жінка, зовсім схожа на мою "маму" — це була Настуня. За хвилину із хати вийшла 80-літня бабуня — це була моя "мама". Схопила мене за руку, посадила перед хатою і почала розглядати мою голову, шукаючи у волоссі шрами. Коли побачила їх, то обняла мене і плачучи сказала: "тепер я вірю, що це ти Олю. "Мама" розповіла, що відвезла мене до Бужан вчасно, бо коли повернулась додому, то застала мого "тата", свого чоловіка, вбитим…
