Маленьке тихеньке провінційне містечко Дубно перестає бути таким один раз на рік. Про тишу і спокій на три дні тут забувають тоді, коли починають часто згадувати відомого літературного героя Миколи Гоголя. А роблять це тому, що вже втретє поспіль та всьоме взагалі Дубно приймає армади фанатів року на фестиваль «Тарас Бульба». Цьогорічний фест продемонстрував, що бажаючі робити щось для душі, а не для гаманця, ще не вимерли, а тому роковий проект і надалі має перспективи стати ще більш відомим і, відповідно, багатшим.
Пролог Для нашого регіону «Тарас Бульба» — просто бальзам на душу спраглих за живим і важким роком, присутність якого відчувається все менше й менше, зокрема в Рівному. Музикантам є де пограти, фанатам — є де «потрясти патлами». І це, звісно, добре, але найприємніше те, що робиться «Бульба» професійно та якісно, так, як це має бути на масовій акції з непопулярною, проте живою приставкою «рок». У 2002 році кільком дубенчанам таки вдалося заручитися значною підтримкою міською влади та відродити надзвичайно популярний на початку дев’яностих та знаковий для багатьох теперішніх «зірок» фестиваль. Відродити пафосно та потужно. Минулого року ейфорія була вже не такою, зате виникало більше розмов щодо проблем та перешкод, які не дозволяли робити все, як хотілося. Цього року ідеалу теж не було, але з’явилася впевненість у великій перспективі «Бульби» — тобто можливості рости, просувати своїх переможців, виходити на масову аудиторію.
А судді хто? Протягом трьох днів цю впевненість періодично вселяли не лише самі учасники, а насамперед журі, складу якого позаздрив би будь-який музичний конкурс — музикознавець з Володимира-Волинського Сергій Шишкін, музикант і аранжувальник зі Львова Юрій Шаріфов, легендарний гітарист Сергій Чантурія, наш «чорночерешневий» Юрій Поліщук, найавторитетніший музичний критик Олександр Євтушенко та інші. Якщо вже ці люди підтримують фестиваль і обіцяють це робити надалі, то вже якось і руки опускати організатори не матимуть права. До речі, до журі багато молодих музикантів ставилися з недовірою — начебто, «пенсіонери», а оцінювати будуть молодіжну музику. І дійсно, більшість членів журі деяким конкурсантам у тати годилися, проте прогресивність у музичних поглядах тут також присутня. І звинувачувати журі в заангажованості просто нерозумно — минулорічний володар Гран-прі був на голову вищим за інших, власне, так само, як і цьогорічний. Про це — далі.
День перший-другий «Тарас Бульба-2004» в деяких моментах був трохи новішим — з ним «подружився» луцький конкурс краси «Світезянка», гурти виступали все важчі, поп-виконавці взагалі зрозуміли, що тепер «Бульба» їм не товариш. А ось рокери усвідомили: в Дубно можна відриватися. І поїхало — в перший день на сцену, вже традиційно розміщену на центральному майдані міста, виходило тридцять шість команд, хоча багатьох перед фестом лякали «страшною» цифрою у 50 колективів. Глядач перед сценою традиційно розділився на два табори: зліва — банди розмальованих неформалів, ближче до ночі перетворених на «м’ясо», справа — звичайні дубенчани. Неподалік від сцени розмістилися лотки з вічним атрибутом подібних акцій — пивом і різними сувенірами, найцікавішими з яких були підбірки ліцензійної та «самопальної» піратської українською музики. Наступного дня, в суботу, залишилося вже трохи менше — 16, котрі й розігрували між собою різні нагороди. Музикантів з нашої області серед щасливчиків не виявилось — ані «Бісайдз», ані березнівська «Тиранія», ані дубенські «Безголові» членів журі не вразили. Зате виступити перед публікою інші наші команди змогли на конкурсі краси, де, окрім цього, виступали ще й у ролі «живого» музичного супроводу для дефілювання красунь. «Побег с выжженной земли» дав один з нечастих своїх виступів, «Команда Кусто» скооперувалася з київським гуртом «Вінс», а молода «Джара» взагалі виступила вперше. Цей колектив хоча і виник давно, але нещодавно радикально оновився. Новий склад дозволяє називати «Джару» найперспективнішою рівенською командою — лідер і гітарист Антон Бокало (екс-«Команда Кусто»), басист Ігор «Медведь» Приходько («Лос Динамос»), барабанщик Руслан Тригуб (екс-«Ot Vinta»), гітарист Дмитро Киричок (екс-«Бісайдз»), флейтист Андрій Ляшук («Команда Кусто», «ФТД»), солістка, колишня естрадна співачка, студентка університету культури та мистецтв Тетяна Гай. Якщо цей склад не «розлетиться», то цілком ймовірною стає його велика розкрутка та успішна діяльність.
День третій Неділя на «Бульбі» завжди проходить під знаком гала-концерту та результатів. Хоча щодо результатів, то спрогнозувати їх було, м’яко кажучи, нескладно. Київська команда «Оркестр Янки Козир» спочатку вразила своїм сценічним іміджем (про цю річ більшість рок-музикантів впевнено забуває) — своєрідною стилізованою сумішшю шароварно-вишиванкових мотивів із джинсами, шкірою та хутром, а що найцікавіше, масками на обличчі (хоча для «Бульби» це не новинка). Ще один міні-шок настав вже на виступі, коли солістка гурту показала, що можна витворяти з власним голосом, співаючи етнопісні у «хард»-обробці. І хоча судді кажуть, що вночі ледь не билися щодо головного призу, Гран-прі цілком заслужено отримала Янка та її музиканти. Першу премію не менш чесно заслужили, мабуть, найстаріші учасники фесту, «хард-роковий» колектив «Трутні», для якого це вже не перший візит у Дубно. Друга премія дісталася гуртам «Странные дети» (Донецьк) і «Cord-on» (Виноградів), третя — львів’янам «Оратанія» та найважчому гурту «Globalized Abstruse». Паралельно з роздачею слонів відбувалися виступи й гостей — переможців минулих оновлених «Бульб» «Бард» (Мукачеве) і «Карна» (Івано-Франківськ), минулорічних дипломантів — «Ейфорії» (теперішня назва «Мерва»), киян «The Hills». Завершався концерт «дикими танцями» від «Ot Vinta» та святковим феєрверком.
«Є ще порох в порохівницях…» «Ми живемо у фанерно-попсовій країні, — висловився хтось із членів журі на прес-конференції, — але радує, що в нас є такі унікальні явища, як «Тарас Бульба» — фестиваль, що дає дорогу молодим, нікому не потрібним і невідомим рок-виконавцям». Хтось назвав «Бульбу» кращим фестивалем, хтось пообіцяв завжди допомагати йому на шкоду своїм часу та силам. Тобто в нього повірили. Незважаючи на хронічне безгрошів’я, «непопсовість», специфічність, але повірили. А тому є привід сподіватися, що мине декілька років і будь-яка «зірка» рок-сцени з непоказною гордістю говоритиме: «Та я на «Тарасі Бульбі» грав!».
