Служба анестезіології та інтенсивної терапії, як і вся галузь охорони здоров'я України, потребує змін. Одним з кроків у цьому напрямі став наказ № 592 "Про затвердження Порядку допуску відвідувачів до пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні у відділенні інтенсивної терапії", що набув чинності 29 червня цього року.
Анатолій Мельничук
Анатолій МЕЛЬНИЧУК, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії (реанімації) КЗ «Обласна клінічна лікарня» Рівненської обласної ради, головний позаштатний анестезіолог управління охорони здоров'я Рівненської облдержадміністрації, заслужений лікар України:
— Питання відвідування пацієнтів у відділеннях АІТ — це лише одна тисячна у всій масі проблем анестезіологічної служби. Втім, на мою думку, це взагалі не проблема, а лише непорозуміння, викликане непоінформованістю як медичної, так і немедичної громадськості. Бо новоприйнятий наказ № 592, в принципі, нічого не змінив у нашій роботі.
Тим паче, що у своїй діяльності наша служба керується чинним наказом МОЗ України № 303 «Про регламентацію діяльності анестезіологічної служби України» від 08.10.97 року, якому, до речі, незабаром виповниться 20 років і в якому немає жодного слова про те, яким має бути статус відділень АІТ — закритим чи відкритим.
Відтак у нашій області всі реанімаційні відділення десятиріччями сповідують принципи відкритості, інформованості, диференційованого і максимального сприяння та доброзичливого ставлення до пацієнтів і їхніх рідних. Ці аспекти є непорушними аксіомами для медперсоналу.
Тож, по можливості, відвідувачів завжди пропускали до пацієнтів, все їм показували і розказували, прохаючи лише про одне — не торкатися апаратури. Завдяки доброзичливому підходу маємо повне взаєморозуміння з рідними хворих. Так було багато років донині, і так є й зараз.
Для прикладу, нещодавно був випадок у нашому відділенні, коли вранці біля хворого перебувала дружина. Ми саме здійснювали обхід, тож черговий лікар чемно попросив її вийти на певний час. І хоч вона зауважила, що має право перебувати біля пацієнта, все ж вийшла, а потім повернулася. Тобто завжди можна розраховувати на розуміння з боку відвідувачів.
З іншого боку, питання відвідування реанімаційних пацієнтів не можна розглядати окремо від комплексу інших медичних і соціальних проблем. Бо й без наказу №592 контроль за пацієнтами і медиками з боку відвідувачів був 100%. Вони все бачать, відчувають, беруть у всьому активну участь, і це не завжди йде на благо. Справа в тому, що лікувальний заклад, медпрацівники і пацієнти утворюють трикутник, відносини в якому сьогодні — доволі специфічні, а чесно кажучи, складні, й іноді — навіть небезпечні для всіх сторін.
Судіть самі: медикаментозне забезпечення у нас — бажає кращого. Тобто лікувальний заклад не може самостійно в повній мірі забезпечити планове лікування хворих. І дуже добре, що рідні пацієнтів ідуть нам назустріч і купують для них необхідні медикаменти. Але ж це призводить до того, що люди зляться, ліки коштують дорого, грошей немає, зарплати малі, пацієнти запущені… Це хіба не привід для соціальної напруги?
Ще одне питання — матеріально-технічне оснащення відділень АІТ. Реанімація — підрозділ лікарні, діяльність якого нерозривно пов'язана з медичним обладнанням, у ньому його зосереджено найбільше.
За протоколами, кожне ліжко інтенсивної терапії має бути робочим місцем бригади АІТ, оснащеним дихальною, слідкуючою, лікувальною і лабораторною апаратурою, необхідною для нормального надання допомоги пацієнтам. Але ж ми цього сьогодні не маємо, обладнання хронічно не вистачає.
Більшість наявної апаратури застаріла і надто проста для відділень АІТ. Гадаєте, відвідувачі, які приходитимуть до своїх рідних, не зауважать і не порівняють обладнання, яке працює біля різних ліжок? Але чомусь ніхто не піднімає питання про створення рівних умов для всіх пацієнтів у відділеннях АІТ в плані забезпечення медичним обладнанням.
До всього, далеко не всі відділення АІТ в нашій області мають достатні площі. Багато з них розташовані в пристосованих приміщеннях. Хоча останнім часом ситуація поліпшується: багато районних лікувальних закладів проводять реконструкції та ремонти і навіть відкривають нові відділення АІТ (зокрема, у Рокитнівській, Володимирецькій ЦРЛ та розпочались роботи з реконструкції відділення в Гощанській ЦРЛ). Та все ж і тут є нюанси.
Бо ж зазвичай у районних лікарнях відділення АІТ є багатопрофільними і розраховані на 6 ліжок, на яких одночасно лікуються і діти, і дорослі. Тож найскладніша обстановка з відвідуваннями пацієнтів складається не в обласних закладах, а саме там. Повірте, там медикам бути терпеливими, поміркованими, доброзичливими, чесними і відкритими дуже не просто, але вони все ж намагаються.
Водночас ми маємо внести зміни в організацію роботи анестезіологічної служби, оновивши наказ № 303. Зокрема, в питанні показів і протипоказів до госпіталізації у відділення АІТ. Це надзвичайно складне питання. Уявіть, як ми можемо відмовити згорьованим родичам хронічно невиліковного пацієнта і виписати його помирати додому? Ми стаємо заручниками ситуації, і тут треба щось робити.
Крім цього, ми маємо вдосконалити штатний розпис відділень АІТ, особливо середнього і молодшого персоналу. Бо ж у нас чергує два сестринських пости на 12 ліжок. А якщо ступінь критичного стану буде однаковим у кількох пацієнтів? Медсестра не може надавати допомогу одночасно їм усім. Якщо така ситуація станеться на очах у відвідувачів, це може призвести до непередбачуваних наслідків.
Також доступ і цілодобове перебування відвідувачів у відділеннях АІТ може містити для них непрості моральні моменти. Зокрема, як підтверджують наукові дослідження, людина, яка на власні очі побачила біологічну смерть свого рідного, залишається на все життя «інвалідом». Всі роки вона нестиме цей момент у своїй підсвідомості і житиме з ним, постійно згадуючи. На мою думку, у випадку з дітьми — це ще страшніше, ніж з дорослими.
Наскільки ці останні хвилини будуть приємними матері? Не підготовлені в плані виконання наказу відвідувачі пацієнтів вносять в роботу відділень АІТ все нові особливості. Проте, повторю, все залежить від взаєморозуміння медиків і родичів.
Хочу згадати й про проблему інтрагоспітальних інфекцій. На жаль, анестезіологічну службу України неможливо порівняти з жодною іншою в цивілізованій країні Європи чи США — ні за організацією роботи, ні за площею відділень, ні за штатами, ні за зарплатою медиків, і навіть за поширеністю бактерій.
Кожне відділення АІТ в нашій області має свій мікробіологічний паспорт. А мікробіологічну ситуацію в країні загалом контролює Державний центр сепсису. І варто зазначити, нас просто жахає «дика» обстановка, яка є сьогодні в Україні. Адже за спиною ні в лікаря, ні в пацієнта практично немає вибору антибіотиків.
У нас в запасі залишаються одиниці найпотужніших препаратів, за якими вже немає наступних поколінь. І як ця ситуація розвиватиметься далі (особливо після введення в дію наказу) — невідомо, бо якщо ми вдамося до цих антибіотиків — світ «плакатиме» від безнадії. Тож і тут варто вживати якнайшвидших заходів.
Словом, сьогодення вимагає від анестезіологічної служби багато змін. Але вирвати одну проблему з усього комплексу неможливо. Тим паче, що взялися за найлегше — дозволили доступ відвідувачів до реанімацій, забувши, втім, при цьому про цивілізований підхід до цього процесу, про повне наповнення робочого місця кадрами і обладнанням.
А хіба болюче питання про те, де віднайти гроші на медикаменти, не повернеться до родичів пацієнтів після того, як їм дозволили відвідувати хворих? На жаль, основні питання, які їх справді турбують, поки що не змінилися.
Тож, думаю, як і в кожній хворобі, «гострий період» в адаптації до нового наказу згасне. Працюватимемо як раніше та навіть краще в кожному відділенні АІТ в області. Зрештою, жоден наказ не може заборонити або дозволити нормальні людські стосунки, а це завжди — на першому місці. А в таких умовах ми перестанемо обговорювати надумані проблеми та повернемося до справжніх — з фінансуванням, обладнанням, кадрами.
