Військова прокуратура розслідує тисячі кримінальних справ проти військовослужбовців та добровольців АТО. Серед них — і справа рівнянина Сергія Стрільця, якого звинувачують у насильстві над бізнесменом з Луганщини Олегом Куницьким.
Сергій Стрілець
Нагадаємо, що наприкінці червня Олега Куницького затримали військовослужбовці 51-ї бригади на блокпості поблизу села Новоастрахань Кремінського району на Луганщині. Запідозривши, що він сепаратист. Натомість рідні та друзі Олега нині заявляють, що той всього лише об'їжджав свої поля і під час затримання повторював, що він свій. Бо належав до тих, хто підтримував як Майдан, так і українських військовослужбовців.
Що сталося з Олегом Куницьким після того, як його перевезли на територію табірного збору бригади, нині — загадка. Розголос навколо зникнення сина наробив батько Олега, колишній голова Сватівської РДА та впливовий бізнесмен Володимир Куницький. Тож завдяки батькові справу розпочали розглядати через рік після того, як Олег зник.
На судах лунають різні свідчення. Одні стверджують, що Сергій Стрілець бив Олега Куницького. Інші — що вранці Куницького військовики передали розвідникам здорового та неушкодженого. А вже «специ» побили бізнесмена та вивезли у невідомому напрямку. Пікантності історії додає і те, що батько зниклого розповідає, що син перевозив в авто 1,5 млн. грн.
Сергій Стрілець розповідає:
— Я не був на блокпості, коли затримували Олега Куницького. Ті, хто затримував, розповідають, що були впевнені — перед ними сепаратист. У його «Ниві» знайшли мисливську рушницю з розривними кулями, плащ-намет, бронежилет, карту з мітками. Окрім того, він їхав з окупованої території п'яним. Мисливець? А він не знав, що там війна? Отримав наказ від командира Павла Пивоваренка, який згодом загинув під Іловайськом, забрати затриманого на територію табірного збору 51-ї бригади. Не виключаю, що хлопці могли йому руки заламати, коли наручники одягали, чи в авто запхнули силою. Я теж ставився до нього як до сєпара, з чаєм не зустрічав. Але запевняю — я над ним не знущався. Мені закидають, що я його ногами кілька десятків разів вдарив. Та якби так було, він би до ранку не дожив. А ми його ще нагодували, вночі я навіть пледом вкрив, аби не було холодно. То це нелюдське ставлення? Та якби не я, солдати б його розірвали, подумавши, що сепаратист. Це ж було після Волновахи. Я не святий. Але образливо, коли нині прокурори мене питають, чи усвідомлював я, що виконую злочинний наказ, коли прикував наручниками Олега до бочки, конфісковував його авто, не викликав адвоката і не передав його правоохоронцям… Який злочинний наказ? Який адвокат? Це ж війна. А рішення приймав не я, а командир. Я намагався батьку Олега пояснити все, проте він відмовляється зі мною спілкуватися. Наполягає, що якби я не завіз його сина на територію табору, він був би живий. Вранці наступного дня за наказом керівництва Олега передали хлопцям у масках — чи то з розвідки, чи то з контррозвідки. Їх прислали від командування «Сектора». Вони забрали Олега в одне з приміщень на території табору і, очевидно, катували. Бо за деякий час туди викликали лікаря. Нас не пускали. А згодом хлопці у масках забрали Олега, його авто, все, що у ньому було (а грошей, принаймні таких, про які нині розповідає батько Олега, хлопці там не бачили) і поїхали. За кілька днів у селі побачив оголошення про те, що розшукують Олега. Пішов тоді одразу до командира. Він сказав, що знає про зникнення, бо приїздили з міліції. Але тоді, коли ще був живим командир, правоохоронці не допитували нікого. Претензії мені почали висувати тільки у травні 2015 року, коли я вже був у Рівному. За кілька місяців, коли батько Куницького почав добиватися через Київ, мене понизили зі звання підполковника, якого отримав тоді, коли виводив людей з Іловайського котла, до рядового і звільнили зі Збройних сил. А у жовтні 2015 року прокуратура відкрила на мене кримінальне провадження. 19 січня, коли мене оперативники зі Сватова забрали по дорозі з дому до військового госпіталю, де проходив реабілітацію після Іловайська, мені дозволили зателефонувати рідним тільки після Києва. Боялися, що як і попереднього разу, стане громадськість і мене не віддадуть. Рідних почали пускати до СІЗО тільки за чотири місяці, коли розпочалися судові засідання. За цей час прокурори кілька разів змінювали статті звинувачення. Спершу приписували мені вбивство, потім крадіжку авто, привласнення зброї, а коли ці звинувачення розсипалися, зупинилися на «перевищенні службових повноважень та насильстві чи погрозі у насильстві». 27-29 липня має відбутися чергове засідання суду в місті Кремінна. Суддя там чесний трапився. Якби не він, навряд чи би мене відпустили під заставу у 72 тис. грн. — гроші збирали рідні та друзі. Батько Олега Куницького заявив, що доб'ється, аби я відсидів не менше 2-3 років. Але сторона звинувачення, знаю, хоче знову перекваліфікувати справу на більш тяжкий злочин. Тому боюся, що поїхавши на судове засідання, знову можу не повернутися. Ми клопотали у Києві, аби розгляд справи перенесли на Рівненщину або Волинь, бо звідси ж усі свідки. І вперше відмовили у перенесенні засідань такого типу. Мене дивують наші прокурори та слідчі. Вони ставляться до нас, АТОшників, як до скотів. А багато з нас пішли ж добровольцями. Я у 2014 році міг не йти, все-таки начальником відділу кадрі був. Але ж потрібно було захищати Батьківщину. А тепер образливо. Чому звинувачення висувають тільки мені, а не тим, хто насправді катував Олега Куницького? Їх же знайшли. Окрім того, хтось же їх присилав з «Сектора». Зі мною у СІЗО сиділо ще близько 30 військовослужбовців, яким приписують ще важчі злочини. Є й люди без рук, без ніг. Винні чи не винні, не знаю. Але звинувачення часто ґрунтуються тільки на показах одного свідка. Військова прокуратура, таке враження, має на меті закрити за гратами якомога більше АТОшників. У моєму випадку вже допитали з десяток свідків. І тільки один, який захотів бути інкогніто і свідчив у масці, заявив, що бачив, як я бив Олега. Але спершу він свідчив про зовсім інше…
