Сотні демобілізованих, які повернулися із війни на сході додому, на Рівненщину, змушені далі воювати. Уже без зброї: за пільги, які обіцяла держава, за роботу, яку важко знайти, за гроші на лікування, яких не вистачає. Дехто не витримує і замикається в собі, інші починають пиячити, розривають стосунки з родинами, а є й такі, які готові на самогубство.
Іван Лепеха
У в’єтнамській війні загинуло більше 58 тис. американських військових. Близько 20 тисяч покінчили життя самогубством, повернувшись додому. Багато людей боїться, що Україну може чекати не менш сумна статистика. Учасників АТО, які повертаються додому, замість того, щоб допомогти їм адаптуватися до нормального життя, відштовхують. Цього року всіх сколихнула звістка про те, що повісився молодий хлопець, який прийшовши з війни не зміг знайти роботи, бо всюди йому відмовляли.
З проблемою безробіття зіткнувся і 25-річний Іван Лепеха, боєць «Айдару», який після поранення отримав другу групу інвалідності.
- Стільки проблем виникло після повернення, що і на пальцях не перерахуєш, - розповідає Іван. – Перш за все, аби оформити всі потрібні документи, довелося об’їздити чимало інстанцій та звернутися до багатьох людей. Загалом пішло чотири місяці, щоб довести, що поранення я отримав дійсно під час виконання бойового завдання. Нові проблеми розпочалися з МСЕК, коли йшлося про те, щоб відправити мене, так би мовити, на пенсію. За деякими документами Міністерства оборони, з сектора я вийшов живий-здоровий і на своїх двох. Довелося знову піднімати купу паперів і їздити країною. Знайти роботу не вдалося. Став на облік у центр зайнятості. Хотів далі проходити службу за контрактом, але товариші-бюрократи заборонили, бо нема у нас нібито законодавства, яке б дозволяло служити людям з обмеженими можливостями, хоча говорили, що дадуть можливість інвалідам війни у військкоматах працювати. Я звернувся до Міноборони з клопотанням, але позитивної відповіді ще не отримав.Іван від центру зайнятості навчається на адміністратора, але зізнається, розуміє – роботи після закінчення не знайде. Частина закладів його не візьме, а інші пропонуватимуть низьку зарплату. Іван Лепеха планує продовжити навчання у виші, проте з сумом зазначає, що проблему безробіття це не вирішить. За словами члена Обласної спілки учасників АТО Рівненщини Віктора Суконніка, держава фактично займається обманом, звітуючи, скільки коштів виділила на навчання, перепідготовку і соціальне утримання демобілізованих. За його словами, потрібно робити інше – зацікавлювати, а не змушувати роботодавців працевлаштовувати АТОвців.
- Скільки у нашій ОДА є АТОшників? – запитує пан Суконнік. - А чому не беруть? Бо кажуть: та вони ж хворі на всю голову. Як це так хворі? Не кажу, що всі АТОвці – хороші. Є й з поламаною психікою, і алкоголіки. Але ж більшість – нормальні люди. І що їм пропонують у центрах зайнятості – посади на 1,5-2 тис. грн. зарплати? А дали б можливість приватним підприємцям брати працівників АТО на роботу і мати якісь податкові пільги за це – все було б по-іншому, тоді було б зацікавлення взяти людину, яка не має кваліфікації і навчити її, ще й платити їй більше. Процес працевлаштування у нас непродуманий, його практично немає. Я, наприклад, коли був у зоні АТО, як підприємець сплачував всі податки, окрім того, ще й платив зарплату та податки за свого працівника, який також пішов воювати.
Валентин Пахолюк, керівник центру допомоги учасникам АТО, додає, що коли демобілізованих ставлять на облік у центр зайнятості, виплачують цілий рік допомогу, то частина звикає і вже ніякої роботи шукати не хоче. Навчатися ж йдуть одиниці.
Віктор Суконнік
Ходять з шапками, бо не вистачає грошей на лікування
За 2,5 роки війни на сході України з Рівненщини загинули більше 80 військовиків. Інформації про кількість поранених немає. Проте все частіше бійці, які отримали травму й групу інвалідності на війні, змушенні самотужки шукати гроші на лікування.
- Петро Порошенко ще два роки тому обіцяв, що буде закон, який забезпечуватиме допомогу інвалідам, - обурюється Віктор Суконнік. – З того часу – нічого. У Заборолі Рівненського району живе боєць, в якого після поранення – друга група інвалідності. Наступна його операція коштує 20 тис. грн., а отримує він пенсії трохи більше 2 тис. грн. З шапкою тепер ходить. І таких багато. Майже кожен після війни стикається з проблемами здоров’я. От ви скажіть, якщо у селі двоє молодих хлопців після поранення просять кошти на лікування, то інші в селі пустять своїх дітей в армію? Кожен батько чи мати сховають. Не патріотично? Не патріотично. Зате дитина буде живою.
За словами пана Суконніка, в країні повинні створити реєстр поранених і виділяти кошти їм на лікування. «Не на лікарню, яка невідомо куди діває виділені їй гроші, а на кожну людину окремо, - додає Віктор Суконнік. - Нам кажуть, що не можуть зробити реєстр, бо тоді ворог знатиме, скільки у нас поранених. Він й так знає, зате у нас тут – інформації жодної. Та зробіть хоч той реєстр закритим, але щоб він був».
Ігор Батинчук, який є також членом спілки учасників АТО, додає, що хоч реабілітація, яку на Рівненщині проводить госпіталь у Клевані, хороша, проте є проблема з лікуванням демобілізованих.
- Я принаймні маю право лікуватися у військовому госпіталі, а багато молодих військовослужбовців, які демобілізовані, такого права не мають і лікуються на загальних підставах, - зазначає пан Батинчук. - Бо у військових госпіталях проходити лікування можуть тільки чинні військовослужбовці та пенсіонери. А там кваліфіковані кадри, яких може не бути у цивільних лікарнях.
Нещодавно у спілці випадково дізналися про АТОвця, який лежав у шкірно-венерологічному диспансері. У нього була екзема рук. «Все потріскане, кровоточило, а лікування оплачував сам, бо диспансер має тільки 35 тис. грн. фінансування на рік на ліки. А скільки повертається з війни з «подарунками»: СНІДом, венеричними хворобами і т.д.», - додав Валентин Пахолюк, зазначивши, що обіцяної безкоштовної медичної допомоги для бійців насправді немає.
Валентин Пахолюк, Ігор Батинчук, Іван Лепеха
Командири роблять поранених дезертирами
Всі проблеми розпочинаються ще з військових частин, зізнається Віктор Суконнік. За його словами, давно потрібно ввести кримінальну відповідальність для командирів частин, які безпідставно не видають потрібні документи бійцям, які отримали поранення. Бо доводиться майже все вирішувати на особистих зв’язках.
- Хлопчина з Дубровиці втратив руку у зоні АТО, - розповідає Віктор Суконнік. - Ми почали добиватися, аби його «списали», бо ж такі люди з інвалідністю в армії – мертві душі. З військовою частиною, поки лікувався, був постійний зв’язок, все було добре. А як тільки почали документи готувати, йому заявили – ти вже чотири місяці, як дезертир, бо самовільно залишив військову частину. Я зателефонував комбату, на чиїх очах хлопець підірвався і який називав його героєм, а він мені: «Він мені не написав рапорт про проходження реабілітації». Та нього ж руки правої нема! Як він мав писати? Все вирішили, знову ж таки, за допомогою телефонного дзвінка, але ж так не має бути.
Нарікають і на військкомати та медичні комісії. Валентин Пахолюк розповідає про випадок, коли у пораненого бійця у Львові вимагали чотири тисячі гривень тільки за направлення на МСЕК. Медика, який хотів отримати хабар, затримали і посадили. Виявилося, що він навіть знімав гроші з банківських карток «двохсотих».
- Про Рівненський військкомат багато чуток ходить, але так, як він зараз працює, мабуть, ніколи не працював, - зазначає Валентин Пахолюк. – Військовий комісар Михайло Твердохліб – на своїй посаді. На нього може бути багато ображених учасників АТО, кого мало не силою забрали. Але він не боїться їхати і зустрічатися з людьми. Відкупитися? Може, й можна. Все-таки є ще медкомісія, яка як захоче щось, то військкомат нічого не зробить, бо не контролює її. Хоча є й парадоксальні випадки: люди платять, аби медкомісія визнала їх здоровими і вони пішли служити до війська.
Валентин Пахолюк
«Люди повертаються з війни і розуміють, що їх тут не чекають»
Охочих служити на контракті – небагато. Більшість, хто погоджується, - ті, хто вже воював на сході. Частина йде, бо хоче захищати країну, інші, кажуть, не можуть знайти себе у мирному житті. Проте йдуть до війська не через обіцяну плату.
- Контрактникам добре платять? 5-10 тис. грн. у зоні обстрілу – це адекватна зарплата? І ніяких доплат за те, що на передовій, - зазначає Валентин Пахолюк.
Людям, які повертають з війни, потрібна допомога – і юридична, і медична, і психологічна. Проте так звані дорожні карти для учасників АТО, якими хвалилися місцеві чиновники, кажуть бійці, - папірці, які не кожен навіть дочитає до кінця.
- Має бути нормальна адаптація після війни, а суспільство не готове допомогти бійцям, - зазначає Ігор Батинчук. - Хлопці, які приходять, чують запитання: «А що ви там робили, заради кого там були?» Усі зводять до того, що ця війна нікому не потрібна. І військовики виявляються нікому не потрібними. Приїздять сюди і не знають, за що там гинули. Поки на сході воюють наші хлопці, ті, хто уникнув мобілізації, їздять на заробітки у Росію. Люди повертаються з війни і розуміють, що їх тут не чекають. Усе починається навіть з маршруток, де відмовляють у проїзді… Тільки у моїй частині було два випадки самогубства. Люди, які йдуть до війська, думають, що повернуться героями. Але війна – тяжка й брудна робота і не всі готові її виконувати. Не всі можуть справитися.
На похорони загиблих військовиків приходить все менше людей. «Людям байдуже. І хто за таких умов хоче воювати?» - запитують АТОвці.
- За чарку беруться після того, як стикають з нерозумінням, бюрократичною машиною. Так заспокоюють нерви. Але не всі АТОвці пиячать, - додає Іван Лепеха.
Віктор Суконнік переконаний, що негативну роль часто відіграють і ЗМІ. «Недавно сюжети показали, почавши, що АТОвець зґвалтував дівчину. А цивільні не ґвалтують? Проте саме на тому акцентують, що це військовик. Так само і про алкоголізм. Підіть до пивзаводу і подивіться, скільки там пиячить людей. Просто чоловіків у формі одразу видно, хоча серед десяти, хто п’є, військовим буде один», - обурюється пан Суконнік, проте згодом додає, що селяни, які продають спиртне бійцям Рівненського полігону, побудували за два роки собі будинки…
Після того, як чоловік повертаються з АТО, чимало сімей розпадаються. «Багато жінок не витримують, кажуть, що не хочуть терпіти. Деякі дружини, поки чоловік був в АТО, знаходили собі інших», - додає пан Суконнік.
Військовики зазначають, що демобілізованим та сім’ям загиблих потрібна допомога. Натомість, ті отримують лише негативні враження від бюрократичної машини та байдужість інших.
- У Дермані живе дружина та двоє дітей загиблого рік тому Андрія Бріка, - розповідає пан Суконнік. - Держава виділила їм на придбання житла 450 тис. грн. У Дермані! Там житла не знайшлося, тож документи ще проходили довгу процедуру перезатвердження, аби родині дали дозвіл придбати житло у Здолбунові. А чому родині не можна дати цю суму у вигляді сертифіката, а не щоб органи соцзахисту купували житло? Це ж легко проконтролювати, щоб гроші витратили тільки на купівлю житла, але тоді сім’я зможе вибрати місце. Бріки отримали компенсацію за загиблого – 650 тис. грн.., могли б докласти до 450 тис. грн. і купити нормальну квартиру у Рівному. Тож не для когось, для дітей загиблого. А так люди в районах мучаться, шукають якихось ріелторів, аби через схеми за півроку таки придбати нормальну квартиру.Попри всі складності та образи, військові третього Майдану, як багато хто говорить, підіймати не хочуть. Зізнаються, не має серед головнокомандувачів авторитета та й інформація про революцію людей у формі тільки підриває довіру до армії і на руку Росії.
