Коли хтось із досвідчених рівенських музикантів починає розповідати про свою молодість, майже ніколи не обходиться без згадування ім’я Володимира Шварцапеля. Днями знаний в місті музикант, керівник відомого у вісімдесятих роках ансамблю «Панорама» приїхав до своїх рідних у Рівне. Через нестачу часу розмова з місцевою легендою джазу та блюзу вийшла короткою, але ностальгічною та цікавою.
— Рівне я залишив у 1990 році, переїхавши до Берліна. Всі ці роки я займався музикою, й сподіваюся, що так буде й надалі. У мене в Німеччині є своя студія звукозапису з якісною апаратурою. Я зараз багато експериментую, пишу музику для вистав, вар’єте, мюзиклів, намагаючись не гребувати ніякою роботою, але за умови, що матеріал мені цікавий. Дуже люблю робити аранжування — можливості для цього там просто фантастичні. Раніше, коли ще працював у концертному залі (теперішній міський Будинок культури), я про це міг лише мріяти. — Рівенський етап вашого життя і творчості нерозривно пов’язаний з цим закладом... — У 1975-1976 роках у мене в будинку культури був справжній біг-бенд під назвою Народний естрадний оркестр «Полісся». Спочатку ним керував Олександр Гайдабура, але потім мені довелося розпочати все з нуля. Грати я починав у 60-х роках разом із Володимиром Жуковським у будинках культури та клубах. Тоді ми переграли весь «Бітлз», на музиці якого й виховувалися. Я пишаюся тим, що свого часу мені довелося працювати із такими людьми, як один з засновників цього руху Ілля Меламуд, Юрій Кривель, той же Жуковський, всіх перерахувати неможливо. У будинку культури я пропрацював майже п’ятнадцять років, з 1975 по 1990, лише на один рік перейшов у «Текстильник», де й був створений ансамбль «Панорама», назву якого, до речі, придумав Євген Самусенко. Потім я повернувся в МБК, де за ті роки змінилося декілька директорів, але основний склад залишався — тодішня легенда Лідія Міськова, нинішній директор і високий професіонал Петро Невірковець, Борис Забута, пісні якого я робив у незвичному блюзовому аранжуванні, досить сильна та уперта співачка Лариса Конощук (Канарська) та багато інших музикантів. Концертний зал у ті часи був не просто місцем, де робили концерти, це була ціла філософія, із своєю неповторною аурою. Там не було випадкових людей, всі, хто приходив, переймалися настроєм професіоналізму та справжньої творчості в музиці. Багато хто згадує будинок культури як колиску естрадної музики та джазу в Рівному. — Ви, як справжній джазовик-віртуоз, не любите примітивної «попсової» музики. А в Німеччині вам доводилось попри свої принципи робити те, що не зовсім подобається? — Жертвувати чимось музиканту доводиться завжди — він гратиме те, що подобається публіці, оскільки він насамперед професіонал. Проте одного разу «нові росіяни» пропонували мені працювати над модним «шансоном» — захотілося їм поплакати над тяжким життям. Гроші давали великі, але я, відчуваючи, що душа в мене до цього не лежить, відмовився. Щодо мого ставлення до популярної музики, то я вважаю, що сучасна поп-культура — це «я в музиці», а справжнє мистецтво — «музика в мені». Популярні виконавці не можуть привернути увагу до себе власне музикою, тому тут з’являються «спецефекти», трюки, різні вигадки. А це вже бізнес, де все прораховується до дрібниць. У музиці бізнес можливий лише до певної межі, коли починаєш розуміти — або справжня музика, або гроші. Я завжди намагався обирати перше.
