77-річна рівнянка Неля Лопарьова, яка виховала двох дітей, залишилася у квартирі нині одна. Десять років тому помер її молодший син Віталій. Три місяці тому не стало чоловіка. А напередодні Нового року залишив цей світ і старший син — В’ячеслав. Жінка нині у страшному відчаї. Адже її В’ячеслав, відомий у Рівному художник, майже ніколи не хворів. Тож тільки медиків звинувачує Неля Лопарьова у тому, що син загинув — у той трагічний переддень свята у Рівенській міській лікарні не поспішили його врятувати:
— Мій старший син був людиною мистецтва. Він малював картини, книгу писав про музику, статті у місцеву пресу. Останнім часом викладав образотворче мистецтво у Рівенській школі №28, був ді-джеєм. Завжди жартував: «Мені ще рано помирати, бо я ще не все у цьому житті зробив». В’ячеслав завжди почувався здоровим. А 28 грудня торік йому раптом заболіло коліно, запалився суглоб. Директор школи відпустив через це його з уроків додому, мовляв, іди вигрівай коліно, а на роботу вийдеш 2 січня. Син так і зробив. Намазав живокостом запалене коліно і все пройшло. Наступного дня у В’ячеслава підвищилася температура. Прийняв антибіотики — і знову все в нормі. А 31 грудня вранці син не зміг самотужки дійти до туалету, настільки йому було погано. Близько 11 години ми викликали «швидку». Медик зміряв В’ячеславу температуру і тиск — нічого особливого не виявив. Але оскільки син дуже погано почувався, його забрали до лікарні. В’ячеслав ледве зійшов униз до автомобіля «швидкої»: ноги у нього підкошувалися, голова хилиталася, заплющувалися очі. Дійти сам до приймального відділення міської лікарні син уже не міг. Довелося садити його у спеціальний візок. А він тримається за голову, бо так вона йому болить, і жестами показує, що хоче пити. У приймальному відділенні не відразу ним зайнялися. Я ж бачу, що він непритомніє, очі заплющуються, зривається кудись бігти, усе з себе зриває. Я почала просити медиків: «Робіть щось, адже сину погано». «Що ви бігаєте? Зараз прийде черговий лікар і подивиться», — відповіли мені. Прийшла молода лікар Гаврилюк. Зміряла температуру — вона нормальна. Ритм серця послухала — теж сказала, що норма. Оглядав сина й знайомий кардіолог, міряв йому тиск. Каже до нього: «Славо, ти мене впізнаєш?». Той лише око одне розплющив і все. Взяли у В’ячеслава кров з пальця на аналіз, зробили кардіограму. А у нього починається блювота. У приймальному відділенні навіть миски нема на цей випадок. Я — до невропатолога Болкун. А вона теж приходила до сина, правда, навіть не оглянула його. Невропатолог каже: «Купіть ампулу церукалу від блювоти». Я — в аптеку. Прибігаю — а там черга. Прошу людей пропустити без черги, а вони — нізащо. Врешті, вистоявши у черзі, купила церукал і його ввели сину. Невістка, поки я була в аптеці, завезла В’ячеслава на рентген. Вона маленька зростом, худенька. Не може сама підняти недужого на стіл, щоб зробити знімок, але нема кому допомогти. Якось з горем пополам «просвітили» його рентгеном. Подивилися на знімок лікарі і кажуть нам: «У нього пневмонія. Треба в тубдиспансер». Між собою медики ще говорили, що потрібно брати пункцію. Але нам про це нічого не сказали. Десь близько 16 години нам дали автомобіль «швидкої», щоб завезти Славу в тубдиспансер. Тобто десь близько трьох годин, за які, можливо, сина можна було врятувати, ми провели у приймальному відділенні міської лікарні, де ніхто ніякої допомоги В’ячеславу не надав. Коли приїхали у тубдиспансер, вже сутеніло. Там зразу ж сина оглянув черговий лікар. Подивився на рентгенівський знімок. Сказав: «Це хворий не нашого профілю». Тобто запалення легень у нього не виявили. Але незважаючи на це, у наданні меддопомоги не відмовили. Втім, сину ставало все гірше. Він і далі був непритомний. Черговий лікар викликав невропатолога. Поклали Славу в реанімацію. Поставили йому крапельницю. Дали ліки. Зразу ж почали рятувати. Невропатолог Коваль нам сказав: «Потрібно взяти пункцію». Тут же у В’ячеслава взяли пункцію, але було вже пізно. У спинномозковій рідині був гній. У сина виявився менінгіт. Невістка залишилася з В’ячеславом у диспансері, а мене відправили додому. О 22.30 син помер, тримаючи дружину за руку. Він плакав і хрипів, не хотів помирати. Відтоді невістка не може зайти у нашу квартиру. Живе у моєї внучки, своєї доньки, допомагає доглядати за внуком. А я сама у квартирі не знаходжу собі місця від горя. Адже якби у міській лікарні зразу встановили правильний діагноз, зробили томографію, може б, його вдалося врятувати. Натомість нині, після того як я звернулася зі скаргою на дії медиків, невропатолог Болкун стверджує, що казала нам про те, що потрібно взяти пункцію, але ми від цього відмовилися. Як же ми могли відмовитися, коли нам про це ніхто навіть не говорив? Не можу пробачити лікарям. І вважаю, що з їхньої вини помер мій син. До речі, після того, як я поскаржилася, мені телефонував анонім і радив не роздувати скандалу навколо цієї історії. Втім, я не збираюся це так просто залишити. І зі скаргою ще звернуся у Міністерство охорони здоров’я. Головний лікар міської лікарні Євген Кучерук за скаргою п.Лопарьової створив спеціальну комісію, яка здійснила перевірку з цього приводу. Про виявлені недоліки жінку повідомили листом. Зокрема, у ньому йдеться про «відносно довгий час обстеження (з 14.55 до 16.30), отримання результату аналізу крові лише о 16.00 і без результату ШОЕ, відсутність взяття розписки у пацієнта чи його близьких про відмову в проведенні діагностичної пункції, недостатньо чуйне ставлення до пацієнта та його рідних» тощо. Також вказується на те, що ніякої допомоги, окрім введення церукалу при появі блювоти, хворому не надавалося, оскільки артеріальний тиск, пульс, частота дихання та наявність свідомості «не виявляли критичних змін і не потребували термінової корекції», а «описаний невропатологом Болкун статус (відсутність вогнищевої патології) не потребував проведення комп’ютерної томографії». У зв’язку з цим комісія вирішила клопотати перед головним лікарем міської лікарні про покарання доганою чергового лікаря В.Гаврилюк та невропатолога Л.Болкун. ...Тільки ніякі догани не повернуть Нелі Лопарьовій сина.
