Нині на частку Росії і США припадає 96% усіх запасів ядерних бомб і боєголовок світу. Проте головна загроза початку ядерної війни походить від володарів малих і надмалих ядерних арсеналів. Країни, які не належать до офіційного «ядерного клубу», володіють не більш як 2% світового ядерного арсеналу. Проте саме ці 2% найбільшим чином загрожують світу. Занепокоєння викликає не стільки можливість використання атомної бомби цими державами, що теж можливо, скільки шанс потрапляння ядерної зброї в руки терористичних організацій.
Ядерна зброя вважається найпотужнішою зброєю, створеною людиною. Вибух примітивної атомної бомби, аналогічної скинутій на Хіросіму, миттєво знищить половину населення, яке мешкає на території 30 кв. км. У той же час ядерна зброя — найскладніша в розробці, виробництві й застосуванні. Для створення атомної бомби потрібні довгострокові зусилля держави, визначений рівень технологій і значні кошти. Для створення ядерного заряду необхідно 8 кг плутонію або 25 кг високозбагаченого урану, які, теоретично, можна придбати на світовому «чорному ринку». Технологія створення простої атомної бомби (на зразок тієї, що була скинута на Хіросіму в 1945 році) добре відома і довгий час знаходилася у вільному доступі. Процес глобалізації й бурхливого розвитку міжнародної торгівлі робить все легшим придбання устаткування подвійного призначення, яке може бути використане для створення атомної бомби. Нині 40 країн мають ядерні реактори й інфраструктуру, які, теоретично, можуть бути переорієнтовані на виробництво ядерної зброї. У 71 державі світу існує понад 900 лабораторій і підприємств, що використовують радіоактивні та ядерні матеріали, які можуть бути використані як база для військових ядерних програм. Запасами високозбагаченого урану володіють 43 держави світу (в тому числі — 28, що розвиваються), плутонію — 12 країн. Ці об’єкти контролюють лише 250 міжнародних інспекторів. На думку аналітиків Brookings Institution, авторів дослідження «Лісова пожежа. Глобальні перспективи перегляду відмови від ядерної зброї», існує низка держав, які колись відмовилися від розвитку власних ядерних озброєнь, але при визначеному збігу обставин здатні переглянути свою політику стосовно ядерної зброї й досить швидко створити атомну бомбу. До числа подібних держав експерти віднесли Єгипет, Німеччину, Японію, Саудівську Аравію, Південну Корею, Сирію, Туреччину й Тайвань. Нині процес боротьби з поширенням ядерної зброї й технологій регулюється одною фундаментальною міжнародною угодою: Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Країна, яка бере участь у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, може вийти з нього, попередивши про це за 90 днів (з приблизним формулюванням, що екстраординарні обставини, пов’язані з предметом дії даної угоди, наражають на небезпеку вищі інтереси даної держави). Договір про нерозповсюдження ядерної зброї був підписаний 1 липня 1968 року і набрав чинності 5 березня 1970 року. Фактично він розділив країни світу на дві категорії: країни, що володіють ядерною зброєю, і без’ядерні держави. До числа держав, що володіють ядерною зброєю, на той момент належали США (одержали ядерну зброю в 1945 році), СРСР (1949), Великобританія (1952), Франція (1960) і Китай (1964). Ці ж країни є постійними членами Ради Безпеки ООН. Багато неядерних держав, які мають або мали ядерні амбіції, мотивували свої спроби тим, що договір узаконив гегемонію великих держав, позбавивши бідніші або менш щасливі країни можливості протистояти їхньому натиску. Одним із механізмів стримування надмірних апетитів великих держав, а також серйозним аргументом у переговорах вони й вважають ядерну зброю. У свою чергу, ядерні держави розглядали свої ядерні арсенали, у більшій мірі, як засіб політичного стримування, а не як реальну бойову зброю. Договір про нерозповсюдження зобов’язує неядерні держави утримуватися від виробництва і придбання ядерної зброї, а також визнати контроль Міжнародного Агентства з Ядерної Енергії (МАГАТЕ) над усіма своїми атомними об’єктами. Ядерні держави, у свою чергу, зобов’язалися утримуватися від передачі неядерним державам технологій і матеріалів, які можуть бути використані для створення атомної зброї, за винятком угод, що проходять під контролем МАГАТЕ. Виняток зроблений лише для мирних атомних технологій, оскільки всі країни, які підписали Договір, зобов’язалися прагнути лише до мирного використання атомної енергії і докладати всіх необхідних зусиль для припинення гонки ядерних озброєнь. Споконвічно термін дії цього Договору визначався в 25 років, але в 1995 році країни-учасниці погодилися безстроково продовжити термін його дії. У Договорі на сьогодні беруть участь 187 держав світу. До нього не приєдналися Пакистан і Індія, які офіційно оголосили про наявність у них ядерної зброї (1998 рік), Ізраїль, який не визнає, але й не спростовує інформацію про наявність у нього ядерної зброї, а також Куба, яка, втім, є учасником міжнародної угоди, яка оголосила без’ядерною зоною країни Південного, Центральної Америки і басейну Карибського моря. Втім, участь у даному Договорі не зашкодили Іраку, Ірану й Лівії розвивати свої військові ядерні програми. Ще одним винятком є Північна Корея, яка стала єдиною країною світу, яка двічі виходила з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. КНДР приєдналася до Договору в 1985 році, у 1993 році вийшла з нього, знову приєдналася до нього в 1994 році і знову відмовилася брати участь у ньому в січні 2003 року. Дії в рамках цього договору змусили деякі держави відмовитися від своїх ядерних програм. До них належать Аргентина і Бразилія, які мали розвинуту інфраструктуру зі створення ядерної зброї. Нині у світі існує декілька регіонів, повністю вільних від ядерної зброї. Після підписання особливих угод главами держав регіонів без’ядерні зони з’явилися в Латинській Америці (відповідний договір укладений у 1967 році), у південній частині Тихого океану (включає Австралію, Нову Зеландію) й Африці (два останніх договори укладені в 1996 році).
