Юродивих на Русі, може, й не любили, але поважали. І навіть боялися. Бо в ті часи (сподіваємося, далекого і неповоротного) авторитарного минулого юродиві були єдиними, хто міг сказати правду будь-кому. І за це чекала їх нелегка доля. Та й сучасним юродивцям не позаздриш — спершу їх обов’язково оглянуть психіатри (які ніби не помічають існування маси офіційно зареєстрованих відьом і чаклунів), потім ближче познайомляться правоохоронці (якщо щось десь у когось на дільниці пропаде, буде на кого списати). Зараз у Рівному живе просто неба такий собі Віктор Ратьянов. Цікавий він, цей сучасний юродивець. Освічений, не позбавлений почуття гумору і навіть самоіронії. Більше того, зовнішнім виглядом своїм не вписується у стереотипний портрет бомжа, та ще й «хворого на голову».
Але він все ж бомж. Зайняв Віктор місце на задньому дворику одного з рівенських магазинів і почав там жити, після того як діти вигнали його з ним же отриманої в часи трудової молодості квартири. Ще й славу нехорошу за ним пустили — одне слово, «хворий на голову». В те, що він здоровий, ні мешканці сусідніх багатоповерхівок, ні працівники магазину на вулиці Дубенській, напевне, не вірять. Але шкоди від Віктора, як виявили невдовзі — ніякої, а тому йому співчувають і навіть допомагають — їжею, дрібними замовленнями. Бо розбирається добре Ратьянов в електроніці, колись, кажуть класним фахівцем був. Особливо полюбляють юродивця сусідські діти. Наш кореспондент вирішив поспілкуватися з такою, погодьтеся, неординарною особистістю. — Чому ви так доброзичливо ставитеся до людей? Вам що, не довелося від них за своє життя вдосталь натерпітися неприємностей? — Випробування були і доволі серйозні. Але для мене всі люди — брати. Ставлюся позитивно, за все дякую і всьому радію. Деякі свої думки намагаюся викласти у віршах. Хоча я не поет, а скоріше, друкарська машинка. — І що, ніхто не заважає? — До мене ніби звикли. Та я нічого поганого й не роблю. Міліціонери теж не мають нічого проти — порушень я не скоюю. А працівники магазину, до якого я «притулився», теж поставилися з розумінням. Я прибираю територію, готовий підробляти вантажником, щоб якось виправдати своє тут перебування. Єдине тільки… Допекли мені періодичні нальоти тутешніх бомжів. І серед них у мене є друзі, але деякі з них… Вже стомився я розбирати розгардіяш після візитів непроханих гостей. — На що ж можна спокуситися у вашому «помешканні»? — Та є, значить, на що. Знаєте, я беру «некондиційні» магнітофони і ремонтую їх. Часом на замовлення, тоді отримую гроші, часом — просто так, для себе, і тоді магнітофони дарую сусідським дітям, які до мене ходять. Я нічого не жалію, але за викрадену техніку прикро — її можна було дітям віддати, а бомжі «заженуть» десь за півлітри. — Тобто загалом ставлення до вас хороше? — Це нехай люди скажуть. Мені здається, я розумію їх. Сам я корінний рівнянин, але громадянство маю російське — довгий час там працював. До речі, в Росії мене б просто так не кинули на вулиці. А тут, у Західній Україні, ставлення людей трохи інше. І це пояснюється традиціями, історією. Така характерна риса рівнян — по цій землі пройшли тисячі завойовників, змінилися десятки влад. Проста людина в таких умовах змушена була виживати, пристосовуватись, щоб зберегти сім’ю, дітей. Звідси і така підозріливість до чужинців, скритність, навіть жадібність. Людину в спокої тут не залишать, поки не вичавлять з неї все, що можна. — А як склалися ваші стосунки із священнослужителями? Ви ж усюди проповідуєте Бога? — Я десять років відвідував протестантську громаду, але минулого року за активне, навіть юродиве, прославлення Господа потрапив у відому лікувальну установу на вулиці Дворецькій. Там з’ясував, що у наших лікувальних закладах існує «презумпція хворобливості», тобто лікарі вважають, якщо людина до них потрапила, значить, вона хвора. Чимось там мене кололи, потім відпустили. Я їх не засуджую, а розумію. Після цього від мене відвернулися рідні, покинули «брати по вірі». По суті, залишили напризволяще. Я знайшов іншу конфесію, але й там не сподобався пастиру. Так званому пастиру, бо він — колишній бізнесмен і, схоже, знайшов собі «тепле» місце — особливо не напружуючись, заробляти гроші на релігії, адже закордонні спонсори дуже щедрі. Тому попрощався і з цією конфесією. Тепер проповідую сам, де прийдеться — в тролейбусі, на вулиці. Але, зауважте, тільки з дозволу оточуючих. Ніколи не наполягаю. На відміну від деяких проповідників з відомих конфесій, які так і лізуть в очі. — Найболючіше, напевне, для вас запитання. Як зараз складаються ваші стосунки з дітьми? — Я нещодавно заходив до них. Мене знову не пустили і на поріг. Це, звісно, дуже боляче — коли рідні діти не пускають у квартиру, яку я колись отримав, яку обставив. — Судитися з ними не пробували? — Поки що ні. Взагалі, вони ж ніби християни. І я християнин. А віруючі не повинні з’ясовувати свої стосунки у мирських судах. Але, можливо, попрошу у міської влади допомоги — я все-таки у Рівному зареєстрований, в Україні живу легально. — А ви не пробували вести себе спокійніше, так би мовити, відповідніше до навколишнього середовища? Через свою юродивість ви втратили престижну роботу, житло, рідних, потрапили до «психушки»… — З тих пір, як я потрапив на Дворецьку, славлю Господа не так емоційно. Але все одно славлю. І тут немає слова «вчасно» чи «невчасно». Робити це потрібно завжди. Хай мені дурдом грозить чи тюрма. Хоча із «шариками» у мене тут, у голові, все нормально. Я просто не можу мовчати. «Хто хоче бути розумним — нехай безумним стане, бо мудрість світу цього в безумстві полягає», — це давно до мене сказали. — Звідки ви берете сили і на що, вибачте за цікавість, живете? — Щодо матеріального — я отримую пенсію. Ще й з роботи колишньої отримую допомогу. Так що з грошима все нормально, але мені їх не вистачає, бо я люблю робити подарунки. Хоча, напевне, роблю це й неправильно — ближнього свого потрібно любити як себе самого, але ж не більше від себе самого. А в мене так виходить. Мені часто хочеться їсти — душа працює активно, і тіло не витримує. Тож я себе іноді балую обідом у кафе, можу собі таке дозволити. А взагалі, тільки негативні емоції відбирають багато енергії, хороші справи сили тільки додають. Не подумайте, що в мене з головою не в порядку, але я отримую енергію і напряму через повітря — струм ніби по хребту проходить — це відчуття цілком фізичне.
