«Рукописи не горять!» — протестував проти тлінності творів мистецтва Михайло Булгаков. Сфінксів та піраміди теж можна вважати своєрідним виявом того самого неприйняття людством невблаганного плину часу, якому підвладне все. Щоб якось втішитися з цього приводу, кажуть, що час є найкращим лікарем. Отож як компроміс між потягом до безсмертя та наявністю ескулапа, який перед іншими способами лікування надає перевагу тотальній лоботомії та стиранню пам’яті, людство й вигадало скульптуру. Завдяки цьому ми й через тисячі років маємо змогу побачити лики давніх греків та римлян, сучасників великих скульпторів епохи Відродження, а також героїв битв, які, в історичному масштабі, відшуміли мало не вчора.
До когорти тих, хто в буквальному розумінні висікає з каменю нашої пам’яті образи людей, які в залежності від, так би мовити, духу часу гідні бути увіковіченими, належить наш земляк — скульптор-монументаліст Володимир Шолудько. Родом він із села Здовбиця Здолбунівського району, фіксувати вічність навчався спочатку у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, а потім у Київському художньому інституті. Зараз пан Шолудько є одним з дуже невеликого числа українських митців, які займаються саме монументальною скульптурою, і з нашої розмови ви маєте шанс дізнатися від цієї авторитетної людини, чи й справді для того, щоб створити пам’ятник, треба лише взяти каменюку і відокремити від неї усе зайве. — Пане Володимире, чому вас із усього, так би мовити, багатства вибору привабила саме монументальна скульптура? — Ще у Вижницькому училищі я займався живописом і скульптурою паралельно, потім, коли працював на Рівенському художньо-виробничому комбінаті, почав думати про вступ до Київського художнього інституту, де, власне, верх і взяла скульптура. Вступив я туди, звісно, не з першого разу, бо в ті часи, як кажуть, «застою» без протекції мало що можна було зробити. Та все ж наступного разу мені дуже допоміг головний художник комбінату, нині вже, на жаль, покійний Анатолій Сигизмундович Марчук, про якого я згадую з вдячністю. Він був одним із тих людей, яких, як кажуть, посилає доля і які надзвичайно вплинули на мій творчий шлях. Отож я вступив на скульптурний факультет, де навчався у таких визначних майстрів своєї справи, як професори Валерій Валентинович Швецов, Валерій Валентинович Сухенко, Іван Васильович Макогон, Валентин Назарович Борисенко та академік Василь Захарович Бородай, який вів напрям монументальної скульптури. Саме Борисенко та Бородай свого часу сказали, що в мене є бачення масштабу, адже зрозуміло, що під час створення бюста або, скажімо, п’ятиметрового пам’ятника існує значна різниця в розробці деталей, їх сприйнятті збоку та інше. — Яким був ваш перший творчий доробок? — Можна сказати, що все почалося з моєї дипломної роботи. В мене був вибір між двома проектами — «Тарас Шевченко — апостол правди і свободи» і «Гайдамаччина». Мені затвердили першу композицію, тому що в ній, з одного боку, було принципово нове пластичне рішення, а з іншого — нове трактування образу Шевченка. Зважте, що на ті часи, а це був 1987 рік, його трактували як революціонера-демократа та мало згадували про те, що він ще й художник. Я пішов іншим шляхом і от що цьому передувало: ще в 1979 році у розмові з Іваном Мичком я почув, що свого часу Борис Тен, з яким мій співрозмовник був особисто знайомий, висловив думку, що «Шевченко — то наш апостол, наш український Мойсей». Такий образ я і спробував утілити у своєму дипломному проекті. І от, ледве я встиг захиститися, як підходить до мене Валентин Борисенко і каже, що у Львові проходить конкурс на створення пам’ятника Шевченку і чому б мені не подати свій проект. І от я зробив так звану метрівку, тобто макет композиції заввишки один метр і подався до Львова , так би мовити, з мішком за плечима, в якому й ніс композицію. Конкурс я, звісно, не виграв, але пригадую таку досить кумедну деталь. Пам’ятник Шевченку у Львові мав стояти неподалік пам’ятника Леніну, і я ще на ескізі написав стосовно останнього — «під знос». Така от історія дипломної роботи, яка, щоправда, на цьому не закінчилася. Через кілька років, коли аналогічне завдання поставила перед митцями міська влада Ковеля, моя композиція, на той час уже дещо перероблена під певну місцевість, посіла перше місце. Я почав працювати над моделлю, яку після затвердження відвезли до Львова, де на фабриці вже мали приступити до створення власне монумента, аж тут почався розвал Союзу, закінчилися гроші й таке інше. Отож моїм, як ви кажете, першим творчим доробком став пам’ятник загиблим воїнам неподалік Луцька, який ми робили разом із Юрієм Козерацьким. — Я так розумію, що на назву монумента теж вплинули часи, чи не так? — Авжеж. Монументальна скульптура завжди була, є й буде дзеркалом або, точніше, провідником тих ідей, які до вподоби уряду кожної окремої країни. Отож під кінець 80-х така назва, як «Пам’ятник воїнам-визволителям», звучала, на думку місцевої влади, вже недоречно, тому вирішили встановити монумент просто на честь загиблих. Це мала бути композиція з каменю чотири з половиною метри заввишки, матеріал для якої ми добували самі у вапняному кар’єрі біля села Добріводи неподалік Збаража. Там, до речі, місцеве населення порахувало нас за якихось наркоманів і навіть заборонило випасати хлопцям худобу біля кар’єру. Та воно й не дивно, адже виглядали ми як давно неголені, патлаті та майже волохаті приблуди. Але згодом ми налагодили контакти з каменярами, які працювали у тому самому кар’єрі, адже робиться це дуже просто — через спільну випивку. І нас визнали майже за своїх. Майже тому, що на відміну від місцевих, які спочатку займаються господарством, а вже потім ідуть на роботу, ми працювали з ранку до ночі, бо час був нашими грошима. Щоправда, час від часу цей процес переривали релігійні свята, під час яких «хлопців, які роблять особи», запрошували в гості, й ми ризикували прокинутися за кілька кілометрів від того села, де починали святкувати. Але так чи інакше, але свою роботу ми зробили, хоча й напилялися того вапняку донесхочу, і пам’ятник загиблим воїнам був відкритий. — Вапняк — камінь відносно м’який. А як справа ведеться, наприклад, з гранітом? — О, одного разу я робив гранітний монумент у Черкасах. То була композиція п’ять метрів заввишки й обсяг роботи відповідний. Але це було приватне замовлення, і для мене було створено всі умови для праці, виділено верстати на механічному заводі тощо. — Невже хтось замовляє подібні скульптури особисто для себе? — Так, у наш час це не є рідкістю. Але замовляють лише ті, хто може собі це дозволити, адже коштує така робота недешево і ціна варіюється в межах десятків тисяч доларів. — Яка тематика подібних замовлень? — Зважаючи на те, що в більшості люди, в кишенях яких водяться достатні гроші, мають, так би мовити, не надто вишуканий смак, то в основному це ліричні теми, копії класичних творів або ж скульптура, виконана у вільній манері з мармуру та інших матеріалів з украпленнями золота та дорогоцінних каменів. — Скільки взагалі монументів ви створили? — Створив я чимало, але досить багато проектів залишилися на стадії ескізів. Причина в тому, що чимало конкурсів на створення пам’ятників не доходять до, так би мовити, логічного кінця. Цьому заважають, наприклад, негаразди серед організаторів, нестача коштів і тому подібне. З останніх випадків можна навести кілька, де саме нестача грошей не дозволила реалізувати ідею. В Черкасах чекає композиція «Козацька слава», в Дубні, де ми з групою скульпторів виграли конкурс на створення комплексу під назвою «Борцям за волю й незалежність України» та сама історія. Особисто я дотримуюсь думки, що зараз подібні конкурси лише віддаляють момент встановлення пам’ятника і забирають на своє проведення зайві кошти. Варто зазначити, що композиція не реалізується за місяць чи за два, а потребує набагато більше часу в залежності від об’ємності. Від створення ескізу і до моменту відкриття минає в середньому близько року виснажливої праці скульпторів разом з архітекторами, адже, наприклад, я створюю моделі в натуральну величину з гіпсу, що значно складніше, аніж ліпити їх із глини. Для такого комплексу, який планувався в Дубні, створення моделі потребувало б, як мінімум, півроку і ще півроку зайняла б відливка у металі. — Чи багато часу займає сам творчий процес, задумка композиції? — Тут важко сказати напевне. Інколи можна місяць битися над тим, щоб спіймати за хвіст ідею, яка б повністю виразила те, чого потребує замовник, а інколи — недарма ж кажуть, що ідеї носяться в повітрі, — вона приходить відразу, немовби чекала, коли про неї подумають. Процес творення і досі залишається загадкою. — Чи є сенс у відомій фразі, що для створення шедевра треба лише відсікти від каменя усе зайве? — Безперечно. Коли точно знаєш, як воно має бути, а для цього потрібен певний професіоналізм. — Які з останніх ваших проектів усе ж таки вдалося реалізувати? — Це проект «Борцям за волю України» в місті Червонограді Львівської області, а як наочний приклад для рівнян можу навести пам’ятник Климу Савуру, не так давно відкритий у місті, який, до речі, оголошено найкращим об’єктом цього року. Брав я також участь у створенні пам’ятника Симону Петлюрі, який, за браком часу на роздуми, виглядає трохи не так гарно, як міг би. — Ви працюєте в реалістичному ключі. Яке ваше ставлення до експериментів з формою? — Прекрасно, якщо те, що створив митець, відгукується якось у твоїй душі, створює певну гармонію. Шедевр залишається шедевром у будь-якій формі, й ви бачите це одразу. Головне, на мою думку, не перетворювати мистецтво на свинство, адже ще Пікассо сказав, що «тут є велике поле для шарлатанства». — Чи доводилося вам працювати за кордоном? — Так. Наприклад, нещодавно нас з Олегом Пінчуком, який зараз є провідним скульптором в Україні, а також, за сумісництвом, моїм кумом, запросили працювати на середземноморське узбережжя Іспанії. І, якщо десь на світі є куточок, максимально наближений до уявлення людей про рай, то це саме там, де ми будемо створювати комплекс «Морський гольф». — Які ще плани на майбутнє? — Плани в основному залежать від замовлень. Так, зараз мені замовили для Рівного пам’ятник Марії Несвіцькій та статую Бульби-Боровця, для Здолбунова створюю скульптуру Уласа Самчука, для Острога вже є «метрівка» князя Острозького. Працюємо, як я вже казав, з Олегом Пінчуком і з закордонними замовниками, зокрема в Москві. Отже, роботи вистачає навіть у тому плані, що при створенні певного історичного образу треба ознайомитися з часом, в якому жив герой, знайти костюми певної доби та інше. Як на мене, то це теж дуже цікава частина роботи — пізнавати щось нове для себе. — Дякую вам за розмову та бажаю творчої наснаги в майбутньому.
