Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, рівнянин Степан Рудика не став відсиджуватися вдома, а пішов добровольцем на фронт. Так само нині захищає країну і його син. Однак бентежить бійця не та щоденна небезпека, що на війні, а ситуація вдома. А конкретніше — у рідному селі на Поліссі, де побудував для своєї родини хату. Але так сталося, що приїжджати туди дружина побоюється. Особливо після того, як на обійсті почали творитися дивні речі: то фруктові дерева хтось знищить, то дровітня «постраждає».
Воїн каже, що знає точно, хто робить йому таку шкоду — адже розмістив навколо будинку відеокамери. І тепер навіть на передовій все бачить. Каже, має таку халепу через давню земельну суперечку із сусідами.
Степан Рудика, військовий:
— Не маю спокою через ту землю і через недоброзичливих людей. Ще до війни написав заяву до сільради, щоб отримати земельну ділянку в рідному селі Корост на Сарненщині. Приватизував, побудувався. Але я так розумію, що сусіди мали на цю землю інші плани, хотіли побудувати магазин чи щось таке, а я цим планам завадив. Спершу все казали — та нащо тобі та ділянка, ти ж все одно в Рівному живеш, їздити сюди будеш чи що? Хотіла сусідка, щоб я продав. Так мене дістала, що я твердо відказав — продавати не збираюся. І з того часу почалося... Уже які хоч речі на моїй ділянці і з моєю хатою творяться: то дерева раптом поламано, то дровітню розбито, старий туалет перекинуто, до мого даху дісталися. Що наступного разу буде? Поставив камери відеонагляду, так і ті б’ють! А я ж все бачу в об’єктив — відеозаписи, як докази, у мене є. Навіть до суду через це подавав.
Щодо самої землі, то приїжджали фахівці-проєктанти, які мають ліцензію на виконання геодезичних робіт — вони все переміряли, приладами обдивилися і перевірили: з мого боку порушень жодних немає, земельна ділянка наміряна правильно. Поставили межовий знак, я його кувалдою забив. Але ж ні, невдовзі витягли, ще й руками! Це тягне на кримінальну відповідальність. Краще б ті зловмисники поїхали сюди, на фронт, і всю цю агресію спрямували на ворогів...
Сусідка зі свого боку встановила паркан, по самій межі, у неї там розташовані хліви. У нас договір сервітуту, тобто раз на рік я даю їй право пройти моєю землею, щоб вона могла їх обслуговувати ще й з цього боку, побілити там чи що. Але ж вона все одно перед тим мусить питати мого дозволу. Це моя приватна власність, і ніхто не може самовільно на неї проникати і тим більше завдавати шкоди. Неподалік живуть наші родичі, тож якось попросив двоюрідного брата дружини, ветерана АТО зайти, провідати мій будинок. Так потім йому ще й «дісталося», облили гноєм...
Спершу хотів поговорити з сусідами по-людськи, розібратися, але ж не йдуть на контакт. Зате активно скаржаться на всі «гарячі лінії», до поліції, в Держархбудінспекцію, куди хоч. Дільничний, голова громади — всі в курсі ситуації. Але жодних зусиль, щоб зупинити це все, ніхто не докладає. Чому так? Чому моя дружина боїться тепер навіть в село до рідних приїхати? Чому мені тут має боліти серце, коли я відповідаю за життя своїх побратимів? Майже рік не був вдома, ненадовго приїжджав лише на реабілітацію.
Та найбільше мене «добило», коли почув недобре побажання після того, як у Корості попрощалися із загиблим на війні односельцем, що я… наступний. Мовляв, і тебе скоро привезуть, а ми тебе на війну не посилали. Односельці, вам не соромно? Якби люди бачили, що тут на передовій робиться... Побачили все те лихе, що несе війна, всю цю розруху. Це жодні фото і жодні розповіді передати не зможуть. Ми зі зброєю стоїмо на смерть, щоб інші були в безпеці та могли й далі вести спокійне життя. А виходить, що чиновники та правоохоронці не можуть захистити в тилу навіть мою хату.
А що сусіди? У них своя правда — так само бояться погроз з його боку, а на відеокамери нарікають, бо вважають це втручанням у своє приватне життя. Чи вдасться сусідам примиритися хоча б після перемоги?
Записала Олена РАКС.
