Мене завжди дивувала здатність бюрократії згадувати певні події лише тоді, коли настає цих подій річниця. Настала річниця — і те, що сталося багато років тому, раптом починає хвилювати декого так, що вони аж "кушать не можуть". Минула річниця — можна про все забути і спокійно "кушать" до річниці наступної. Причому залежно від країни та пануючого у цій країні політичного режиму одні річниці згадуються завжди, про інші просто "забувають".
Словом, сьогодні, якщо вірити історикам (чого нікому не раджу), виповнюється 70 років так званої "волинської різні". Саме тоді українці вбили у наших краях тисячі безневинних поляків, в тому числі жінок і дітей. Звісно, що дата ця болюча насамперед для поляків, які вшановують пам'ять безвинно загиблих. А ми? Ми, тобто ті, кому це з тих чи інших причин небайдуже, безкінечно довго з'ясовуємо, хто саме і за чиїм саме наказом вчинив цей жахливий злочин. Хтось називає одних, хтось інших, є навіть такі, що намагаються виправдати те, що сталося, мовляв, поляки теж українців вбивали. Ну і звісно, комуністи та інші супротивники нашої незалежності користуються черговою нагодою продемонструвати "звірячий образ націоналіста". Не обходиться, певна річ, і без прив'язки трагічної дати до сучасних українсько-польських взаємин. Високо — і не дуже високопосадовці обох країн приїжджають, говорять обтічні слова ні про що, усім своїм виглядом демонструючи, що виконують цим не дуже приємну повинність. За кілька тижнів усі ці "танці на кістках" закінчаться і забудуться, поступившись місцем іншим річницям, які наспіють на той час. А волинська трагедія знову залишиться у "резерві" політиків, аби ті згадали про неї у вигідний для себе момент. Яка має бути наша позиція? Дозволю собі висловити з цього приводу кілька особистих міркувань. Упевнений, що народів-героїв чи народів-злочинців у природі не існує і ніколи не існувало. У кожному суспільстві завжди є частина людей, які готові мордувати беззахисних людей, знаючи, що їм за це нічого не буде. Навіть у мирний час, як робить це нині вітчизняна міліція. А що казати про війну? Під час кожної війни чи іншого суспільного катаклізму творяться жахливі насильства. Причому, з усіх без винятку сторін. Байки про "благородних месників", які під час війни вбивали ворогів, рятуючи невинних людей від смерті, співаючи у проміжках між подвигами патріотичних пісень і мріючи загинути за батьківщину, розповідають усі народи світу. Насправді таких героїв ніколи не було, так само, як не було баби Яги. Усі армії світу, усі озброєні формування усіх часів та народів завжди жорстоко вбивали беззахисних людей, що опинилися у їхній владі. Не була винятком і друга світова війна. Про звірства "фашистів" та "бандерівців" нам досхочу розповідали до 1989 року. Про звірства "червоноармійців" та "енкаведистів" не менше розповіли після 1989 року. Причому часто оповідали одні й ті самі люди. Особисто знав кількох доцентів, які за часів СРСР захистили дисертації на тему "злочинів націоналістів", а за часів незалежності спокійно викладали, а дехто і досі викладає історію "героїзму вояків УПА". У сучасній Україні конкуруючі політичні табори грають тими "злочинами", мов тенісним м'ячиком, перекидаючи звинувачення у "звірствах" на бік нинішніх своїх політичних опонентів. Насправді їм усім на це все наплювати. І на жертв колективізації та голоду, і на жертв сталінських репресій, і на жертв "націоналістів". Заради голосів виборців вони готові стати на будь-який бік і звинуватити кого завгодно. Аби лише обратися і потрапити до влади. Що робити решті українців, які на владу не претендують? Бути байдужими не вийде, так чи інакше, потрапиш під ту чи іншу пропаганду. Вихід один — визнати правду. А правда у тому, що усі згадані і не згадані злочини вчинили українці! Немає такої нації — "енкаведист". І немає такої нації — "бандерівець". Немає нації "червоноармієць" чи "фашист". Серед усіх названих, а також неназваних були українці і були не українці. Усі ми без винятку є нащадками або тих, або других, або третіх, або четвертих. І не сперечатися ми повинні навколо історії, а об'єднатися. Визнати усі злочини, скоєні українцями, публічно та відкрито їх засудити, а потім зробити усе, щоб це ніколи не повторилося. У цивілізованому світі це називається "національним примиренням". Після національного примирення має йти примирення міжнаціональне. Україна має просто вибачитися перед Польщею за те, що сталося на Волині у липні 1943-го. Усі українці мають попросити вибачення у всіх поляків. Так само, як Папа Римський вибачився за злочини інквізиції, попередньо визнавши, що ці злочини були, президент України має вибачитися перед польським народом за волинську трагедію. Тоді польському президенту не залишиться нічого іншого, як вибачитися перед українцями за злочини, скоєні проти них поляками. Так прийнято робити у сучасних цивілізованих країнах, які залишають в історії жахи минулого і разом крокують до майбутнього. Упевнений, що цього, принаймні, за нинішньої влади, не станеться. Можливо, через десять років, коли прийде час чергової річниці "волинської різні".
