«Наборами для борщів», «картинами, з якими не помреш у голодний рік» часто жартома називають роботи рівнянки Елі Гілко. Втім, незважаючи на такі жарти, обереги, виготовлені руками жінки, охоче купують не лише мешканці рідного міста чи області, а й іноземці. Підбираючи елементи для своїх робіт, Еля користується творами відомих народознавців Василя Скуратівського, Марії Немиро. Тому, вважає вона, її обереги не лише прикрашають домівку, а й справді захищають від лиха.
За фахом — музикант, за покликанням — творець дива Еля за фахом вчитель музики. Мама Елі, яка була медиком, мріяла, щоб донька працювала в теплому і затишному кабінеті, адже саме такою принадною їй видавалася доля музиканта. Еля не сперечалася, хоч і було у неї відчуття, що музика — не її покликання. Втім, поступово втягнулася в заняття, та й педагоги, бачачи здібності дівчини, пророкували їй кар’єру і диригента, і вокаліста. Коли Еля була на останньому курсі інституту, вони з одногрупниками проходили тести на профпридатність. Видане комп’ютером її вразило: «Вам потрібно мати власну майстерню і не мати справи з дітьми». Після інституту Еля пішла працювати музичним керівником у дитсадок і ця фраза забулася. Нині ж вона вважає, що комп’ютер тоді не помилився. Адже з дитинства її захоплювало вміння з нічого зробити красу. Проявляти фантазію Елі довелося, працюючи у дитсадку. Адже на кожне свято потрібно було придумувати прикраси для сцени і стін у залі. Ідеї для цього здебільшого вигадувала сама. У хід йшли нитки, намистини, вміст іграшкових брязкалець, шматки тканини, іграшки, штучні квіти, шпалери, кора дерев, сітки від апельсинів, тобто, як каже жінка, різне «сміття». Може б, Еля все життя так і пропрацювала б музкерівником, застосовуючи свою фантазію у дитячому середовищі. Втім, в освіті тоді почалися перебої з виплатою зарплати, тож Еля вирішила з дитсадка піти.
З оберегами довелося іти на базар Перший оберіг Еля зробила після відпочинку з донькою у санаторії в Трускавці. Тоді Еля вперше побачила диво на продаж — на дерев’яних ложках були приклеєні кукурузка, копієчка й інші предмети. Це диво називалося «оберіг». Повернувшись додому, Еля спробувала сама зробити подібну ложку-оберіг. Еля час від часу робила обереги на подарунки друзям та знайомим. Це було дешевше, ніж купувати їх у магазині чи на базарі. Пішовши з дитсадка, Еля пройшла курси з лозоплетіння від центру зайнятості і це їй стало дуже в пригоді: тиночки з лози стали з’являтися на її роботах. Жінка не могла й уявити, що опиниться зі своїми оберегами на базарі. Але відсутність роботи і безгрошів’я привели до цього. Продавав роботи здебільшого чоловік, хоча інколи доводилося це робити й Елі — так вона дізналася смаки покупців, і саме тут її помітили. Вишивальниця Валентина Головач, роздивившись роботи майстрині, порадила їй прийти на «Музейні гостини», які щорічно проводять працівники обласного краєзнавчого музею. Відтоді й почалося життя, як каже Еля, «від виставки до виставки». Її запрошували не лише на «Музейні гостини», а й на виставки до Дня незалежності, Дня міста, інших свят. Еля також стала членом об’єднання митців Рівенщини.
«Дайте оберіг, щоб… не гуляла дружина» Нині Еліна сім’я живе з того, що заробить на заробітках чоловік, та з продажу оберегів. На них, звісно, не розбагатієш. І це розумієш, побувавши у квартирі жінки. В маленькій однокімнатній квартирі живуть четверо людей: Еля з чоловіком та їхні двоє майже дорослих дітей. Втім, говорить жінка, з голоду, продаючи обереги, не помреш. Звісно, доводиться членам родини терпіти деякі незручності: дихати лаком, яким Еля покриває деталі на своїх роботах. Але це варте того. Диво, яке виходить з-під Еліних рук, — справжнє мистецтво. Щоб його створити, спочатку Еля закуповує дерев’яні рамки. Потім натягує на них тканину різної фактури або плете гобелени. Це основа для майбутньої картинки. Далі підбирає деталі. В її роботах — в основному лише природні матеріали: кукурудза, квасоля, пшоно, часник, перець, горобина, соняшникове насіння, вермішель, колоски, пір’я тощо. Навіть щоката тітка Галька чи вайлуватий козак (а Еля дуже любить використовувати фольклорних персонажів)— теж природні. Вони, як і хатинки, баранчики, груші, яблука, гарбузи та баклажани на картинках, — спечені в духовці з крутого тіста, замішаного з сіллю, і розфарбовані. Елі дуже подобається творити сюжетні гумористичні картинки. Приміром, на одній з них — українські тітка з дядьком обнялися і дядько тримає в руках макітру з варениками. Під такою «сімейною ідилією» розташовуються символічні деталі, наприклад часник — від нечистої сили, горох, квасоля чи кукурудза — на гарний врожай, лікарські рослини — здоров’я тощо. — Кожен оберіг — це як листівка з побажаннями, — пояснює Еля. — Які деталі на ній вміщено, того й бажає тобі людина. А якщо людина вірить у те, що оберіг їй допомагатиме, то так воно і буде. Щоправда, довго тримати у хаті один і той же оберіг не варто: за рік-два він втрачає свою магічну силу. Кожна деталь на картинці щось означає. Їхнє значення я вивчала по Скуратівському та Немиро. Так, мітла на оберегу «вимітає» сварки з хати, перець — символ чоловічої сили; насіння соняшнику, маку — це діти в хаті; мішок — багатство; квіти цмину — довгий вік; рушник — щастя; гніздечко — сім’я; букет — злагода в родині; хліб — гостинність. Покупці, вичитавши значення деталей на оберегах, інколи просять, щоб на одній картинці були одночасно, приміром, мітла і перець. А буває й з кумедними проханнями звертаються. Так, одна моя знайома, яка теж виготовляє обереги, розповідала про чоловіка, який просив оберіг «від того, щоб не гуляла дружина».
Зробила уже понад тисячу оберегів Еля — єдина в Рівному, хто робить обереги у жанрі флористики з фольклорними елементами. Інші майстри їх виготовляють з пластмасових або глиняних деталей. Еля ж віддає перевагу натуральним рослинним елементам. Ходить на базар, щоб вибрати підходящу квасолю, горох, кукурудзу та інші «продукти» для майбутніх робіт. Продавці, буває, дивуються, що жінка не відгукується на заклик купити «смачненьку» квасольку чи кукурузку, а просить «маленьку чи рябеньку». Виготовляючи обереги, доводиться орієнтуватися насамперед на смак покупців. Еля помітила, що в основному вони люблять яскраві роботи, хоча особисто їй імпонують більш стримані кольори: теракотовий, коричневий. Звичайно, мусить вона враховувати і купівельну спроможність людей. Адже здебільшого купують невеликі роботи за 10-15 гривень. Тож таких доводиться робити найбільше. Тому дуже приємно майстрині, коли в неї купують велику й дорожчу роботу, яку не сподівалася продати. Не менш приємно, каже Еля, зустрічати свої обереги в несподіваних місцях. Так, колись її роботу купили для корчми біля Луцька. Є обереги рівнянки й за кордоном, адже іноземці теж звертаються за ними. Скільки усього вона вже оберегів зробила, Еля сказати точно не може. Втім, говорить, що більш як тисяча робіт, мабуть, уже вийшла з-під її рук.
