Купивши на базарі сокиру, 65-річна Катерина Омельчук, яка здавна відзначалася нетерпимістю до будь-якої влади, зайшла до Здолбунівської райдержадміністрації. Там вона, сівши у крісло керівника району, дала кілька цінних порад і усних вказівок місцевій владі. Але торжество «народовладдя» було перервано міліціонерами, котрі, от прикрість, відвезли пенсіонерку до лікарні. А вже сьогодні суд має прийняти остаточне рішення у справі про хуліганство бабці Каті.
Характер у неї — не подарунок. Так вам скаже, мабуть, кожен у Стеблівці Здолбунівського району, де і живе пані Омельчук. Ще за часів СРСР, коли участь у виборах до органів влади була обов’язковою, а за показники явки виборців оголошували соцзмагання, голова сільради мусив із букетом квітів іти в оселю до Катерини. Просив її взяти участь у волевиявленні. Незважаючи на такий люб’язний підхід до виборця, жінка іноді, кажуть, виливала на «делегатів» відро з помиями. Допікала Катерина місцевим керівникам і різноманітними скаргами у всі можливі інстанції, причому писала їх, кажуть, не гірше за Шевченка — у вигляді поем. Шість років тому Катерина Омельчук була вперше покарана за хуліганство, вчинене в органах місцевого самоврядування. Образившись на секретаря Мізоцької сільради, яка відмовила їй у видачі якогось документа, Катерина, вирішивши, що секретар хоче від неї хабара, вилила їй на голову банку з фекаліями, мовляв «лайна тобі, а не хабара». За це суд оштрафував її на 170 гривень та дав два роки «умовно». Маючи такий «бойовий» досвід, жінка продовжувала штурмувати владу. І ось у травні минулого року виник черговий інцидент. Тепер районного масштабу. Свій вчинок Катерина Омельчук пояснює так: — Я хочу узаконити власність на землю. Це латка у 80 сотих, яка залишилася після смерті мого старшого брата. Вона розташована біля хати, в якій брат жив і де після його смерті мешкаю я. Втім, цю землю захопив сусід-фермер і я нічого не можу добитися. У сільраді нашій вже опротивіла всім через цю землю. Кілька разів зверталася і до Здолбунівської райдержадміністрації, однак безрезультатно. В останній раз заступник голови РДА Козачок пообіцяв мені приїхати наступного дня і розібратися з межею між моєю і сусідською землею. Але так цього і не зробив. Через два тижні я поїхала у Здолбунів на базар, потрібно було купити продукти і сокиру, щоб порубати старий садок. Купила і вирішила зайти ще й в адміністрацію. Сумку з продуктами і сокирою залишила біля чергового на першому поверсі, а сама піднялася на третій. Думаю: «Хоч плюну в очі Козачку за брехню». Однак секретар сказала, що його немає. Я залишилася, сиджу в приймальні і голосно критикую владу. Тут раптом відчиняються двері з кабінету голови райдержадміністрації Світлани Ніколіної й вона до мене різко: «Йди на моє місце. Спробуй, чи легко керувати». Я не розгубилася. Встала і пішла в кабінет, сіла в її крісло. На кріслі сумочка Ніколіної лежала, то я її скинула на підлогу, бо ж це не моє. І сиджу, критикую далі владу. А в кабінеті сиділа подруга Ніколіної. Я їй і кажу: «А тобі що, лахудра, тут треба?». Ніколіна до мене: «Ти за Януковича голосувала!». Мене це дуже розсердило, бо, по-перше, я за нього не голосувала, по-друге, яке кому діло, за кого я голосувала. Тож беру стос паперів зі стола, кидаю на землю і до неї: «А таку вашу розтаку…». Ніколіна викликає своїх працівників і вони починають мене стягувати з крісла, шарпати за волосся. Кинули на підлогу. Врешті, викликали лікаря і двох міліціонерів. Вони взяли мене за руки і ноги й понесли головою вниз по сходах. Запхнули в машину швидкої допомоги, ввели заспокійливе. Сказали, що везуть додому. Ну, я думаю: «Добре, що завезуть. Зекономлю 3 гривні на дорогу». Аж тут згадую, що моя сумка з продуктами залишилася біля чергового і кажу їм про це. Один з них пішов по сумку. Як побачив, що там сокира, каже до Ніколіної: «Бачите? Хотіла вас порубати». Тож сокиру конфіскували як речовий доказ. Завезли мене «швидкою» в Острозьку психлікарню. Я, як побачила це, давай казати: «Нащо ж ви мене сюди привезли? У мене ж коза вдома на прив’язі здохне». Але мене заспокоїли, що з козою буде все добре. Протримали мене там п’ять днів і відпустили. Сказали, що здорова. Приїжджаю додому, а моя коза дійсно на прив’язі здохла. Ще через два місяці мене викликали у суд, бо прокуратура за фактом хуліганства проти мене порушила кримінальну справу. Уже шість разів я отримувала повістки в суд, але Ніколіна ні разу на засіданні не з’являлася. Я-то, може, її образила своєю поведінкою. Але ж раз вона сидить у своєму кріслі, то хай вирішує питання. Чи не боюсь, що посадять за те, що трапилося в райдержадміністрації? Хай садять. Мені нічого втрачати. Все одно коза здохла, кицьку маю, то хай миші ловить. А більше у мене нічого немає. Як я вже написала: «Послухайте, українці, жахливу новину, Як судила нова влада бабу Катерину, Поки вона у «психушці» по домівці сохла, Вдома з голоду коза на прив’язі здохла...» Голова Здолбунівської райдержадміністрації Світлана Ніколіна неохоче розповідає про інцидент з Катериною Омельчук, каже, що за рік усі подробиці забула. Крім цього, висловила припущення, що, можливо, бабусю-хуліганку журналістам «підіслала якась політична сила», аби її, п. Ніколіну, дискредитувати. Врешті, зауваживши, що божевільних у Здолбунівському районі вистачає і писати про них немає потреби, оскільки такі нерідко звертаються на прийом до голови, доручила давати коментарі своєму заступнику Юрію Лиморенку. — Пані Омельчук ніби нормально спілкується, однак не мириться з жодним зі своїх сусідів, — розповів п. Лиморенко. — Їй здається, що всі вони хочуть її позбавити життя. В той день у приймальні вона наробила галасу. А коли п.Ніколіна вийшла, щоб її втихомирити, всілась у крісло голови, поскидала зі столу телефони, вазон розбила, кидалася до вікна. Всіх обзивала, образила відвідувачку, яка прийшла за допомогою до голови, бо виховує дитину-інваліда, і на той момент була у кабінеті. Ми змушені були її заспокоювати, викликати міліцію. Чому ми не допомогли жінці, щоб не виникло такого інциденту? Ми хотіли їй допомогти. Сказали, що потрібно в першу чергу з листом звертатися у сільраду за місцем проживання, адже вона вирішує земельні питання. Лише у випадку відмови розібратися ми можемо в ці питання втручатися. Однак вона письмово в сільраду не зверталася, натомість через два місяці влаштувала нам скандал. Крім цього, ми можемо допомогти лише у межах існуючого законодавства. А в даному випадку її сусід за згодою рідних, у хаті яких Катерина нині живе, приватизував названу землю. Жінка ж вимагає її відібрати. А державний акт на землю може скасувати лише суд. Тож вона звернулася не зовсім за адресою. З’ясувати, чому п.Козачок так легковажно дав пенсіонерці обіцянку розібратися з її землею, і не виконав її, не вдалося. Його не було на місці. Питання про те, чи має право пенсіонерка керувати районом (хоча б кілька хвилин), з’ясує суд. Бабця Катя пише свої вірші й поволі, судимість за судимістю, піднімається щаблями влади — від сільради через райдержадміністрацію до... Хтозна? Може, колись ще й орден, крім штрафу, отримає. Хіба дивина у нас, щоб «неспокійній» бабусі ордени вручали?
