Цей чоловік прийшов з Білорусі прямісінько на пункт пропуску Городище Дубровицького району. Прийшов разом з 11-річним хлопчаком і, побачивши прикордонників, одразу ж щасливо посміхнувся. Стражі української поліської землі, які звикли самі виловлювати порушників, здебільшого місцеве населення, які під час сінокосів, випасання худоби, збирання ягід і «бізнесових» походеньок у сусідні білоруські села мало зважають на умовний (бо не позначений на місцевості) кордон, були дещо збентежені.
За словами 52-річного Миколи (на прохання біженця ім’я змінено), шлях з рідної Самарської області на Рівенщину зайняв аж три роки, майже ввесь цей час він провів у Білорусі. Спершу разом з ним була вся сім’я, але півтора року тому дружина не витримала тривалих митарств і начебто вернулась у Росію, а він залишився з 11-річним сином. Микола розповідає, що у Білорусі було важко: — Жили коли де, навіть якийсь час у монастирі, на харчі я заробляв випадковими підробітками, а на мої заяви про політичний притулок представники влади навіть не реагували, бо Росія, бачите, для них дружня держава. Росія фактично і для вас така ж дружня, але я подумав, що після помаранчевої революції таки більше демократії в Україні стало, тому й вирішив перебратися сюди. З цим жодних проблем не виникло. Сіли з сином на дизель-потяг, вийшли на станції Горинь, розташованій у білоруському прикордонному селі Річиця, а звідти вже пішки подолали декілька кілометрів до вас в Україну. Всі, з ким ми вже спілкувалися на Рівенщині, дуже добре до нас поставились, потурбувались про житло, харчування, підказують, на що ми за законами можемо розраховувати, а на що ні. Щодо моєї втечі з Росії, то головна мотивація — це незгода з авторитарним режимом Володимира Путіна і побоювання за безпеку своєї сім’ї. За освітою я психолог і розробив, як вважаю, унікальну програму із запобігання і подолання наркоманії. Її передруковували наші місцеві видання. Окремі водночас друкували й мої критичні публікації щодо державних і місцевих програм боротьби з наркоманією, неефективності витрачання, а то й відвертого розкрадання чиновниками виділених на це значних державних і благодійних, зокрема від компанії ЮКОС, коштів. Не таївся я й невдоволенням щодо політичного устрою Росії, можновладства місцевих чиновників. За ці критичні публікації мені почали погрожувати фізичною розправою люди від представників місцевої влади. Звернутися ж до російських держорганів за захистом — справа марна, всі вони заодно і у повній залежності від тієї ж таки політики Путіна. Тому не залишалося нічого іншого як покинути квартиру, взяти сім’ю і найнеобхідніші речі та тікати з Росії. Нині заява росіянина з проханням про надання йому статусу біженця з політичних мотивів перебуває на попередньому розгляді у Рівенському відділі міграційної служби Держкомітету України у справах національностей та міграції. Скільки він триватиме і чим закінчиться — невідомо, але Миколі вже видали передбаченої форми тимчасову довідку — документ, завдяки якому на перших порах він і без статусу біженця зможе влаштуватися на роботу та якось облаштувати свій побут з сином. Зокрема, подумати про його навчання, оскільки той розділив митарства з батьком, не закінчивши навіть другого класу, і з того часу ніде не навчався. Як стало відомо з поінформованих джерел, заява від росіянина з проханням про надання йому статусу біженця з політичних мотивів — це на Рівенщині прецедент. Оскільки до цього, з часу незалежності України, з подібними заявами до обласної міграційної служби зверталися лише вихідці з країн Близького та Далекого Сходу, Африки.
