Чародії за решіткою

1565 0

Мабуть, недарма кажуть, що магія пронизує всі прошарки нашого життя. Різноманітні екстрасенси, відьмаки, гадалки і просто шарлатани пропонують вас вилікувати, наслати на ваших ворогів порчу, напророчити вам майбутнє або просто видурити гроші в обмін на талісмани, амулети, обереги тощо. Як виявилося, не обминула ця пошесть і місця відбування покарань, де теж трапляються спеціалісти з різних видів магії. Підтвердженням цьому розмова з людиною, яка нещодавно повернулася з місцин, так би мовити, не дуже віддалених, і знає про це не з чуток.

— Пане Василю, чи доводилося вам стикатися з людьми, які займаються на зоні чаклунством? — Авжеж. У нас у колонії були свої білі й чорні маги. Білим, щоправда, вважав себе лише один, а інші завойовували авторитет тим, що насилали порчу. Позаяк я не дуже вірю у всю ту чортівню, то вважаю, що так їм було легше викликати повагу до своєї персони. Адже, зважаючи на обставини та умови, в яких перебувають в’язні, будь-яке недобре навіювання може спричинити хворобу. Наприклад, туберкульоз — найстрашніший ворог для кого завгодно. Я спочатку дуже дивувався, звідки навіть теплої пори року в бараках береться вологість. Потім виявилося, що у вапно, яким були побілені стіни в бараках, спеціально додавали свого часу сіль, яка притягує до себе вологу, для того, щоб зекам життя медом не здавалося. Отож уявіть, що комусь кажуть, що на нього наслали порчу! Якщо ця людина схильна до самонавіювання, то її імунітет, і без цього підірваний неякісним харчуванням, геть слабне від думок про те, що її ще й зачаклували. Коли ж вона й справді потрапляє на лікарняне ліжко, то репутація того, хто оголосив себе чаклуном, виростає до небачених розмірів. Тобто інші, навіть ті, хто начебто ні в Бога, ні в чорта не вірить, починають вважати його за такого, кого зайвий раз чіпати не варто. — А як велися справи з білою магією? Треба думати, що той маг знімав порчу, підтримуючи рівновагу між добром і злом? — Мені розказували кілька таких випадків. Одного разу до нього звернувся мій знайомий, у якого виникла підозра, що йому хтось поробив. Взагалі, хочу зазначити, що вірити в це або не вірити — справа особиста, але коли кілька років перебуваєш у замкненому колективі, то мізки трохи, так би мовити, їдуть, і за кожним мовчки визнається право божеволіти у свій спосіб. Так-от, він звернувся до того білого мага. Той, природно, підтвердив його думки щодо злих ворогів, пошаманив над ним і мій знайомий раптом відчув напад страшенної нудоти. Він хотів вийти, але маг наказав йому блювати в банку. Незабаром знайомий виплюнув згусток чорної крові. Маг закрив банку і наказав дивитися, аж поки те все не щезне. І воно справді через деякий час, за його словами, щезло. Правда, тут треба брати до уваги, що в мого знайомого в голові паморочилося, але так чи інакше, потім він на самопочуття більше не скаржився. — І багатьох той маг вилікував? — Не дуже, тому що через кілька місяців помер. — Отакої! Від чого? — Мабуть, від того, від чого лікував — від порчі. Треба думати, що тюрма — місце не дуже підхоже для торжества добра над злом. — Пане Василю, якщо не секрет, за що ті відьмаки взагалі потрапили у тюрму? — За те, що й інші. В основному якась «битовуха» — поцупили десь те, що погано лежало, або через брак часу наслати порчу набили комусь пику. До речі, більшість із них почали займатися чорною магією вже на зоні, де дуже багато значить те, як себе поставиш. — Чи не траплялося, щоб насилали порчу на вас? — Можливо, у когось і була така дурна думка, та я про це нічого не знаю. З іншого боку, в одного мого друга теж була репутація відьмака, який міг за мене «страшно помститися». Мабуть, вам буде цікаво знати, як вона в нього з’явилася. — Авжеж. Та й читачам, мабуть, теж, бо ж кажуть, що від тюрми та від суми зарікатися не варто. — Було це так. Однієї місячної ночі ми з ним зайшли до харчоблоку зварити чифіру. Там сидів якийсь штемп і щось їв. Не звертаючи на нього уваги, ми поставили воду, встромили кип’ятильник і почали собі про щось балакати. Аж раптом мій друг каже: «Дивись, який яскравий промінь!». Я повернувся й бачу, як крізь вентиляційний отвір падає навскіс місячний промінь — як кажуть, «луч света в темном царстве». І падає він прямо на стіл перед тим штемпом, який більше переймається своїм шлунком, аніж красою ночі. Мій друг підвищує голос і продовжує: «Повня. Якраз гарний час, щоб зарядити воду від порчі!». Я дивлюся на нього, а позаяк знаю його за великого любителя приколів, то ідею підтримую: «Якраз встигнемо, поки треті півні не проспівають!». Отож він набирає в кружку води, ставить її так, щоб промінь падав на неї, й щось бурмоче. Нерозбірливо, але голосом замогильним. Бачу, штемп ледве не вдавився, нашорошив вуха і вдає, що це його не стосується. Ми почекали, поки наше вариво настоїться, й зібралися йти. Аж тут друг ляскає себе по лобі: «Мало воду не забули! Сподіваюсь, що вона ще не перестояла, бо ж розумієш, головне в цій справі — час!». Підходить і забирає кружку. І тут штемп питає: «А звідки знаєш, що вона вже зарядилася?». Той його підзиває і тицяє кружку під ніс: «Бачиш, вона стала наче голубувата? Тепер її процідити і кожну ніч опівночі по чайній ложці — ніяка зараза не візьме!». Ми вийшли, повернулися до барака і давай реготати, згадуючи, яка пика була в того штемпа, коли ми виходили. Мабуть, він і до цієї пори вважає, що був присутній на таємному містичному ритуалі. Коротше, через кілька днів на мого друга почали показувати пальцями і шепотітися. А незабаром хтось навіть звернувся до нього, щоб він продав «живої води». Ось так і народжуються легенди, бо люди схильні повірити у що завгодно, аби якось полегшити собі життя. Особливо цікаво, як на мене, було спостерігати за в’язнями під час групового сеансу гадання. — О, то там у вас влаштовувалися справжні шоу? — Не без цього. Одне таке було в нашому бараку напередодні амністії. Тобто тоді всі очікували амністії з приводу 10-ї річниці незалежності України. Уявіть собі: вечір, стіл із дзеркалом, горять свічки, «шаман» бере чиюсь фотографію, ставить її перед дзеркалом і щось там видивляється, а навколо у мертвій тиші стоїть черга бажаючих дізнатися про своє майбутнє. Цирк та й годі! Обличчя у всіх серйозні, такі, які, мабуть, востаннє вони демонстрували, коли каялися на суді, а в очах мерехтять відблиски свічок. І от той відьмак вилуплюється на тіні в дзеркалі й одним обіцяє послаблення режиму, другим зменшення терміну, а третім — взагалі дострокове звільнення. Деяким, щоправда, в амністії взагалі відмовляє з причин, відомих лише йому, але треба розуміти, про всяк випадок, адже якщо він звільнить усіх, то хто ж тоді залишиться? Та найсмішніше було потім, коли виявилося, що амністії практично не буде. Відьмак виправдовувався тим, що пророчив лише ймовірне майбутнє для кожного, а не саму амністію, бо ніхто його не запитував, буде вона чи ні — усі були в цьому впевнені на сто відсотків. — А як до цих розваг ставилося керівництво колонії? — О, воно влаштовувало шоу ще крутіше! Тут треба сказати, що до нас доволі регулярно приходили якісь «баптисти». Вони розповсюджували релігійну літературу і їм пощастило багатьох навернути до Бога, адже зона — це якраз те місце, де в людей відбувається кардинальна переоцінка цінностей. І от одного разу вони запропонували зекам, які віднайшли в собі Бога, пройти обряд хрещення. Бажаючих виявилося досить багато, й одного недільного ранку вистава розпочалася. В’язні занурювалися у бочку з водою і їх хрестили, як немовлят. І був серед них навіть один досить авторитетний злодій. Незабаром підійшла його черга. Він неквапом підходить до купелі й бачить, що звідти вилазить якийсь «півень». Коли він таке побачив, то в нього мову відібрало, а кругом стоять всі свої й з цікавістю, яку не передати словами, дивляться на нього. Отже, зробив він ще кілька кроків і перед ним на ввесь зріст постала дилема: пірнати чи не пірнати. З одного боку, можливо, не виключено, що потойбічне життя існує, і колись таки доведеться постати перед Богом, а з іншого — сидіти йому тут, де існують свої закони, та й сидіти. Стоїть він, значить, і думу гадає, а «баптисти» вже почали хвилюватися, бо аж ніяк не розуміють причин його сумнівів. Тим часом з натовпу зеків все голосніше лунають слизькі жарти. І тоді цей чоловік віднаходить нарешті спосіб, щоб, так би мовити, і «вовки були ситі, і овечки цілі». Він піднімає догори руки, повертається спиною до імпровізованої купелі й каже тоном, в якому вчувається щире каяття: «Браття, я ще не готовий!». Ефект, повинен сказати, був приголомшливий. — Цікава штука — життя... — І не кажіть. На мою думку, без подібної містики воно було б набагато нуднішим.


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також