Чернівчанці Насті Сорокан лікарі помилково видалили єдину почку

3461 0

Сім років тому ця історія облетіла всі українські газети: десятирічній дівчинці чернівецькі лікарі видалили нирку, а після операції з’ясувалося, що вона була єдиною. І поки обговорювали, чи винні лікарі і як будуть покарані, дівчинку на «швидкій» відвезли в столицю. Сьогодні Насті Сорокан — 17. Цього року вона закінчила школу, а в наступному готується вступати на історичний факультет університету. Батьки дівчинки не подали на медиків до суду. «Як би я жила потім у цьому місті?» — пояснює своє рішення мама Насті, Людмила Геннадіївна.

Життя в клініці — ніби в іншому вимірі Дівчина живе в одному із спальних районів Чернівців. З ранку до вечора читає книги, а про те, що їй не можна, намагається не згадувати. Не можна ходити на дискотеки, у бари, ресторани, кінотеатри, засмагати, їсти гостре і ще з десяток «не». Адже навіть найбанальніша інфекція для людини з донорською ниркою — небезпечна. А ще не можна згадувати про те, як один за одним вмирали діти, з якими вона подружилася в лікарнях. — Вісім дітей, з якими дочка лежала в київській лікарні, померли, — згадує її мама. — Десятирічній дівчинці осягнути, що її сусідка по палаті, з якою вона ще вчора секретничала і жартувала, вже ніколи не повернеться — найстрашніше. Я намагалася щосили вберегти Настю від переживань. Якось вона проходила процедуру гемодіалізу (метод позаниркового очищення крові при гострій і хронічній нирковій недостатності) разом з хлопчиком, з яким встигла подружитися. Мама на каталці повезла його в палату, а Настя ще залишалася в процедурній. Але дорогою хлопчику раптово стало погано: у ліфті тендітне тільце дитини пересмикнуло, і він затих. Мати в розпачі влетіла в процедурну, де Насті очищали кров, з помираючою дитиною на руках: «Врятуйте!». Часу на роздуми не були: медики відгородили простирадлом Настю від хлопчика і почали реанімувати дитину. Але все дарма. Через півгодини, прикривши ковдрою, його відвезли в морг. — Ввечері Настя запитала в мене, чому не привезли в палату Колю. Як я могла сказати дочці, що його вже немає? Придумала історію, мовляв, йому стало погано і «швидка» відвезла в Запоріжжя робити операцію з трансплантації нирки. «Чому тоді його мама в чорному?» — недовірливо перепитала дочка... Життя в клініці — ніби в іншому вимірі. Пригадую випадок, коли після багатомісячного лікування померла в лікарні маленька дівчинка. Це трапилося вранці, а після обіду її мама... повісилася в лікарняному садку. Чоловік їй наказав не повертатися з Києва без дитини.

Другої нирки в дитини... немає Настіна мама розповідає, що дочка з дитинства хворіла на пієлонефрит. Була на обліку в лікаря, проходила спеціальне лікування двічі на рік. — Ми все життя знали, що в Насті три нирки, — розповідає мама. — Одна була подвоєною. А коли дівчинці виповнилося десять, лікарі зробили рентген і сказали, що подвоєної нирки немає. Мовляв, вона перемістилася якимось таємничим чином в тазові кістки. Почали терміново готуватися до операції, щоб підшити або видалити нирку. Потім сказали, що на УЗД видно гнійний мішок, який може розірватися, і втратимо дитину. Як ми могли не погодитися на операцію? Я все згадую той день, коли мою дівчинку забирали. Вона обхопила мене рученятами, сльози з очей: «Куди ти віддаєш мене, матусю?». Обняла і не відпускає. Довелося вводити їй снодійне прямо в коридорі — тільки тоді відпустила мене. Операція затягнулася, зрештою вийшов лікар — блідий-блідий. «Почалася кровотеча, нирку ми видалили», — сказав мені. Настю відвезли в реанімацію, і ми почали чекати, коли запрацює нирка, що залишилася. Проходить день-два... На третій бачу, лікарі забігали, почали скликати консиліум. Вирішили зробити дочці комп’ютерну томографію, на ношах віднесли в діагностичний центр. Там і з’ясувалося, що другої нирки в дитини... немає. Через незрозумілі досі причини до операції цього дослідження ніхто не зробив. Мені сказали негайно наймати «швидку» і їхати в Київ. Заплатили 450 гривень за авто і помчали... Далі була київська лікарня і півроку очікувань. Дівчинка перестала їсти, почала втрачати зір, вся покрилася пролежнями. Врятувати її могла лише пересадка нирки.

Оперувати погодилися в Москві — Столичні лікарі відразу сказали, що треба шукати спонсора, який би оплатив дорогу операцію, — продовжує Людмила Геннадіївна. — Я приїхала в Чернівці до головного лікаря лікарні, де нам робили операцію. А він мені: «Хто б міг подумати, що таке трапиться! Підіть сюди, зверніться туди». А час же летить. Моя дитина помирає! Допоміг завідувач відділення токсикології столичної лікарні, де лежала Настя, Борис Шейман. «Не можу без болю дивитися на те, як ви боретеся», — сказав мені. Порадив звернутися в газету. Наступного дня прийшла журналістка одного популярного в Україні видання, а я ледве слова можу зібрати докупи. Лише запитала, чи є в неї діти. Після публікації редакцію засипали листами. Люди співчували, запитували, як допомогти. Ми відкрили рахунок, куди почали надходити гроші. Приходили до нас у лікарню і Ян Табачник, і Віктор Король. Міністерство охорони здоров’я погодилося виділити необхідну суму на операцію, і тут з’ясувалося, що в Україні таку тендітну дитину не візьмуться оперувати. Крім того, ані батьківська, ані моя нирка не підходили дочці, потрібно було пересаджувати донорську. Погодилися оперувати Настю в Москві. По телефону запитали, чи важить вона хоча б 25 кілограмів. «Є 26!» — закричала я в трубку. На ношах Настю занесли в поїзд «Київ-Москва». Але не так просто все виявилося й у Росії: лежимо в лікарні тиждень-другий, а нирки все немає. Коли я познайомилася ближче в іншими мамами, дізналася, що одна вже рік чекає донорський орган, друга — два. Тяжко було психологічно: зайдеш на кухню, а матері між собою шушукаються, що «понаїхали тут з України, кругом вони лізуть...»

«Де Москва, а де — я!» Людмила Геннадіївна згадує, що якось на день відлучилася з лікарні в Чернівці, там тяжко захворіла бабуся Насті. І треба ж такому статися — саме в той день Насті підібрали нирку. — Мені зателефонували вночі: «Нирку надіслали!» — згадує жінка. — Від несподіванки трубка з рук у мене випала. Мало не знепритомніла. Де Москва, а де — я! Знала, що іноді привозили після операції дітей вже мертвими. Як же Настю будуть оперувати без мене?! Сіла в потяг, а в голові одна думка: «Зараз її завозять, оперують...». Зайшов провідник: «Вам щось потрібно?» — «Швидше їдьте, миленькі, я вас прошу!» — закричала я. Коли мама Насті приїхала в Москву, дочку вже перевели з реанімації в палату. Насті пересадили нирку 35-річного спортсмена, який загинув через черепно-мозкову травму. — Щойно переступила поріг палати, — згадує Людмила Сорокан, — а Настя мені: «Вари кашу!». Їй почали вводити гормони, а вони наганяли апетит. Донька їла вівсяну кашу на воді, без солі й цукру, шість разів на день. Ще й вимагала: «Дайте ще!». Коли мені сказали, що нирка запрацювала, від серця відлягло. Далі було всяке, пережили ми і загрозу відторгнення. А якою Настя повернулася додому! Справжній 55-кілограмовий колобок. Гормони! Потім ми виробили дієту, і зараз вона — струнка, худенька дівчина. Щоправда, щодня дочці доводиться приймати майже 20 таблеток.

До суду на лікарів мама не подала Настя та її мама спілкуються телефоном з українцями, які також живуть з донорськими нирками. А як вони раділи, коли дізналися, що жінка з Одеси з донорською ниркою народила дитину! Не тримають зла в цій сім’ї на лікарів, які були причетні до історії семирічної давнини. — Спочатку була образа, — говорить мама. — Розумію, що кожен помиляється, але все думаю: «Чому їй не зробили комп’ютерну томографію до операції?». Тим часом хірурга і лікаря, які лікували Настю, звільнили. Кажуть, після цього вони виїхали з міста. Іншого покарання вони не понесли, хоча це було можливим, якби батьки подали до суду. «Я не зробила цього. Подумала: тяжко буде жити з таким вантажем на душі», — говорить Людмила Геннадіївна. Зараз Настя почуває себе непогано. Але не виключено, що їй ще знадобиться допомога.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також