Чикатило боявся, що його... з’їдять, як з’їли брата

2185 0

Серійний вбивця і гвалтівник, затриманий у Пологах Запорізької області, воскресив у пам’яті образ Андрія Чикатила, який нажахав світ кількістю злочинів і немислимою жорстокістю. Зараз між двома нелюдами — небіжчиком і живим — йде моторошне змагання: на чийому рахунку більше загублених душ. Діяли вони приблизно в той же час. Сергій Т., названий «павлоградським маніяком», напевно знав, яка доля спіткала його «однодумця», але не зупинився і продовжував убивати до наших днів. Зараз він зізнався в 48 епізодах тільки по одній Дніпропетровській області, а ще були жертви в Запорізькій, Харківській, Полтавській, у Криму та Росії. Чикатило був звинувачений у 53 садистських вбивствах дівчаток, хлопчиків і молодих жінок, хоча зізнався в 70. Про особу «павлоградського маніяка» поки відомо небагато, у той час, як біографію і психологічний портрет «ростовського монстра» (до речі, родом він з України, на жаль, земляк) ретельно вивчали. Щоб зрозуміти теперішнє, варто пригадати минуле.

Поразки й удачі Незрозуміло, чому в селі Яблучне Сумської області хлопчика з прізвищем Чикатило прозвали «Андрій-сила», адже сам він описував свою натуру зовсім інакше: «Я був занадто сором’язливим, боязким, був об’єктом глузувань і не міг захищатися. Вчителі дивувалися моїй безпорадності: якщо в мене не було ручки або чорнила, я сидів і плакав. Через вроджену короткозорість погано бачив написане на дошці і боявся запитати. Окулярів тоді взагалі не було, до того ж, я боявся прізвиська Очкарик, став їх носити тільки в 30 років, коли одружився. Сльози образи душили мене все життя.» Для комплексів у сільського підлітка були підстави. Народжений у 1936 році, він сповна пізнав бідність. Коли трохи підріс, почув, що його старшого брата викрали і з’їли під час голодомору. Це, очевидно, залишило свій слід. Земляки згадують: дитина боялася, що її теж з’їдять. І навіть через багато років, міряючи кроками тюремну камеру, Андрій буде повторювати: «Мого брата з’їли, мого брата з’їли... « Другим ударом по психіці стало усвідомлення факту, що він — син «зрадника Батьківщини», оскільки його батька на фронті взяли в полон. Проте той же комплекс у післявоєнні роки відчувало багато дітей, але стійко його пережили. Андрій же, окрім душевної слабкості, був ще й надзвичайно зарозумілим. «Я твердо вірив: буду не останньою людиною. Моє місце в Кремлі...» Після закінчення школи він подав документи на юридичний факультет МДУ, але не пройшов за конкурсом. Провал пережив болісно і щедро присмачував цю рану «сіллю», не зважаючи на те, що подальша біографія склалася не гірше, а то й краще, ніж у багатьох однолітків. Закінчивши у 1955 році Ахтирське техучилище зв’язку, Чикатило вступив на заочне відділення Московського електромеханічного заводу, відслужив у військах КДБ, де вступив у КПРС, а в 1964 році став студентом-заочником філфаку Ростовського університету. Педагогічна кар’єра, розпочата в квітні 1965 року з посади голови райкомітету фізкультури і спорту, тривала до 1978 року. Чикатило працював учителем російської мови, вихователем школи-інтернату, майстром виробничого навчання і вихователем двох ПТУ. У послужному списку — створення міцної сім’ї, активна громадська діяльність, статті в газетах на теми моралі і навіть позаштатна співпраця з міськвідділом міліції. Праці класиків марксизму-ленінізму, які більшість ненавиділа, Чикатило штудіював з таким же інтересом, як улюблену з дитинства «Молоду гвардію». Що ж приховувалося за цим парадним фасадом і що перетворило середньо благополучну радянську людину на монстра з фільму жахів, яких у СРСР ніколи не показували?

Дівчинка в синіх панталонах Сам Чикатило так згадує про це: «Навесні 1954 року, коли вчився в десятому класі, я якось зірвався. До нас у двір зайшла тринадцятирічна дівчинка, з-під сукні в неї визирали сині панталони... Я сказав, що сестри немає вдома, але вона не йшла. Тоді я штовхнув її, повалив і ліг на неї. Я її не роздягав і сам не роздягався. Але в мене відразу настало сім’явиверження. Я дуже переживав цю свою слабкість, хоча ніхто цього не бачив. Після цього свого нещастя я вирішив приборкати свою плоть, дав собі клятву нікого не торкатися, окрім майбутньої дружини». Однолітки не вважали Андрія гідним кавалером, що розвинуло в ньому черговий і найхворобливіший комплекс. На думку психіатрів, після епізоду з «дівчинкою в панталонах» він утвердився в думці про сексуальну неповноцінність, і це стало початком переродження боязкого юнака на садиста-гвалтівника. Хвилюючий образ «дівчинки в панталонах» змусив Чикатила змінити технічну професію на вчительську. Колишні учні школи-інтернату згадували на суді, як викладач підсідав до них і «торкався різних частин тіла», заходив у кімнати дівчаток, коли ті роздягалися, постійно через кишені штанів займався онанізмом. За це до педагога ставилися з презирством і дражнили. Він про це знав. Перебуваючи за гратами, Чикатило згадував ще одну подію: повівши дітей на ставок, він помітив, що одна з дівчаток з добре оформленим тілом запливла найдалі. Роблячи вигляд, що проганяє її до берега, він став грубо обмацувати ученицю. Вона закричала. «Я відчув, що якщо вона закричить голосніше, то в мене почнеться це... насолода... Я став її боляче щипати... Вона, вириваючись, кричала несамовито... І відразу в мене все почалося». Через скандал Чикатилові довелося змінити роботу. На новому місці об’єктами його чіпляння стали хлопчики. Серед хлопців йшли завзяті розмови, що Андрій Романович «педик», «стурбований» і «постійно мне свій член». Ясно, що тримати біля дітей такого не могли. Щоб не виносити сміття з хати, Чикатила звільнили «за власним бажанням». У березні 1981 він перепрофілювався на інженера і постачальника, змінюючи декілька підприємств. І на новій роботі Чикатила не поважали, вважали його недисциплінованим хапугою. Жінки екс-педагога цуралися, чоловіки вважали гомосексуалістом. У 1984 році проти Чикатила порушили кримінальну справу за розкрадання матеріальних цінностей і вигнали його з партії. Відсидівши три місяці, він влаштувався на Новочеркаський електровозобудівельний завод — соцсистема дозволяла тих, хто оступився, повернути в суспільство. Хто ж міг знати, що за «блакитним крадієм» тягнеться ріка крові?

Фатальна аномалія Серія злочинів була зафіксована у 1982-му році, коли в Ростовській області одне за одним стали знаходити покалічені тіла дітей і молодих жінок. Навіть бувалі працівники міліції здригалися: трупи були роздерті так, як не снилося навіть Джеку-різнику. Невідомий виколював жертвам очі, відгризав у дівчаток соски, розрізав і відрізав статеві органи. Область наповнилася страхом. Вбитих знаходили в лісосмугах неподалік від шляху слідування електропоїздів «Ростов-Звєрєво». Спецоперацію з упіймання злочинця так і назвали: «Лісосмуга». У бригаду, яка розслідувала справу, ввійшли найдосвідченіші сищики. Сотні працівників міліції вели спостереження, переодягнувшись у залізничників, грибників і рибалок. Загримовані під бродяжок, до яких невідомий мав особливий потяг, жінки-міліціонери дефілювали по платформах у надії, що маніяк «клюне». Проведення слідства ускладнювалося тим, що ніяких показів свідків не було. Проте була зачіпка: на тілі 9-річного хлопчика, який загинув влітку 1982-го, виявили сперму четвертої групи. За законами криміналістики це означало, що кров у злочинця теж четвертої групи. Але догми зіграли зі слідством злий жарт. У 1984 році одна з оперативних груп затримала Чикатила на вокзалі, звернувши увагу на його неприхований інтерес до підлітків. Тоді ж у нього взяли пробу крові і вона... виявилася другої групи. Підозрюваного відпустили. Тільки через шість років, протягом яких Чикатило безперешкодно займався своїм страшним промислом, з’ясувалося, що в нього була аномалія: різні групи сперми і крові. Зайшовши в безвихідь, члени оперативної групи їздили радитися до такого ж маніяка-вбийці Анатолія Сливка, який у той час чекав страти в Ставропольській в’язниці. Але і його поради не допомогли. Допоміг випадок. 1990 рік був для Чикатила одним із «найврожайніших» — шість вбивств. Останній злочин він скоїв 6 жовтня неподалік від станції «Лісгосп». Там 13 жовтня виявили труп жінки з прикметами характерного садистського «почерку» злочинця. При опитуванні можливих свідків з’ясувалося, що сержант міліції Ігор Рибаков 7 жовтня звернув увагу на чоловіка з портфелем, який йшов до станції, і перевірив у нього документи. На щастя, сержант запам’ятав, що прізвище починалося на букву Ч. Відшукати Чикатила було не складно. За ним почали стежити, а коли пересвідчилися, що цей літній чоловік активно цікавиться хлопчиками, заарештували. На момент затримання він з дружиною, сином і дочкою мешкав у місті Новочеркаську, працював на заводі.

Перше вбивство могло стати останнім Чикатило почав свідчити на десятий день після арешту. Намагався довести, що все те, що сталося, — результат порушення психіки, викликаної статевим безсиллям. Переконував, що жертв не обирав, нічого заздалегідь не планував і... не хотів убивати. «Мене просто невпинно вабило до дітей, хотілося бачити їхні оголені тіла, здійснити статевий акт...» — говорив заарештований. Спонтанним, і то з натяжкою, можна вважати тільки перше вбивство, скоєне 22 грудня 1978 року. Дівчинку, яка жила по сусідству, Чикатило заманив обіцянкою подарувати жувальну гумку. «Ми зайшли в мою мазанку, — розповідав Чикатило. — Я увімкнув світло, і лише зачинив двері, відразу навалився на неї, почав зривати одяг. Дівчинка злякалася, закричала, а я почав затискати їй рот руками... Її крик збуджував мене ще більше... Хотілося все рвати і торкати. Вона хрипіла, я її душив, і це мені принесло полегшення. Коли я зрозумів, що вбив дівчинку, підвівся, одягнувся і вирішив позбутися трупа.» Дика іронія долі полягає в тому, що це перше вбивство могло стати останнім. Чикатила затримали за підозрою, але... відпустили. Замість нього була заарештована, а потім розстріляна безневинна людина — Олександр Кравченко. У цьому випадку як не провести паралель між Чикатилом і затриманим у Пологах серійним вбивцею. «Сєгодня» писала, що десяток років тому в тюремній камері повісився чоловік, якого звинуватили в скоєних ним злочинах. Нагадаємо також, що замість Анатолія Онопрієнка, який вбив 52 людей, у катівнях СІЗО був до смерті замордований Юрій Мозола. «Першої жертви маніяк боїться, після третьої — впивається владою», — колись розповідав «Сєгодня» міліцейський психолог Денис Александров. Так відбулося й у випадку з Чикатилом. Йому знадобилося чотири роки, щоб позбутися страху перед викриттям, після чого він дав своєму нутру повну волю. Всі жертви йшли за ним добровільно — пихолого-педагогічна підготовка не минула дарма. «Інтелігентний дядько-очкарик» вмів знайти до кожного підхід: голодному пропонував їжу, бездомному — притулок, зацікавленому — гру. І вів через лісопосадку. Рухаючись попереду, несподівано обертався, звалював жертву з ніг ударом, а потім починав виконувати ритуал смерті, подробиці якого краще не знати.

«Не засуджуйте до смерті!« Під час слідства Чикатила утримували в одномісній камері слідчого ізолятора КДБ. Такого могли задушити співкамерники або знищити охорона, адже серед потерпілих був працівник міліції. Капітан внутрішньої служби Олег Ф. — батько 11-річного Івана, вбитого 14 серпня 1990 року, просив на суді: «Не треба його засуджувати до смерті. Нехай буде 15 років. Нехай менше. Але тоді з казематів КДБ, де його так довго ховають, він потрапить до нас. Слухай, Чикатило, що ми з тобою зробимо. Ми повторимо все, що ти робив з нашими дітьми». Відповідно до висновку судово-медичної експертизи, смерть Івана наступила в результаті 42-х колото-різаних поранень грудей, живота, лівого плеча. Хлопчик був живий, коли маніяк відрізав у нього яєчка... Існує інформація, ніби під час слідства Чикатило зізнався в 70 злочинах, але доведеними були 53. Засідання в Ростовському обласному суді тривали півроку. Вирок про виняткову міру покарання зустріли оплесками. Але Чикатило до останнього не вірив, що його розстріляють. У Новочеркаській в’язниці він уважно стежив за своїм здоров’ям, щоранку робив зарядку і строчив скарги на слідчих і суддю. Існує думка, що японці нібито запропонували 20 мільйонів доларів за шматочок мозку монстра, але офіційні джерела це спростовують. Розстріляли Чикатила 14 лютого 1994 року. Перед стратою він залишив для прокурора автограф на книзі, яка описує його злодіяння. Щоб уникнути помсти з боку родичів загиблих, членам сім’ї страченого змінили прізвище. Але це не врятувало сина Чикатила — Юрія — від в’язниці. Через два роки після розстрілу, у 1996-му, Чикатило-молодший опинився в тому ж СІЗО, де сидів його батько. Юрію інкримінували згвалтування, незаконне позбавлення волі і катування людини.


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також