84-річний Віктор Чинчик з міста Тутаєв Ярославської області Росії сподівається на допомогу рівнян. Чоловік досі не втратив надії розшукати свого молодшого брата, якого востаннє бачив у лютому 1947 року. Тоді мати, сестри та брати Віктора розлучилися на станції Здолбунів, куди приїхали в порятунку від голодної смерті з Полтавщини.
Розповідає Віктор Чинчик: — Наша сім'я жила в місті Кременчуці на Полтавщині. На початку 1947 року потрапив у госпіталь наш батько Олександр — далися взнаки тяжкі поранення, які він отримав на війні, а також голод. Я тоді вже працював на заводі та отримував продовольчу картку, однак з 1 січня на маму та молодших дітей продовольчі картки видавати перестали… Щоб вижити, мама вирішила з нами їхати на Західну Україну. Але в Шепетівці я їх загубив. А мама з молодшими дітьми опинилася на залізничній станції Здолбунів. Це було в середині лютого. Мама тоді була майже при смерті від голоду. Двох моїх сестричок та братика вона залишила на вокзалі, а сама ще з одним, 10-річним братом, вирішили роздобути десь трохи харчів. У якомусь селі біля Здолбунова мама звалилася, але знайшлися добрі люди, які виходили її. Тим часом, залишені на станції діти не залишилися поза увагою. До 12-річної сестри Катерини, яка стояла в приміщенні вокзалу з трирічним братом Колею на руках, підійшов якийсь чоловік у формі залізничника і забрав Колю, сказавши, що хоче його усиновити. А двох моїх сестер — Катю та Галю — відвезли у різні дитбудинки. Колю ж згодом віддали в дитсадок, де виховувалися діти робітників і службовців залізничної станції. Про це я дізнався, коли також дістався на територію Рівненщини. Щоб прогодувати себе, я більше року наймитував у різних господарствах у Клеванському районі. Моя мама, Чинчик Олена Олексіївна, 1904 року народження, довго хворіла, але все-таки одужала. І влітку 1948 року приїхала в Здолбунів і знайшла сестричок. Коли Катя розповіла, як забрали Колю, мама відшукала завідувачку дитсадка, але та відмовилася допомогти в пошуках нашого молодшенького. Влітку 1949 року мама знову приїхала в Здолбунів для пошуків сина. Вона зверталася за допомогою до міліції, знову зустрічалася із завідувачкою, але всі чомусь відмовлялися їй допомогти. Лише одна жінка розчулилась і сказала, що Коля живий, у нього все гаразд і що його усиновителі змінили адресу проживання. Де Коля — дізнатися так і не вдалося. Але ми завжди пам'ятали про те, що у нас ще є брат… П'ять років тому я навіть вирішив написати в телепередачу "Жди меня". А торік у квітні нарешті потрапив на зйомки програми в Москві, де повідав цю історію. Проте поки що безрезультатно, ніхто не відгукнувся. Трішки розповім про себе. До 1950 року жив у Клеванському районі на Рівненщині, звідки мене призвали в армію. Після служби проживав у Баку і служив на судах Червонопрапорної Каспійської флотилії ВМФ СРСР. А з вересня 1995-го проживаю в Росії в місті Тутаєв Ярославської області. Тут живе моя донька зі своєю сім'єю, маю три внучки, внука та правнука. Я ж після смерті дружини в січні 2012 року проживаю один. І мені важко передати всю глибину моєї надії на те, аби все ж відшукати молодшого брата, якому зараз мало би бути 68 років. Тому хочу поцікавитися у літніх рівнян, передусім у мешканців Здолбунівщини, чи не чули вони часом про такий випадок. Хтось, читаючи ці рядки, можливо, згадає та допоможе мені відшукати рідну людину. Моїх батьків вже давно немає та й сестер також. Можливо, залишився ще один загублений брат, і я, нехай на старості літ, але таки дізнаюся про його долю.
