Головний юрист України Роман Зварич під час 26-ї Європейської конференції міністрів юстиції, що відбулася 7-8 квітня в Хельсінкі (Фінляндія), підписав Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів. Документ передбачає грошову компенсацію держави постраждалим від насильства і тим, хто перебував на утриманні загиблих у результаті насильницьких дій. Конвенцією передбачається виплата компенсації в розмірі, що покриває витрати на госпіталізацію, похорон, аліменти.
Катування в райвідділах і знущання в СІЗО — тема, яка майже щодня з’являється на сторінках багатьох періодичних видань. Чи б’ють затриманих? Самі працівники правоохоронних органів «без диктофона» розповідають, що «інакше не можна». Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова у своїй доповіді під час парламентських слухань навела шокуючу статистику. Щорічно зі скаргами на застосування катувань міліціонерами до Уповноваженого звертаються тисячі громадян. У 52% випадків затриманих катують оперуповноважені, вибиваючи з жертв зізнання й покази. Найпоширенішими видами знущань за статистикою є тривале побиття, удушення з використанням протигаза і целофанових пакетів, катування голодом, електрострумом, підвішування в наручниках. Навіть якщо провина міліціонерів-садистів і буває доведеною, найчастіше їх звільняють зі служби. МВС не любить розголосу з цього приводу і фактично приховує від громадськості проблему, турбуючись лише про «честь» мундира. Не дивно, що більшість українських громадян, які звернулися в Європейський суд, мають претензії саме до вітчизняних правоохоронних органів. Очевидно, після підписання міністром юстиції Р.Зваричем Європейської конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів жертвам катувань українських спецслужб не доведеться шукати захисту на Заході. Вони тепер зможуть звертатися в домашні спеціальні інстанції. Щоправда, одна проблема все ж залишається: як довести, що ти став жертвою міліціонерів? Людину у відділенні (камері, кабінеті, підвалі) б’ють без свідків і адвоката. Б’ють руками, б’ють ногами, б’ють ломом, розривають пах, піднімають догори і кидають спиною на підлогу, одягають на голову протигаз і загинають шланг, іноді для посилення вражень незговірливого в шланг заливають нашатирний спирт… Іноді б’ють грамотно, щоб не залишалося слідів. Є багато прикладів таких випадків, виконавці яких залишаються безкарними. Павло Макаров з Нікополя наводить дві історії, від яких кров холоне в жилах. Перший приклад базується на скарзі жителя села Чкалово Генеральному прокурору України. Наводимо майже дослівно. «25 червня 2004 року до мене в домоволодіння прибули працівники міліції (у цивільній формі), які не представилися, і тільки міліцейський автомобіль вказував на їхню приналежність до органів правопорядку. Ці працівники спитали мого дозволу на співбесіду з моїм малолітнім сином Золотовим Р.В. у приміщенні сільської ради. Коли приблизно через півгодини я прибув у приміщення сільради, то там нікого не виявилося, а односельчани мені повідомили, що мого неповнолітнього сина повезли в невідомому напрямку. Стурбований довгою відсутністю сина, я поїхав на автомобілі в місто Нікополь у РВВС, де зустрів односельчан, які мені повідомили про те, що мій син знаходиться всередині РВВС, мене самого туди працівники міліції не пустили. Приблизно о 19.00 з приміщення РВВС вийшов мій син, який був побитий і ледве стояв на ногах. Він зі сльозами на очах просив відвезти його в лікарню, що я й зробив. Дорогою до лікарні син мені розповів, як його катували в Нікопольському РВВС і вимагали від нього письмових підтверджень у скоєнні злочину, якого він не робив. Найбільше звірствував дільничний З. — він його не тільки бив, але й ставив «на розтяжку» з метою розривання мошонки. Все це можуть підтвердити мої односельчани, які були присутні в той день у Нікопольському РВВС. У травмпункті 1-ї Нікопольської міськлікарні (куди ми звернулися) мого сина обстежили і поклали на стаціонарне лікування, де він і пролежав 20 днів. У журналі лікарні був зроблений запис про те, що він був побитий. Як мені вдалося з’ясувати згодом, з міськлікарні №1 у Нікопольське РВВС були направлені матеріали про побиття мого сина, і начальник райвідділу Ломака В.А. власноручно їх направив для розгляду міліціонеру З., саме тому, який і катував мого сина. Міліціонер З. з метою приховування скоєного злочину власноручно від імені мого сина написав пояснення, нібито він (мій син) упав з велосипеда і в такий спосіб травмувався. Цей факт підтверджується власноручним визнанням З., яке він дав працівникам регіонального УВБ МВС, що проводили розслідування злочину. Таким чином, міліціонер З. свідомо скоїв повторний злочин для приховування попереднього. Після лікування мого сина і виписки його з лікарні я звернувся в Нікопольську районну прокуратуру з заявою про злочин стосовно неповнолітнього сина і притягнення винних до кримінальної відповідальності. Моя заява була розглянута поверхнево й з порушенням термінів. У цей час З. був звільнений з органів МВС за вислугою років з пошаною і повагою, а мені заступником прокурора Нікопольського району Поначевним І.М. була дана відповідь у вигляді формальної відписки про те, що провина З. не встановлена, а тому і покаранню він не підлягає. 17.11.2004 р./Золотов. В.У». Заради справедливості для читачів повідомляємо, що матеріали по цій скарзі були направлені прокуратурою області в Нікопольську міську прокуратуру, яка розслідувала їх. Справа передана до суду. Другий приклад записаний зі слів І. — жителя міста Нікополя. «У 2002 році я навчався у вузі на третьому курсі, і ні в яких протиправних діях, пов’язаних з порушенням законів України, не брав участь і не був посвячений. 5 серпня 2002 року я вийшов у подвір’я багатоповерхівки, де мешкаю, вибити килими. Закінчивши роботу, вирішив закурити. Дістав сигарету, поліз у кишеню за сірниками, і раптом невідомо звідки з’явилися 4 людей у цивільному, одягли на мене наручники, а на голову натягнули мішок. Після цих «процедур» мене повантажили в автомобіль і кудись повезли. Авто зупинилося, вели східцями, в результаті я опинився в якомусь приміщенні. З моєї голови зняли мішок, трохи пізніше я зрозумів, що знаходжуся в міліції. Потім вже під час допитів я конкретно зрозумів, що мене привезли в Нікопольське РВВС. З самого початку мене запитували, де я був у визначений день і у визначений час. На ці запитання я давав правдиві відповіді, при цьому просив опитати моїх приятелів, знайомих і незнайомих мені людей, які б повністю підтвердили мої слова. Проте всі мої твердження не доходили до свідомості працівників Нікопольського РВВС, і вони почали мені говорити, ніби у вищевказаний час я знаходився в селі Нікопольського району, де разом із співучасником скоїв тяжкий злочин. Приблизно через п’ять годин такого допиту до кабінету увійшов міліціонер П., який на той момент займав посаду начальника карного розшуку Нікопольского РВВС. Він мені заявив у категоричній формі, щоб я взяв на себе відповідальність у скоєнні тяжкого злочину, а якщо відмовлюся, то з мене виб’ють все, що їм (міліціонерам) треба. Оскільки я відмовився від пропозиції міліціонера П., то на цьому вмовляння словами закінчилися, і працівники міліції приступили до реальних дій, а саме до побиття мене. Це продовжувалося приблизно дві години. У кабінет заходили по двоє людей і мене постійно били, через якийсь час, коли «двійка» стомлювалася, відбувалася заміна, і мене знову били, били, били… Під час побиття постійно пропонували, щоб я взяв провину за скоєння тяжкого злочину на себе. Всіх цих осіб, що мене били, я можу впізнати і навіть назвати їхні прізвища, це міліціонери О., В., Е., а ось прізвище четвертого я забув, але впізнати його зможу. Побиття відбувалися в кабінеті Нікопольського РВВС №19. Били мене два дні підряд, а утримувався я в Нікопольському ІВСі, де співкамерник Е. з чималим «стажем» відсиджування стверджував, що за останні 20 років свого життя він такого побиття не бачив. Після невеличкого «перепочинку» побиття знову продовжилися. Мене били руками і ногами. Закувавши за спиною руки в наручники, мене піднімали на висоту людського зросту, а потім кидали спиною на підлогу. Цього видалося бузувірам мало, і мене почали бити ломом, який стояв у кутку кабінету, по спині, в ділянку нирок і ребер. Ломом мене бив той четвертий міліціонер, прізвище якого я не пам’ятаю. Бив мене й один із заст. начальника Нікопольського РВВС, але бив «шкодуючи» — тільки руками. Постійними побиттями мене довели до такого стану, що я почав мочитися кров’ю. Я зрозумів, якщо не «зізнаюся», то мене просто вб’ють або в кращому випадку зроблять інвалідом. Причина «зізнатися» у мене з’явилася ще й тому, щоб мої батьки дізналися, де я все-таки знаходжуся. Після трьох днів затримання й утримання в Нікопольському ІВСі мені по резолюції районної прокуратури, конкретно заст. прокурора І., а згодом районного суду, був застосований запобіжний захід: ув’язнення під варту, тобто арешт. При цьому не забуду слова заст. прокурора І., який відкрито мені заявив, що я бандит і моє місце у в’язниці. Стало зрозуміло, що звертатися зі скаргами до прокурора на працівників міліції — любителів побиттів було б порожнім звуком. Тим більше, що заст. прокурора І. бачив, що я був побитий і знаходився в пригніченому стані. У результаті сім з половиною місяців я знаходився то в Нікопольському ІВСі, то в Дніпропетровському ІВСі , цей час і був для мене перепочинком від побиття. Потім мене знову привозили в Нікопольське РВВС, де мені говорили, що зараз у кабінет заведуть людину, і я повинен сказати, що вона разом зі мною скоювала злочин, і при цьому, напевне, для закріплення сказаного мене знову били. Коли я «не впізнав» жодного з наданих для впізнання людей, то мене знову били і били. Били мене з моменту затримання 10 днів підряд. Потім хоча й припинили бити, але погрози продовжували сипатися, обіцяли, наприклад, приїхати в Дніпропетровське ІВС і там зі мною розправитися. Базуючись на документах слідчого відділу Нікопольського РВВС, я знаходився в статусі обвинувачуваного до 2 грудня 2004 року. Саме в цей дійсно щасливий для мене день у Нікополь приїхав слідчий з особливо важливих справ, підполковник міліції Карасюк А.В., який і вручив мені постанову про мою невинність. При цьому повідомив, що справжніх злочинців-упирів, які скоїли понад 80 епізодів тяжких злочинів, затримали і вони повністю зізналися у скоєному. Це закріплено матеріалами слідства. А от у мене засіла в голові інша думка: адже слово «упир» повинне належати і до тих осіб, які мене били і катували. Зараз, знаходячись поза досяжністю від відомих осіб у погонах, я готовий і маю намір зробити все, щоб вони понесли повну відповідальність і за катування, і за все, що вони робили зі мною». Ці два епізоди — лише верхівка айсберга таких злочинів, які скоюються працівниками правоохоронних органів. Чи зможе Європейська конвенція зупинити «упирів»? Поживемо — побачимо.
