Диктор Юрій Волохов: «Приємно, коли на твоєму голосі виросло декілька поколінь»

1641 0

Голос цієї людини чудово знає кожен мешканець Рівенщини, котрий хоч раз у житті чув мережеве радіо, в народі «брехунець». «Доброго ранку! В ефірі радіо «Край», — голос Юрія Волохова вже важко сплутати з чиїмось іншим. Цю людину майже всі чули, але мало хто бачив. І, мабуть, мало хто знає, наскільки складна доля в Юрія Волохова. Будучи вже відомим диктором, він через хворобу втратив обидві ноги, а через це міг втратити і можливість працювати. Але тут знову втрутилась доля — на оголошення в газеті по догляду за інвалідом відгукнулась рівнянка Галина, для якої зустріч із диктором Волоховим стала справжнім подарунком. З тих пір Галина — найближчий помічник і людина, яка допомагає Юрію Волохову не лише працювати, але й бути оптимістом. А колись високий і гарний молодий чоловік навіть грав на сцені рівенського театру, зокрема, червоного командира Дундича.

— Ви — професійний актор? — Так, за професією я актор. З самого дитинства був шаленим прихильником театру: ще з 5–6 класів бігав у Кіровоградський театр ім. Кропивницького — у ньому свого часу працювали корифеї українського театру Михайло Старицький, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Іван Тобілевич. Іноді економив гроші, які давали мені на сніданок, а витрачав у театральній касі. А коли грошей не було, білетери пускали мене безплатно. Я був просто зачарований театром, особливо, коли вперше побачив справжні декорації з «Наталки Полтавки» — українська хата, колодязь, мальви. Я ще не здогадувався, що колись мені доведеться грати у цій виставі, іноді навіть у дуже цікавих умовах. Але тоді я твердо вирішив, що буду актором — вступив до Дніпропетровського театрального училища, після якого повернувся у Кіровоград до свого рідного театру. — А як ви потрапили на радіо? — Доля вела по життю мене паралельно з театральним мистецтвом і журналістикою. На третьому курсі училища я взяв участь у конкурсі на ведучого радіопрограми «В ефірі студенти». Це зараз все демократично, а тоді потрібно було мати сильний голос, вміти говорити «по-левітанівськи». Потім мені почали давати більш серйозні програми, видали посвідчення позаштатного диктора Дніпропетровського комітету з телебачення і радіомовлення. А працювати доводилось іноді багато — вранці на радіо, ввечері на телебаченні. Але врешті-решт театр взяв своє — я повернувся до Кіровограда. — А якими ж шляхами потрапили до Рівного? — Якось на гастролях у Києві я зустрів свого давнього знайомого, директора Рівенського театру Володимира Гнатенка. Він мені розповів, що в них вже була майже готова вистава «Олеко Дундич», присвячена річниці його загибелі під Рівним. Але режисеру-постановнику чимось не подобався виконавець головної ролі. Запросили мене — і я погодився. Працювати в новому колективі було складно, до того ж треба було увійти в образ, навчитись принаймні фехтувати. Коротше кажучи, працював я днями й ночами. Після прем’єри мені запропонували житло в Рівному, акторські перспективи. Нічого не залишалось, як погодитись. Рівенському театру я віддав десять років життя. — І знову паралельно з’явилось радіо? — На прем’єрі «Дундича», яка відбулася в жовтні 1970 року, я «по-дикторськи» привітав акторів і глядачів. Мене почув тодішній голова обласного комітету телебачення і радіомовлення Семен Тумановський, підійшов і сказав, що їм на радіо потрібен чоловічий голос, жіночий вже був. Так я восени 1970 року потрапив на наше радіо. — «Левітаном» вас часто називають? — Іноді справді так жартують. Але мені приємно відчувати, що на моєму голосі виросло не одне покоління. Часто приходять листи подяки з сіл області. Одного разу, коли я вже із своєю хворобою був у лікарні, познайомився зі сліпим чоловіком, котрий до того ж не має ніг. Він сказав, що живе тільки радіо і мій голос надихає його на життя. І такі слова мені теж допомагають — я відчуваю себе комусь потрібним. Одного разу я, лікуючись у Клеванському госпіталі, був на концерті ветеранського хору «Патріот». Співакам подарували багато квітів, говорили багато добрих слів, а наприкінці своєю «радійною» манерою привітав і я. Що тут почалось! Квіти почали дарувати мені, люди підходили до мене, казали: «Все життя слухаю, дайте хоч раз подивлюся на легенду, бо потім приїду до себе в село, розповім, кого бачила». Так і кажуть — «наш Юрій Волохов». — У кожного досвідченого радійника чи телевізійника, мабуть, є багато згадок про курйози і приколи. Щось цікаве згадаєте? — Зрозуміло, що в ті часи за якийсь «ляп» можна було втратити роботу. Одного разу з колегою читаємо радіозамальовку про рідне село якогось Героя Соцпраці. І була там фраза: «Обабіч шляху стоять могутні... члени». Ведуча вимикає мікрофон: «Юро, що робити?». А текст був підписаний усіма цензорами — там, звісно, малися на увазі клени. Спочатку я хотів попросити вибачення, але потім ми вирішили просто продовжити. І на диво, не було жодного дзвінка ані від слухачів, ані від начальства. Але коли ми Леоніда Ілліча Брежнєва назвали «головою Президії Верховної Ради Української РСР», то всі, від друкарки до дикторів, вже хотіли писати «за власним бажанням», хоча теж минулося. Були приколи і в театрі, коли нам довелося грати «Наталку Полтавку» без Наталки — приїхали у поліське село, а актриса захворіла. Голова колгоспу каже: нічого не знаю, раз приїхали, то вже грайте. Кожен з акторів викручувався як міг. Наталка з’явилася десь у третій дії, а глядачі, переважно доярки, думали, що це такий режисерський хід. — Наскільки вам зараз важко працювати? — Декілька років тому зі мною сталася біда — в результаті атеросклерозу я втратив спочатку одну ногу, а потім і другу. Це біда, але завдяки їй я зустрів свою дружину і, як я кажу, соратницю Галину. З тих пір вже чотири роки вона постійно мені допомагає — щодня возить на роботу, забирає з роботи, піднімає у візку на другий поверх будинку. Ми дуже любимо одне одного і разом, незважаючи на проблеми, не втрачаємо оптимізму, а живемо нормальним людським життям. Якось навіть у кафе я танцював на візку — люди, які це бачили, ледь не плакали. Працювати взагалі неважко — колеги створили всі умови, щоб я повернувся до мікрофона, особлива подяка співведучій Галині Колодій. А я хотів би нещодавно обраним депутатам побажати більше уваги звертати на людей з особливими потребами. Зокрема, в Рівному для інвалідів на візках немає жодних умов — немає пандусів, транспорт не пристосований. Дружині дуже важко. А ще мені шкода, що не можу відвідувати театр — туди теж ніяк заїхати не можна.


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також