Народний депутат України, голова Опікунської ради АТ «Футбольний клуб «Динамо» Київ» Леонід Кравчук на ситуацію навколо команди дивиться крізь призму політики й вважає, що ні до економіки, ні до спорту як таких уся ця «метушня» відношення не має: «Я ставлю запитання до всіх — навіщо вживати якісь дії щодо акціонерного товариства «Динамо», вимагати, без будь-яких на те підстав, збільшення своєї пайової участі, якщо нинішнє керівництво клубу: а) зберегло базу; б) розвинуло її, довело до світових стандартів; в) створило команду, котра постійно грає в найпрестижніших європейських турнірах; г) створило ситуацію, коли не потрібна ніяка державна допомога. Здавалося б, треба бути вдячними за це незалежно від «політичного забарвлення». Тому ще раз запитую — навіщо?
Народний депутат України, голова Опікунської ради АТ «Футбольний клуб «Динамо» Київ» Леонід Кравчук на ситуацію навколо команди дивиться крізь призму політики й вважає, що ні до економіки, ні до спорту як таких уся ця «метушня» відношення не має: «Я ставлю запитання до всіх — навіщо вживати якісь дії щодо акціонерного товариства «Динамо», вимагати, без будь-яких на те підстав, збільшення своєї пайової участі, якщо нинішнє керівництво клубу: а) зберегло базу; б) розвинуло її, довело до світових стандартів; в) створило команду, котра постійно грає в найпрестижніших європейських турнірах; г) створило ситуацію, коли не потрібна ніяка державна допомога. Здавалося б, треба бути вдячними за це незалежно від «політичного забарвлення». Тому ще раз запитую — навіщо? А задля того, що сьогодні влада живе за принципом: усе, що не помаранчеве, — погане. Керівники держави не можуть пережити, що таке успішне підприємство в руках їхніх опонентів. Клуб їм як такий не потрібен — їм необхідно продемонструвати свою силу й вагомість. А в тому, що команда «впаде» за їхнього керування, в мене немає жодних сумнівів, оскільки там немає жодної людини, котра на цьому б зналася, грошей теж немає, нічого немає, але — хочуть… От головна тема — покарати, відібрати і, можливо, як пропонувалося, подарувати «Динамо» Президентові Ющенку. Є така ідея…». На прохання просвітити більш детально щодо цього моменту Леонід Макарович відповідає: «Я вас вже просвітив, — і далі розвиває свою думку: — А чому не можна подарувати? А якщо не подарувати, то зробити президентським клубом за зразком королівського «Реала»? Наведу свіжий приклад зародження «монархічного світогляду» — за час проходження колони ветеранів 9 Травня по національному телебаченню дев’ять разів було сказано, що очолюють її Ющенко, Литвин, Томенко, Порошенко та Зінченко. Про ветеранів же згадувалося так, ніби вони лише тло для нашого керівництва. Дарма, якби сказали: «У складі колони йдуть…», але ж — «очолюють». І от пройшли, «очолюючи», змагалися перед народом, хто вище ручку підніме, кому більше буде оплесків. Та й узагалі, складається враження, що суспільство зараз стурбоване лише тим, чи знайде Президент собі місце, де сісти в Україні. Там стіни погані, там аура погана — давай будувати палац замість Мінздраву, причому за гроші спонсорів. Викликає, умовно кажучи, бізнесмена й каже: «От, мені потрібний палац там, тому що в нинішньому аура, стіни не дозволяють думати по-державному…». А тут потрібне більш високе мислення, для якого, відповідно, потрібні нові стіни. Отже — спонсоруйте, добродії підприємці, потреби пана Президента. Це як називається? Хабар. Але все прозоро й публічно. Трохи раніше: в приміщенні, де проходили збори депутатів усіх рівнів, стіни суцільно прикрашені портретами Президента. Навіть Сталін не дозволяв розвішувати свої портрети в місцях, де проводив наради. Один тільки корейський лідер Кім Ір Сен завжди сидів у президії, маючи за спиною своє величезне мальовниче зображення. У нас же люди, котрі ще нічого для країни, за великим рахунком, не зробили, вже почуваються вождями. Ставлю ще одне запитання: навіщо я підписував Біловезьку угоду, котра ліквідовувала Радянський Союз, — щоб, з-поміж іншого, не кланялися брежнєвим, щоб не водили попід руки черненків? Навіщо, якщо ті, хто керує сьогодні Україною, хоча поки ще самі ходять, перебувають у такому ж «портретному розумінні», як і тоді було. Це — державна філософія. І ситуація навколо «Динамо» — часточка цієї філософії, ланка того ідеологічного ланцюга, котрий насаджується Україні: тільки один має право впливати на все, очолювати все й вирішувати все…».
