Рік тому Ярослав Коник звільнився з посади начальника Рівненської дирекції Львівської залізниці і почав працювати радником свого наступника, поєднуючи цю роботу з обов’язками депутата обласної ради. Є про що згадати пану Ярославу, адже 50 років працював на різних посадах на залізниці. І не лише про те, в яких ситуаціях з президентами довелося зустрічатися, як догану від Кирпи отримав, як хлором довелося надихатись так, що «гикається» й донині... Після того як пішов з відповідальної посади, життя — таке ж насичене та цікаве — триває. Нині залізничник займається садівництвом і планує написати книгу та створити фільм.
— Пане Ярославе, ви народились в Дермані, чи можна назвати ваше дитинство щасливим? — Багато чого в дитинстві довелось пережити, адже припало воно на війну. Досі пам’ятаю, як ми з батьком втікали від фашистів лісом майже роздягнуті, бо кого знаходили — розстрілювали, так як зробили це з 20 людьми із сусіднього села, яких перед тим загнали в сарай. Влада тоді могла двічі за ніч змінитись. Після війни у нас одразу померла мама — при народженні четвертої дитини через недосвідченість молодої акушерки. Цікаво, що до того всіх дітей у мами благополучно приймали баби-повитухи без медичної освіти. Пам’ятаю, забігла тоді до нас в кімнату батькова сестра і крикнула: «Діти, бігом сюди — мати помирає!». Мама обвела нас усіх поглядом і померла у нас на очах. Я ніколи того погляду не забуду. Після цього нам за матір була тітка, яка своїх дітей не мала. Батько ж вдруге не захотів одружуватися. Наступне, що найбільше запам’яталося, — як батька в колгосп змусили вступити під прицілом гвинтівки. Забрали в колгосп двох наших коней, яких я дуже любив. Ці коні нам дістались від радянських військових в обмін на наших домашніх коней, що були не такими виснаженими, як їхні. — Ви виросли в сільській сім’ї, ваш батько господарював на 5 гектарах землі. Чому ж вирішили стати залізничником? — У п’ятому класі були в Здолбунові на екскурсії в локомотивному депо. До того ж мій двоюрідний брат працював черговим на залізничній станції Мізоч. Як зараз пам’ятаю, що в нього груди всі в орденах були, він носив гарну форму. Оце він, мабуть, і «заразив» мене цією хворобою. Були всі шанси у свій час вступити до льотної академії. Я і друг вже й комісію пройшли, але друг все вагався, ким стати: льотчиком чи письменником. Перемогло друге захоплення, і ми поїхали у Львів. Він вступив на журналістику, а я пішов учитися на залізничника. Важко тоді було, бо й матеріальний стан нашої сім’ї був не найкращим. Щоб підзаробити, допомагав учитись іншим студентам. Через відсутність грошей одного разу ледве собі ноги не відморозив. Трапилося це після зимових канікул у 1957-му. Тільки один квиток на рік видавали студентам-залізничникам безкоштовно. Мій земляк тоді працював на вантажному поїзді головним кондуктором. Тож я вирішив добиратися цим поїздом на навчання, бо зайвих грошей на квиток не мав. Земляк одягнув доброго кожуха, валянки, а я — легеньке пальтечко й черевики. Я тоді не знав, що таке їхати у вантажному поїзді в мороз. Шість годин ми були в дорозі. З поїзда зняли не мене, а льодинку. Я тоді ноги обморозив з наслідками на все життя. — І де після навчання довелось працювати? — Спочатку працював черговим по станції в Тальному, потім — черговим по станції Дубно. Розпочав роботу саме у свій день народження — так здійснилася моя мрія, бо найщасливішим я був, коли їхав розпочати свій перший день роботи з дипломом в кишені. В мене взагалі по життю як не день народження — то якась подія. Пригадую, у 1998 у мій день народження був звіт дирекції нашої залізниці. Звітував я тоді начальнику Рівненської залізниці Григорію Кирпі. Спочатку отримав догану від нього за те, ще перевозив добриво для «Азоту», а гроші за це поки не надійшли. Після цього він вручив мені букет квітів і привітав з днем народження, замовив обід, ми пообідали і зразу вертольотом у справах полетіли на Волинь. Це був справді насичений день. Я у вертольоті заснув, а коли прокинувся, то побачив, що ми заблукали і кружляємо над «Азотом». Проте завдяки залізничній дорозі, що виднілася внизу, зорієнтувалися. Того ж року я став начальником Рівненської дирекції Львівської залізниці, трохи пізніше Григорій Кирпа — міністром транспорту. — Ви пройшли усі сходинки кар’єрного зростання — від чергового по станції до начальника Рівненської залізниці. За цей час, мабуть, отримали чимало нагород? — Нагород чимало, але найбільше горджуся двома — нагородою «Почесний залізничник», яку в 1981 мені вручив тодішній міністр транспорту СРСР Борис Бещев у Москві, та «Заслужений працівник транспорту», яку у 2001 році мені вручив тодішній Президент України Леонід Кучма. Тоді ж з Кучмою і шампанського випив. — А самі за що б себе похвалили з того, що зробили за 50 років на залізниці? — Насамперед, мабуть, задоволений тим, що вдалося розбудувати Рівненську залізницю. Це і Здолбунівський, Ковельський, Дубенський та інші районні вокзали. Це і будинки для залізничників, й інше. Відремонтований під моїм керівництвом будинок дирекції залізниці, що на вул. 16 Липня, потрапив свого часу в п’ятірку найкращих за виглядом споруд Рівного. Коли бачиш все це, отримуєш не лише моральне задоволення, а й натхнення працювати далі. Я сміливо можу сказати, що недарма прожив життя. — З ким з високопоставлених осіб довелося зустрічатись? — Гадаю, варто розповісти про зустрічі з двома екс-Президентами України — Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою. З першим довелося їхати в одному купе. Трапилося так, що коли він був на зустрічі з виборцями у Луцьку, пройшла плітка, що заміновано літак, на якому він прилетів. Тож Кравчук поїхав назад залізницею, а я супроводжував його. Щодо другого Президента, то після нагородження в Адміністрації Президента довелося з ним ще двічі зустрітися й поспілкуватися. Одного разу ми були разом на відкритті госпіталю для інвалідів, два корпуси якого будували залізничники. Я відповідав за це будівництво. Так ми й познайомились з Леонідом Кучмою. Третього разу ми побачилися з Президентом на Волині в маєтку-музеї Лесі Українки. Леонід Кучма тоді впізнав мене і сказав: «Та я ж вас знаю! Не хочете зайнятись реставрацією цього музею? Він гарний, але терміново потребує ремонту. Телефонуйте Кирпі й кажіть, що Кучма дав рівненським залізничникам таке завдання». Я зателефонував. Григорій Кирпа на те сказав мені: «Напросився — займайся». Так музей Лесі Українки і було відреставровано. — Що ви в першу чергу як керівник вимагали від підлеглих? — Дисципліни, технічних знань і порядності. Звісно, цього вимагав насамперед від себе. Бути керівником дуже нелегко. Доводилося і звільняти, і переміщати підлеглих на посадах при тому, що комусь симпатизуєш, когось шкода. Але це твій обов’язок. Проте в мене було священне правило, якого я завжди намагався дотримуватись, — ні в якому разі не принижувати людину. Краще у спокійній розмові переконати її, що вона не права. — В чому специфіка роботи начальника дирекції залізниці? — Робота чимось схожа на лікарську — такий же ненормований робочий графік. Вставав о шостій, додому повертався о пів на восьму, хоча не раз, бувало, затримувався і до пізньої ночі. Працював і у вихідні. Іноді будили посеред ночі телефонними дзвінками, коли траплялося щось непередбачуване. Так, довелося подихати хлором при аварії на станції Вербче, відчути шкідливий вплив рідкого фосфору в Ожидові. Звісно, це не могло не вплинути на здоров’я. Саме через стан здоров’я і пішов з посади начальника на нову — радника начальника Рівненської дирекції Львівської залізниці. У мене завдяки цьому з’явилося трохи більше часу. — Чи ви вже освоїлись на новій посаді і що тепер входить у ваші обов’язки? — Хоча минув рік, як я працюю радником начальника, але перехідний період мого освоєння на новій посаді ще не минув. У мої обов’язки тепер входить робота зі зв’язками із владою, консультації начальника з різних питань, а також пропозиції щодо роботи залізниці. Окрім того, суміщаю основну діяльність з тим, що є депутатом обласної ради та членом постійної комісії з питань комунальної власності й економіки області. — За час своєї роботи на залізниці вам довелося зутрітися і познайомитися з різними людьми. Деякі знайомства, мабуть, можна було б назвати корисними. Ніхто не пропонував змінити вид діяльності? — Були свого часу пропозиції піти в бізнес. Я й справді мав багато знайомих в Москві, знав, як розпочати, мав можливість дешево закупити техніку. Проте я вже стільки років і зусиль віддав залізниці, був настільки, так би мовити, залюблений у свою справу, що не уявляв себе більше ніде, тільки як тут. — Ваша сім’я не страждала через зайнятого на роботі батька і чоловіка? — Я намагався бути хорошим чоловіком і батьком. Із сином їздив на риболовлю. Як тільки відпустка — їдемо всією сім’єю відпочивати. Мої діти до сих пір кажуть, що ніхто з їхніх однолітків з батьками не проводив стільки часу і так не відпочивав, як вони. — Кажуть, ви дуже любили свою дружину. Як ви з нею познайомилися? — Я тоді працював у Клевані начальником станції, а вона там жила і навчалась в Рівненському педінституті. Ми познайомилися в колі спільних друзів. Це була моя перша справжня любов. Вона була дуже своєрідною, я б сказав, навіть дикою. Я це любив у ній. Коли вона згасла за два місяці від гострого лейкозу, в мене була сильна депресія. Мені й зараз важко про це говорити. — Ваші діти тепер дорослі, кожен живе своїм життям. Часто з ними бачитеся? — Намагаємося бачитися якнайчастіше, хоча це не завжди вдається. Обоє моїх дітей зараз дуже зайняті. Син працює в банку «Надра», дочка — в дирекції Рівненської залізниці, внучка — юристом в Києві. Проте у нас традиція збиратися разом всією родиною на Трійцю та поминальну неділю в Дермані. Тож як мінімум раз на рік їх бачу. — У вас є великий будинок в Новому дворі, з сауною та більярдом. Довго його будували? — Шість років. Брали позики, бо, зрозуміло, власних заощаджень на все не вистачало. Проте збудували те, що хотіли. — Вам не буває там самотньо? — Від самотності мене рятують друзі та домашній улюбленець — собака Бася, якого мені подарували родичі зятя. Бася живе в мене вже три роки і стала повноцінним членом сім’ї. Я її дуже люблю, тому що вона, як людина, — все відчуває. Знає, коли йду на роботу, а коли на прогулянку. В першому випадку тихенько сидить і проводжає мене. В другому — скаче, радіє і з нетерпінням рветься на вулицю. Любить і на машині покататися — обов’язково вискочить мені на руки і поставить лапи на кермо — все має бачити. — А як щодо інших захоплень? Чим займаєтесь у вільний час? — В основному садівництвом. На своїх 10 сотках вирощую чотири сорти яблук, три сорти грушок, вишні й черешні. Маю і декоративні рослини. За всім цим доглядаю сам. Це приносить мені задоволення. Щодо інших захоплень, то люблю рибалити — це для мене один з найкращих видів відпочинку. Також граю в більярд, настільний теніс. Була можливість і мисливством займатись, проте я не люблю насильства. Не можу дивитись, як вбивають тварин. Пам’ятаю, ми колись вирішили кабана виростити. Ну, взяли його, маленького, до себе. Діти назвали його Ванею, гралися з ним, він у нас став членом сім’ї. Коли ж настав час його різати, то син розплакався. Ми теж не могли на це дивитися. Після цього вже нічого не тримали. — А що у планах? — Задумок багато. Хочу змонтувати всі відео з власною участю та взагалі про залізницю часів моєї роботи на ній в один фільм. Це були б своєрідні мемуари на дисках. Вже розпочав роботу над цим задумом, залучив людей, які на цьому розуміються. Хочу також впорядкувати свої фотороботи, бо маю їх цілу колекцію. Звісно, це захоплення любителя. Планую написати мемуари, проте все руки не доходять. На все треба час, а його навіть при тому, що я пішов з посади начальника, замало.
