Моторошне словосполучення «справа лікарів-шкідників» практично зникло з нашого життя після 1953 року. Тоді дев’ять фахівців, еліта радянської медицини, серед яких, майже за Михайлом Булгаковим, був і професор на прізвище Преображенський, обвинувачувалися в навмисному умертвінні своїх пацієнтів. «Банда людиноподібних звірів зловживала довірою хворих, навмисно, злочинницьки підривала їхнє здоров’я, ставила їм неправильні діагнози, а потім губила хворих», — це цитата з редакційної статті в газеті «Правда».
Історія повторюється... — Чи є у «справі харківських лікарів» раціональне зерно, яке потрібно обговорювати? — запитую доктора медичних наук, завідувача кафедри хірургії та судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Шупіка, голову Асоціації захисту прав лікарів Олега Боброва (Київ). — Питання не лише в тому, що під прес потрапили лікарі та вчені Харкова. Сьогодні вони, учора були інші, завтра буде ще хтось. Згадаємо випадок п’ятирічної давності у Львові — так звану «справу трансплантологів». Професора Павловського обвинуватили в тому, що він вирізав нирки в здорових людей і продавав їх за кордон. Чим закінчилося розслідування? Пшиком, не дійшовши навіть до суду. Зате три-чотири місяці ЗМІ з подачі слідчих висвітлювали нові й нові «шокуючі» подробиці. А закінчилося це крахом усієї трансплантології в Західній Україні — лікарі тепер бояться практикувати. Наступний наскок — на компанію «Тутаген», яку звинуватили в розбиранні на «запчастини» трупів. Насправді ця компанія цілком легально робила з трупного матеріалу висококласні кісткові трансплантати, суглоби та фрагменти сполучної тканини. Це унікальне для України виробництво. Офіційне слідство знову зайшло у безвихідь — з’ясувалося, що все було законно й нікого не засудили. Що ж до сьогоднішньої справи про керівників приватної клініки в Маріуполі, то вони, безумовно, в якомусь сенсі вийшли з правового поля, оскільки за українським законодавством застосування клітинних технологій у недержавних медичних установах заборонене. Водночас вони не використовували власне стовбурові клітини. Застосовані ними препарати схожі, наприклад, на екстракт плаценти, який донедавна можна було купити в аптеці. І вже тим паче вони не лікували хворих «настоянками на новонароджених», як про це писали засоби масової інформації! Нині відбувається «наїзд» на тканинну й клітинну трансплантацію. Він подвійно образливий, тому що згадуваний при цьому Інститут проблем кріобіології та кріомедицини НАН України, який був створений ще за часів СРСР, зробив потужний ривок у дослідженні та застосуванні стовбурових клітин. Я переконаний, що клітково-тканинна терапія дозволить нам прийти до органопротезуючих і органозамісних технологій трансплантації, які переможуть інфаркт, гепатит, цироз печінки. Вже сьогодні цими клітинами можна, наприклад, цілком відновити загиблу частину міокарда. — Тож у чому річ? — У світі відбувається банальний і жорсткий переділ сфер впливу та ринків. Що ж до трансплантології, то ціна питання така: пересадка нирки у Польщі коштує 40—60 тисяч євро, у Португалії — до 80 тисяч. Конкуренти кровно зацікавлені в тому, щоб в Україні трансплантологія і клітинно-тканинна терапія заглухла — із відносною дешевизною наших послуг ми могли б забезпечити собі величезний приплив клієнтури з усього світу. В усіх країнах поширюється, хоч як дивно це звучить для нас, медичний туризм. Пацієнти нині шукають, де лікують краще та дешевше. Звідси, на мій погляд, «ростуть ноги» всіх сенсацій, пов’язаних із трансплантацією органів і тканин в Україні. Недарма скандали останніх місяців ініціювалися з-за кордону. Недарма розслідувати справу-пустушку про «харківських украдених немовлят» приїхав чиновник ПАРЄ. Зважте, лише через недоведену підозру — і такий скандал на всю Європу! Із залученням ресурсів європейських газет і телебачення! Сучасна медицина — це бізнес, де обертаються астрономічні суми. Тут була, є і буде конкуренція. Ніхто не хоче пускати конкурентів, тим паче з передовими технологіями, на свій ринок. Наберіть у першому-ліпшому пошуковику слова «стовбурові клітини», «клітинно-тканинна терапія» і знайдете не один десяток найбагатших дослідницьких центрів по всьому світу. А тут, бач, Україна, яка, попри свою бідність, примудрилася вийти у цій сфері на передові рубежі, багато в чому випередивши багаті держави!
Поки ми будемо закриті — нас звинувачуватимуть — Ви знайомі зі «справою харківських немовлят»? — звертаюся до Євгена Захарова, голови правління української Гельсінської спілки з прав людини, співголови Харківської правозахисної групи. — У 2004 році до мене звернувся керівник парламентського комітету з питань європейської інтеграції та попросив розібратися в цій історії у зв’язку із сюжетом про викрадення немовлят у харківському пологовому будинку №6 на телеканалі Євроньюс. Після ознайомлення з цією справою я відповів, що обвинувачення про зникнення 300 немовлят є абсурдним, випадки навмисного умертвіння новонароджених не є реальними, а твердження про навмисне приведення лікарями вагітності до несприятливого кінця дуже сумнівними. Про стовбурові клітини тоді взагалі не йшлося. Відповідний текст я відправив до парламентського комітету. Два роки по тому, коли ця справа зазвучала знову, я брав участь в організації зустрічі в Харкові представниці ПАРЄ Рут-Габі Вермот-Мангольд на прохання глави Українського бюро інформації Ради Європи. Я спілкувався з пані Вермот-Мангольд, відповів на всі поставлені нею питання, повторив, що, на мій погляд, звинувачення лікарів у викраденні дітей для наступної трансплантації органів і отримання стовбурових клітин (цього разу вже з’явилася версія про клітини) безпідставні. І передав їй текст 2004 року. До речі, під час цього візиту я вперше зустрівся з головною обвинувачкою Тетяною Ісаєвою. На мій погляд, для громадських діячів, які захищають права людей, головним є незалежність і неупередженість. Ісаєва дуже упереджена, розмовляти з нею важко. Будь-яка дискусія з нею просто неможлива. А що стосується представниці ПАРЄ, у мене залишилося враження, що вона не мала тоді заздалегідь сформованої думки ні за, ні проти. — Однак потім пані Вермот-Мангольд усе-таки визначилася і заявила про своє переконання, що «дітей справді крадуть», і «органи новонароджених можна пересаджувати іншим дітям», і що такий матеріал «придатний для забору стовбурових клітин». — Якоюсь мірою це можна пояснити. У світі існує чорний ринок біоматеріалів, зокрема клітин і тканин. І я не раз чув від наших патологоанатомів, що в Україні є «підпільники», котрі виготовляють тканинні та клітинні препарати, й є західні фірми, що працюють тут. Коли це так, то виникають природні підозри в можливості незаконного продажу біоматеріалів за кордон, тим паче, що, на думку багатьох європейців, Україна — країна відстала й наскрізь корумпована. Припускаю, що такі міркування для людей, далеких від розуміння тонкощів сучасної науки, цілком логічні. Слід додати, що в період виникнення цієї справи у 2003 році не існувало ясної та чіткої процедури поховання народженого мертвим чи померлого в пологовому будинку новонародженого. Наприклад, вважалося недоцільним показувати матері мертву дитину, а родичів не знайомили з медичною документацією. Водночас кошти на поховання новонароджених не виділялися. От пологові будинки й виверталися з проблемою поховання, як могли... Звичайно, такі речі соромно розповідати представникам Ради Європи, але, приховуючи їх, ми сприяли виникненню ще страшніших і безглуздих підозр. Я вважаю, що від самого початку потрібно було розповісти про все, як є, тоді не було б і проблеми. До того ж гостей із Європи під час відвідування пологового будинку №6 — звичайного за нашими мірками — вразила різниця між рівнем розвитку медицини і всієї процедури пологодопомоги в них і в нас. На західних людей наші пологові будинки справляють незгладиме враження. От і складається загальна картина... — Можливо, представники європейських структур і журналісти знову відвідають Харків через цю саму справу. Що можна зробити до їхнього приїзду, щоб розвіяти упередження? — На мій погляд, потрібно продемонструвати відкритість. Наприклад, для представників ПАРЄ і журналістів слід підготувати інформаційну довідку, в якій містилися б усі відомості, що їх цікавлять. Це могло б послужити доказом відповідального та серйозного ставлення до цього питання в Україні. Зауважу: порушуючи закон, за офіційним запитом мені як представнику громадської організації дані про народжуваність і смертність немовлят у Харкові так і не надали. Звичайно, потрібно мати почуття міри, не впиватися нашими «негараздами», проте й ховати дані не можна. Гадаю, що така відкрита позиція, необхідна насамперед нам самим, принесе свої плоди і в цій справі настане перелом.
Обвинувачення просто не мають сенсу — Докторе Грін, ви є одним із керівників міжнародної кафедри кріобіології ЮНЕСКО, яка працює при Інституті проблем кріобіології та кріомедицини НАН України. Чи знаєте ви про обвинувачення, висунуті проти харківських учених? — запитую доктора філософії, доктора медицини, іноземного члена Національної академії наук України, директора Інституту медичних досліджень професора Коліна Гріна (Великобританія). — Було не просто дивно, а й прикро чути та читати в засобах масової інформації обвинувачення на адресу академіка Грищенка та його інституту в неетичності й незаконності практики отримання стовбурових клітин. Припущення, що з цією метою використовувалися новонароджені діти, просто не мають сенсу. Що стосується Великобританії, то ситуація нині така: джерелом стовбурових клітин є пуповинна кордова кров, природно абортовані зародки (звичайно 10—20 тижнів від моменту зачаття), периферична кров і кістковий мозок. У всіх випадках необхідне одержання інформованої згоди родичів на використання такого матеріалу для клітинної та тканинної трансплантації. Все ще тривають суперечки про цінність клітин, які забирають на більш ранніх стадіях ембріонального розвитку. У деяких країнах це дозволено, в інших, наприклад у США, заборонено. У різних країнах закони щодо цього різні, і вони змінюються в міру розвитку галузі. Нам з професором Фуллером відомо, що стосовно «справи лікарів» у Харкові триває офіційне розслідування. Сподіваємося, з Інституту проблем кріобіології та кріомедицини НАН України та його співробітників будуть зняті всі звинувачення та підозри. Це дасть нам можливість і надалі вести спільні дослідження, що приведуть до нових наукових результатів. — Можу вам повідомити, що на захист харків’ян виступили й українські вчені. Наприклад, доктор медичних наук, завідувачка кафедри нервових хвороб, психіатрії, наркології та медичної психології, професор Запорізького медичного університету Людмила Шевченко, працівники Запорізької медичної академії післядипломної освіти — професори Микола Милиця, Наталія Луценко, ректор академії, головний трансплантолог України Олександр Никоненко. Завдяки їм у запорізьких ЗМІ з’явилися матеріали, які роз’яснюють читачам ситуацію. — На наш погляд, дуже важливо, щоб хтось допоміг вашому суспільству зрозуміти суть цих нових медичних технологій. Сподіваюся, це допоможе вам у майбутньому уникнути проблем, подібних до «справи немовлят». * * * …Наукові та технологічні можливості, якими володіє людина, спрямовані сьогодні не лише на перетворення світу навколо нас, а й на саму людину — її тіло, її фізіологію та психіку. Хвороби, стареча неміч, недостатня витривалість, обмежений обсяг пам’яті, обмеження репродуктивної сфери, недоліки зовнішності, незадовільні інтелектуальні та фізичні можливості — все це починає усвідомлюватися як проблеми, що припускають і навіть потребують медичних технологічних рішень. Природа людини на наших очах стає об’єктом найрізноманітніших біологічних модифікацій. З одного боку, це лякає. Страх перед новим і незрозумілим стає благодатним грунтом для найрізноманітніших спекуляцій, зокрема на неуцтві та обмеженості обивателя, як у випадку зі «справою харківських немовлят». З другого боку, окриляє. Людина дістає шанс вийти за вузькі рамки існування, призначеного їй природою, і знайти можливість цілеспрямовано перетворити себе у відповідності зі своїми життєвими цілями. Що обере людство, Україна, кожний із нас? Розвиток чи заборони? Вступ до клубу країн, які нададуть своїм громадянам нові можливості для розвитку та активного довголіття, чи животіння, повільне вимирання нації? Для того щоб цей вибір робився усвідомлено і відповідально, необхідні широкі громадські дискусії. Тягар вибору лежить лише на нас із вами. У 2006 році на лікування за кордон виїжджало близько 40 тисяч наших співвітчизників, щедро інвестуючи тим самим іноземні клініки та медичну науку розвинених країн. Чимало з них користувалися досягненнями найсучасніших медичних технологій. Проте так не можуть зробити решта 46 мільйонів українців! Невже на їхню частку залишається тільки жебрацька медицина та істерія навколо «кривавих немовлят»?
