Очолити управління житлово-комунального господарства Рівного Івану Гемі запропонував міський голова Володимир Хомко, з яким вони знаються ще з молодості, коли обоє починали трудовий шлях на водоканалі. Як і міський голова, пан Гема — безпартійний, бо не симпатизує жодній політичній партії. Він не є прихильником радикальних дій, бо «жодна революція не принесла очікуваного результату». Тому, вочевидь, не збирається негайно змінювати підлеглих. Однак неабияк хоче підняти престиж професії двірника, майстра ЖКП, загалом працівника галузі. Про враження від перебування на новій посаді, причини зміни місця роботи, сім’ю, улюблене місце відпочинку — у розмові з «головним двірником міста» Іваном Гемою.
Власну справу передав у синові руки — Іване Івановичу, на вашому робочому столі — фото немовляти. Хто це? — Це мій внук Даниїл, продовжувач роду. Йому тільки сім місяців. — Це ваш перший внук? — Так. Олексій (мій єдиний син) його подарував. Після народження Даниїла у мене змінилися деякі погляди. Відбулося якесь переосмислення життя. Мабуть, недарма в народі кажуть, що перший внук — це перша дитина. Бо своя перша дитина — це ще лялька, забавка, бо не маєш досвіду у поводженні з нею. Досвід з роками приходить. Внук — це найбільша радість і велика гордість. «Ростемо» разом з ним. — Сім’я сина живе з вами? — Ні, окремо. Але появі першого зуба Даниїла, першого слова радіємо всі разом. Олексій з дружиною й сином живе у Рівному. Працює нині директором фірми «Ферозіт-альфа». — А хто ваша невістка? — Хороша дівчинка, донька. Закінчила, як і я, й Олексій, університет водного господарства. Працювала в банку. — Виходить, що «водний» університет — ваш сімейний навчальний заклад. І ви там вчилися, і син, і невістка… — В Олексія не було великого потягу до якоїсь конкретної професії, як це часом буває в дітей ще з самого дитинства. Тому ми на батьківській раді поговорили і я прийняв рішення, що він піде у «водний». Син за освітою будівельник. — Розкажіть про нього. — Син — спокійніший за мене, більш врівноважений. Добре, коли в сім’ї діти радують. З самого народження і донині в основному Олексій радує нас з дружиною. Не мали ми з ним великих проблем ні коли був малесеньким, ні коли став дорослим. — Чи задоволені, що син пішов вашим шляхом? — Я підштовхував його до цього. І думаю, що кожен батько був би цим задоволений. А найприємніше, коли бачиш, що він може вже й самостійно йти далі. — Син керує підприємством, яке досі ви очолювали? — Так. Я там з 2003 року працював, був найманим керівником. «Ферозіт» — це львівська фірма, вітчизняний виробник будівельних сумішей. Також я паралельно займався власною справою. — А що за власна справа у вас була? — Кілька магазинів будматеріалів у Рівному від німецької торгової марки. Нині цим син займається. — Чи даєте поради сину у веденні бізнесу? — Я готувався до того, що передам йому бізнес. Тож це не зовсім спонтанно було. І Олексія готував до цього максимально. Інколи, звичайно, він радиться зі мною, хвалиться здобутками. Приємно, що й керівництво львівське «Ферозіту» задоволене сином як керівником. Це при тому, що Олексію лише 26 років.
”У нас з міським головою однакові погляди на багато речей» — Володимир Хомко казав, що переманив вас із «Ферозіту». Як йому це вдалося, адже житлово-комунальне господарство — найпроблемніша галузь міста? — З Володимиром Хомком ми знайомі ще з молодості. Працювали обоє на «Рівнеоблводоканалі». Робота нелегка була, без вихідних, вода за графіком, проблеми з каналізацією, пориви тощо. Ми працювали на ліквідації пошкоджень, щоб забезпечити рівнян своєчасною подачею води. Володимир Хомко був начальником аварійно-диспетчерської служби, а я в той час повернувся на підприємство (бо два роки не працював на ньому) начальником дільниці. Потім був начальником цеху, головним інженером, першим заступником начальника підприємства. — Ви з міським головою — друзі? — Раз він запропонував мені цю посаду, значить, ми залишилися хорошими знайомими після того, як з різних причин кожен з нас залишив водоканал. Увесь цей час ми не припиняли спілкування. Тож перевірили одне одного і роботою, і роками. — А як було працювати з Володимиром Хомком? — Ми розуміли одне одного. У нас погляди однакові на багато речей. Він любить порядок і я — теж. Хоча нинішня посада для мене, мабуть, не зовсім характерна: тут дуже багато паперової роботи. А я — більше виробничник, ніж чиновник. Втім, що зробиш? Поки придивляюся до всього. А далі є місто — полігон для роботи. — І все-таки, чим вас Хомко «звабив»? — Мене держслужба мало цікавила. Адже спокійно собі жив, не було ніяких особливих проблем. Але ще коли Володимир Хомко працював на водоканалі, ми не раз з ним обговорювали те, яким би хотіли бачити місто. Я на цьому підприємстві 20 років пропрацював. І приємно, що воно з приходом до керівництва Володимира Хомка «піднялося», змінився імідж працівників, підприємства. Коли переді мною міський голова поставив завдання до такого ж рівня місто привести, були великі вагання. Але переважило бажання Володимира Хомка. Тобто я хотів підтримати його і максимально допомогти чи, як мінімум, не нашкодити. — Ви під керівництвом Хомка працювали й на водоканалі? — Тоді така ситуація була: міський голова Віктор Чайка хотів створити міське підприємство, залишаючи й обласне. На цей момент мене перевели на посаду директора неіснуючої дирекції «Міськводоканалу», а Володимир Хомко в обласному підприємстві став головним інженером. Тобто ми помінялися ролями. Але не судилося так попрацювати. — Чи не шкодуєте, що пішли на посаду начальника управління ЖКГ? — Я знав, що робиться в цій галузі. Якийсь час працював тут. Коли створювали міський водоканал, на перехідний період мені Віктор Чайка запропонував посаду першого заступника начальника управління житлового господарства. Чотири місяці я працював на цій посаді. Тож проблеми галузі для мене не нові. Та й робота на водоканалі перетинається у будь-якому разі з житловим господарством. Але наскільки воно зараз в тяжкому стані! Я цього навіть не очікував. Але ж не встати і піти, гримнувши дверима.
”З дружиною 28 років разом «танцюємо» — Дружина не протестувала проти нинішньої посади? — Протестувала. Але я поставив її перед фактом. Вона досі болісно переносить це призначення, бо переживає за мене. Та й з приходом на цю посаду змінюється уклад сімейний. Раніше ми полюбляли спокійно у п’ятницю в другій половині дня поїхати на дачу і два вихідні дні ні про що не думати, спокійно займатися приємними для нас справами: милуватися природою, працювати на грядках. А тепер дружині самій доведеться це робити. — А ким дружина працює? — Вона — домогосподарка. — Ви настільки забезпечена людина, що можете собі дозволити, щоб дружина не працювала? — Ну, скажу так: не бідуємо. Хоча в різні часи було по-різному. Дружина в мене, до речі, дуже талановита. У багатьох життєвих ситуаціях може знаходити цікаві рішення. Ми ж не завжди заможно жили. Просто її вміння передбачати ситуацію і відкладати якісь кошти на майбутнє не раз виручали. — Як давно ви разом? Де й коли познайомилися? — Ми разом з 1981 року. Я з компанією святкував свій день народження у ресторані «Мир». Лариса теж тут була зі своєю компанією. Я запросив її на танець. І ось уже, слава Богу, 28 років разом «танцюємо». Якщо внук — це моя гордість, то дружина — тил, а тил у мене надійний. — Дружина сама захотіла бути домогосподаркою чи ви на цьому наполягли? — Якийсь час ми жили за кордоном. Лариса — бібліотекар за освітою. І коли ми повернулися, не було підходящого місця роботи для неї. Та й дружина у мене за характером людина домашня. Тому й прийняли рішення, щоб вона не працювала. Це люди, яким потрібне постійне спілкування, колектив, не можуть існувати без роботи.
”Нас у батьків — п’ятеро” — Ви — корінний рівнянин? — Я з Сумської області, з села Великі Бубни. Кажуть, проїжджала цариця Катерина через наше село. До її приїзду вздовж дороги були висаджені тополі і коли вона їхала, били в бубни великі. Тому так і назвали село. — А як у Рівному опинилися? Приїхали на навчання? — Так, зустрів тут дівчину, одружився і залишився. — Хто ви за освітою? — Інженер-гідротехнік. Водний інститут — дуже потужний навчальний заклад. І освіту давав у ті часи широкопрофільну. Крім цього, вже тоді в людині виховували задатки керівника. — Ваші батьки досі живуть на Сумщині? — Так. Я з багатодітної сім’ї. Нас п’ятеро було у батьків. Мама моя має звання «Мати-героїня» ще з радянських часів. Вона вже старенька — 92 роки. Пережила війну, тяжко працювала. Батько працював на механізованій тракторній станції, потім був директором цегельного заводу. А мама дітей виховувала. — Зараз їздите до батьків? — Їжджу. Правда, це трохи далекувато. Тож частіше телефоную. Біля мами живе моя сестра старша. А решта братів та сестер — розкидані по країні. Живуть у Сумах, Чернігові, Харкові.
”За кордон не хотів би їхати навіть туристом” — Ви обмовилися, що любите їздити на дачу. А де ваша дача знаходиться? — У Кам’яногірську Костопільського району. З 1987 року її маємо. Самі все тут робили і друзі допомагали у вихідні. — А в Рівному де живете? — У трикімнатній квартирі в центрі міста. Була колись у мене можливість у Царському Селі побудуватися, але я принципово проявив якийсь гонор чи, може, дурість й відмовився від цього. Бо ділянку давали на водозаборі, а це — порушення. — Квартиру отримали, коли працювали на водоканалі? — Це квартира батьків дружини. — Ви з ними живете? — Ні, вони рано померли. Ще як ми одружилися. — Чи тримаєте домашніх тварин? — Собачку. Правда, вона старенька вже, їй 16 років. Але ми прив’язані до неї. Вона — з пінчерів. Майже породиста. Подарунок син колись такий нам зробив. Ми робили ремонт і не вистачало невеличкого шматка шпалер. Тож відправили Олексія, щоб купив. Пройшов час — чуємо дзвінок у двері. Я дивлюся у вічко — нікого нема. Ще дзвінок. Відкриваю — і знову нікого немає. А під порогом сидить маленька собачка, вушка стирчать. Ще за кордоном собака в нас колись був. Але перед самим від’їздом Олексій не встежив. Він вирвався, через трасу побіг і під авто потрапив. — Розкажіть про своє життя за кордоном. — Виїжджали ми з СРСР, а приїхали в незалежну Україну. Жили в Польщі. Їздили за наймом через військкомат для обслуговування наших військ. Я у Польщі працював начальником очисних споруд, інженером-будівельником. Пощастило, що з сім’єю поїхав. Бо тоді це не дозволяли робити. Спочатку син приїхав у гості до мене й залишився. Потім і дружина приїхала. За цей час зробили запит через військкомат і їй посаду організували. Три роки жили за кордоном. — Не хотіли залишитися? — Вже повний безлад тоді був у Польщі. Коли їхали туди, одне ставлення до нас було у поляків, а коли поверталися — зовсім інше: «окупанти, геть». — А зараз поїхали б жити за кордон? — Ні, нема великого бажання до цього. Навіть туристом не хотів би туди їхати, тому й мало бував за кордоном. Це не через жадібність чи відсутність фінансів. Просто хтось їде в Єрусалим, на Кіпр, на Мертве море, до пірамід, а мені найбільше подобається відпочивати на дачі.
