Шлях до творчого самовираження в кожного митця свій, як і сприйняття світу, бо справжній творець не може не бути індивідуальністю. Істина загальновідома і затерта так, що мало кого цікавить, як і чому людина почала творити щось відмінне від загального стандарту. «Це від Бога», — кажуть і на цьому зупиняються, немовби забуваючи, що оригінальність притаманна кожному з нас, що ми лише створені за образом і подобою Бога, а насправді — омоніми того Слова, яке було на Початку.
— Пані Єво, з чого почався ваш шлях у мистецтво? — З бажання батьків бачити мене скрипачкою. Як і всі нормальні діти, я не дуже схвалювала це рішення, проте слухняно ходила до музичної школи і грала гамми. І, цілком можливо, коли-небудь я стала б тим, ким вони хотіли бачити, якби одного разу, коли мені було 9 років, реальність життя не розставила все по своїх місцях. Сталося це одного недільного дня, коли я вчила черговий урок. Не пам’ятаю, чи було то якесь свято, але батько прийшов додому не дуже тверезий і ліг спати. Деякий час він спокійно хропів, але потім мої занудні вправи почали йому заважати. Отож, не відкриваючи очей, він схопив те, що ближче лежало, і швиргонув на звук. Це був кухонний ніж. Брат встиг лише крикнути: «Бережись!» і я підставила руку. Ніж був кинутий з такою силою, що вштрикнувся в кістку руки, а мене відкинуло до стіни. Я вдарилася головою і білий світ спочатку звузився до маленької зірочки, як ото буває при вимиканні старого телевізора, а потім все згасло. — Ви… вмерли? — Не знаю. Просто не було більше нічого. В тому числі й янголів, і тунелів світла, аж поки я знову не відчула себе собою. Це сталося вже в лікарні після операції. Було дуже дивне відчуття, немовби щось зовнішнє, щось таке, чого не можна осягнути свідомістю та втиснути в рамки слів, то наближається, то віддаляється. Воно немовби гралося зі мною, демонструючи собою одночасно і абстрактну неосяжність Всесвіту, і конкретність спілого яблука, готового впасти в долоні, які треба лише підставити. Дивне, невловиме, незрозуміле відчуття пульсації чогось поза тобою, яке я потім намагалася змалювати в своїх перших віршах, дитячих та неоковирних… — Чи можна сказати, що саме завдяки цьому випадку ви почали займатися літературною творчістю? — Мабуть, так. Адже мені хотілося зрозуміти, що зі мною відбувалося, а кращий спосіб зробити незрозуміле зрозумілим — це спробувати описати його. Проте щось заважало, було якесь внутрішнє відчуття постійної невдоволеності невідповідністю між словами та тим, що хотіла висловити. Ця невдоволеність, врешті-решт, і призвела до другого випадку, завдяки якому з очей ніби спала полуда. В мене тоді влучила блискавка, і я знову опинилася на межі життя і смерті… — О! Ваше життя навряд чи можна назвати одноманітним! Як це сталося? — У всіх, мабуть, буває таке відчуття, що в житті треба щось міняти. Душа, кажуть, потребує змін... Саме так і було зі мною влітку 1987 року. Все довкола остогидло, і я вирішила податися в гори, щоб трохи забутися в труднощах мандрівки і сходженні на гору. Відпочити, так би мовити, від рутини життя, від непотрібних дріб’язків, які час від часу всім отруюють існування. Подалася я тоді одна, всупереч всім туристичним правилам, на гору Чорну Кльову, що в Карпатах — голі кам’янисті схили, висота 1800 метрів. Вийшла я до неї якраз після грози і почала підніматися. Небо вже майже розвидніло, і від хмар залишилось щось на кшталт довгого, майже прозорого хвоста якраз над вершиною. Отож піднімаюсь я — на спині станковий рюкзак, під яким одежа трохи задерлася і його металева рама торкається голого тіла, — і тут раптом щось зашипіло і мене ніби штовхнуло. Я нічого не встигла усвідомити. Запам’ятала лише, як просто на очах лопнув правий кед, а під ногою тріснув камінь, крізь який заряд пішов у землю. Тут ноги в мене підломилися і я впала на спину. І все. Вже потім, аналізуючи все, я прийшла до висновку, що лише завдяки розкинутим рукам, які, можна сказати, автоматично переключили діафрагму на вдих, мені пощастило залишитися живою. Як це не дивно звучить, але я впевнена, що штучне дихання мені робив вітер, який задував повітря у відкритий рот. — Звучить справді трохи незвично. Що було потім? — Не знаю, скільки я пролежала непритомною, але коли опритомніла, була глуха ніч. Наді мною сяяли зірки. Болю не було, натомість свідомість була прозорою, немов крапля роси. Ніяких відчуттів, ніяких емоцій — лише розуміння того, що я знову перебуваю в тому дивному стані, який увесь цей час не могла в собі відновити. Всесвіт знову грався зі мною, коли мені здавалося, що я перебуваю у свідомості. Наступного дня мене знайшов пастух, який і відвіз до лікарні. Після цього випадку, який немов струснув внутрішній калейдоскоп мого «я» і створив нову картинку, що пояснила мені таке, чого ніколи раніше не розуміла, до розуміння чого лише намагалася наблизитися, я навчилася штучно повертати собі цей стан свідомості. І коли зараз щось пишу, то намагаюся зануритися у нього якнайглибше. Така ось своєрідна медитація, крізь призму якої переді мною розкривається світ, який описую. — Кажуть, що будь-який випадок лише здається збігом обставин, а насправді — це просто невизначена закономірність. Що ви про це думаєте в контексті того, що розповіли? — На Сході кажуть, що день учорашній відкидає свою тінь на день сьогоднішній, який, у свою чергу, теж лише предтеча дня завтрашнього. Хочемо ми того чи ні, але все, що з нами трапляється, є наслідком того, що з нами вже було. — А як стосовно блискавки? Чи можна її розцінити, як символ моменту істини, адже недарма кажуть, що когось «осяяло»? Можливо, якщо тебе не осяює зсередини, то хтось піклується про те, щоб це сталося завдяки зовнішнім силам? — Так підказує інтуїція, отже, в цьому, мабуть, є якась первісна логіка. — І останнє запитання. Мистецтво для людини — це її потяг чи вирок? — На мою думку, це — лампа для метелика, на світло якої він летить. І згорає, перетворюється на вогонь, який є найвищим проявом самовіддачі.
