Сирена повітряної тривоги ніколи не викликала у мене позитивних емоцій. Навіть коли я почув її вперше, а було це понад шістдесят років тому, радості від цього звуку якось не було. У ті стародавні часи ще проводились так звані «навчання з цивільної оборони», коли над містом гули сирени і люди йшли до бомбосховищ. Все це було не насправді, тож ніхто, принаймні з тих, хто був довкола мене, не вірив, що ці «навчання» комусь колись знадобляться.
Згодом це припинилося, і спогад про сирену повітряної тривоги залишився десь у глибинах моєї дитячої пам’яті поряд зі спогадами про іграшковий автомат, про катання на каруселі «Півник» у міському парку, про перехід із нічного горщика до громадської вбиральні у дворі й тому подібного. Тепер тривоги повернулися, і ми вже третій рік з ними живемо. Треба було давно звикнути і не зважати на те гудіння, але не виходить. І не тому, що кілька разів впало зовсім поряд — справа у самому звукові, який якось особливо діє на мої органи чуття. Думав, що так воно у всіх, аж поки не зауважив цілий прошарок людей, яким ця тривога до того самого місця. Ці люди — наші юні співвітчизники. Хлопці й дівчата, які не звертають на ту сирену жодної уваги. Чому так? Невже нове покоління настільки сміливіше за нас старих? Ця загадка непокоїла мене довгий час, аж поки я не знайшов розгадку. Сталося це, звісно ж, випадково — на телефон прилетіло відео розваг юних українців у клубах, чи як там вони тепер називаються. На тому відео було зображено кількох дівчат і хлопців, які рухалися під звук… сирени повітряної тривоги. Подумав, що вони зараз дружно побіжать до сховища, але ніт — вони рухалися у такт тій сирені. І до мене дійшло: то не сирена — то музика, під яку молодь танцює. Не подумайте лишень, що я оце по-старечому бурчу про сучасну молодь, яка вважає за музику невідомо що за звуки. Коли мені було чотирнадцять, музика, під яку ми намагалися танцювати, теж дратувала наших батьків, не кажучи вже про дідів та бабусь, у кого вони були. Так було і завжди буде — нові часи приносять нові танці й нову музику. Але ж наша музика не нагадувала сирену повітряної тривоги. Так само як музика наших батьків та дідів. Бо ті музиканти, які ту музику писали, пам’ятали справжню сирену і справжні бомбардування. І тому звуки тодішньої музики мали протилежну тональність, яка з часом регулярно змінювалась, але ніколи не ревла так, як нинішні «танцювальні ритми». Я не знаю, чи це так сталося випадково, чи це якось пов’язано. Але факт залишається фактом — услід за музикою, схожою на сирену повітряної тривоги, прийшли тривоги справжні, після яких багато кому вже не до танців. Одне тішить — наша молодь після тих танців жодної тривоги не боїться!