Комбат Капінос: «Всі знають, що я «бандерівець». У мене батько такий був, ну, і я недалеко пішов»

Серпневі бої між українською армією і донбаськими бойовиками за найвищу точку Донецькій області — курган Савур-Могилу за рік обросли легендами і домислами. Підполковник із Рівного Микола Капінос — на той момент командир батальйонно-тактичної групи п’ятьдесят першої Волинської бригади, якій офіційно було дано наказ взяти ключову висоту, розповів Цензор.НЕТ правду про події на висоті 277,9.

До 2013 року я служив у розвідці. А потім за Лебедєва (Павла Лебедєва, міністра оборони України 2012 — 2014 рр. — Цензор.НЕТ) мій підрозділ скоротили, а мене самого звільнили за службову невідповідність. Я почав оскаржувати це рішення в суді, а тим часом влаштувався викладати на військовій кафедрі Національного університету водного господарства та природокористування у Рівному. 2 грудня 2014 я вперше приїхав на Майдан, де після першого штурму записався у восьму афганську сотню. Додому повертався лише лекції читати, а 18 лютого і зовсім звільнився, бо до Києва відпускати не хотіли. Не пошкодував про це жодного разу.

Коли почалися кримські події, мені зателефонував знайомий майор, родом із Криму. Ми завжди були антиподами, він був проросійським, часто говорив, що ми — єдиний народ, але росіяни в усьому кращі. Ми сперечалися часто, навіть сварилися. Тоді він сказав: «У мене Батьківщину вкрали. Буду воювати». Така реакція у багатьох офіцерів на той момент була. Навіть не знаю, із чим її порівняти. Може, з чоловічими ревнощами. Ну як це так? Була країна от така, а стала — така. Так не має бути. Армія — гарант суверенітету і недоторканості кордонів України. Ось ми гарантували, гарантували і догарантувалися. Не те, щоб провину за собою якусь відчуваємо, але просто точно знаємо — так не повинно бути. Той майор, до речі, в лікарні зараз, отримав поранення під Донецьком. Місце в п’ятьдесят першій бригаді мені запропонували після загибелі комбата третього батальйону. На той момент я вже був мобілізований. Сумнівів з приводу, чи варто погоджуватися, не було. Після двох тижнів бойового злагодження, у червні, ми сіли в два потяги і поїхали спершу в Запорізьку область, а потім до Маріуполя. До війни п’ятдесят перша бригада була кадровою. Так, якщо у звичайній бригаді до війни служили 800 — 1000 контрактників, тобто, ядро, на яке нарощували +1000 мобілізованих, то в цій бригаді кадрових військових було всього приблизно 500, а до чисельності в 4500 її укомплектували мобілізованими. До того ж сумнівної якості — кажу так, як є. Багатьох добровольців тоді військкомати упустили, бо пізно спрацювали. Тому просто зібрали всіх, кого знайшли — тоді ще ніхто особливо не ховався. Через такий підхід кістяк там не зумів сколотити нормальний колектив. Хоча в моєму першому батальйоні хлопці були нормальні. Наприклад, дуже сильна мінометна батарея з командиром із Донецька Андрієм Задорожним. У нього тільки пару чоловік були контрактниками, зате дисципліна виявилася жорсткіша, ніж у деяких кадрових підрозділах. Він для них буквально «батею» був. Загинув Андрій у декількох кілометрах від рідного села на Донбасі. Проблеми у мене там були, як і скрізь. Але особливо серйозних — ні. Всі розуміли, що ми скоро їдемо в зону АТО. До того ж, мені було простіше, бо в батальйоні служили люди з Рівного та знали мене. До того ж я був мобілізований, як і вони. Це допомагало. Я ще не був у бригаді під час подій у Волновасі, але з багатьма розмовляв про той випадок. Навіть із одним офіцером, якого пошкодували і не застрелили після бою. Чи стала причиною події безпечність, чи ефект несподіванки — не знаю. Там було дуже багато «двохсотих» для того, щоб занадто однозначно говорити про зловживання спиртним. Мене там не було, я такого говорити не можу. Важливіше інше — після цього бригаду вивели на Широкий Лан, але 300 осіб виявили бажання залишитися в зоні АТО. З ними мені й довелося попрацювати в майбутньому. У тому числі при штурмі Савур-Могили. Під Маріуполем ми пробули три тижні, а в кінці червня нас перевели в Докучаєвськ. Звідти частину особового складу перекинули в Амвросіївку, де тоді вела бої сімдесят друга бригада, а мене на чолі частини сил моєї батальйонно-тактичної групи відправили в район села Григорівка — на кордон з РФ. Російські там щоночі в різний час ходили колонами, машин по п’ятдесят, з Куйбишевого в нашу сторону, імітуючи напад — атакували психологічно, провокували. Незвично було спершу, але ми освоїлися. Нормально замаскувалися, вдалу висоту зайняли. Могли б повоювати, якщо що. Але кордон вони тоді не перетнули. Зате кожен день упродовж двох тижнів там велися артилерійські обстріли. Кожен день моя мінометна батарея била по сепаратистах. У нас хороша позиція була. Виявили вони нас для вогню далеко не відразу. Можливо, тому в нас у результаті був лише один поранений. А ось сімдесят дев’ята бригада там же понесла великі втрати. В останні дні липня зі штабу мені повідомили, що Савур-Могила зачищена. Насправді виявилося, що 51-а і 30-а тільки спробували туди зайти 28 липня, але були вибиті. За ними били з артилерії і з боку РФ, і з Тореза, і зі Сніжного. Це все через мене перелітало, я бачив навіть снайперів, які відкривали по них вогонь навіть із самої вершини кургану. Відійшовши, вони почали базуватися в Петровському, а вогонь з РФ до того часу перенісся на мене, ще й ДРГ зайшла в Григорівці. І мені надійшла команда з’єднатися з усіма. Ми, трохи більше 100 чоловік, з боєм вийшли з Григорівки, переночували в таборі в Амвросіївці і вранці встали в Петровському. Там мене призначили командиром всієї зведеної групи п’ятьдесят першої бригади. Ми відразу ж взяли під контроль ще одне село — Мануйлівку, і тримали напрямок з Тореза і Сніжного. На 1 серпня конфігурація була така: Петрівське — наше, Степанівка — наша, Савур-Могила — їх. З неї вони розстрілювали будь-яку нашу колону, бачили всі пересування наших військ. 2 серпня до нас прибув полковник Гордійчук (Ігор Гордійчук, спецназівець. — Цензор.НЕТ), Юлдашев (Темур Юлдашев, командир добровольчого батальйону «Темур». — Цензор.НЕТ) зі своїми людьми, кілька груп третього полку спецназу і батальйон 25 -ої бригади. Таким складом ми зробили першу після 28 липня спробу штурму висоти: висунулися туди декількома танками і БМП з Петровського. Мінометний вогонь по них відкрився вже на середині шляху. Машини піднялися до половини, піхота спішилася, а з боку РФ відкрився прицільний артилерійський вогонь. Того разу у нас було двоє «двохсотих» — замполіт-полковник третього полку спецназу і один наш. Поранених — майже два десятки, і наших і з двадцять п’ятого, і з 3-го полку. Як потім з’ясувалося, противник дуже добре там зміцнився, а нам не вистачало точної інформації про це, безпілотників на той момент у нас не було. Другий штурм був іншим — ми спробували використовувати відволікаючий маневр: зімітували звичайне наступ, а двадцять п’ята постаралася їх оточити і зайти з боку Савурівка (село недалеко кургану Савур-Могила. — Цензор.НЕТ). Того разу ми втратили одну БМД, двох людей і знову відійшли під шквалом вогню. Це був складний момент — друга, а для деяких вже третя безуспішна спроба штурму з втратами. Бійцям було психологічно складно. Втретє вчинили по-іншому: відправили під Савур-Могилу п`ять танків з боєкомплектом, зарядили фугасами. Вони виїхали і почали бити кожен по своїй цілі. За півгодини відпрацювали весь комплект і поїхали. Ми нікого не втратили тоді, але бійці бачили втрати тієї сторони. Це добре вплинуло на моральний дух. Четвертий штурм ми планували добу. Командували з Гордійчуком спільно. Удвох були на командному пункті, який винесли прямо під курган. Був там і генерал Назаркін (В’ячеслав, генерал-майор, на той момент заступник керівника АТО. — Цензор.НЕТ) — давав зрозуміти, що він із нами, але не втручався і не заважав. За документами, відповідальність була покладена на мене — мені було наказано взяти висоту. Ми обговорювали всі можливі варіанти з комбатом 25-ої, думали, сперечалися, викликали до себе досвідчених солдатів, переглядали інтернет, навіть знайшли віртуальну екскурсію меморіалом. Особисто мені ніхто не дзвонив, але психологічний тиск — «давайте швидше, швидше!» — відчувався. Та ми й самі розуміли, що її треба взяти, тому що кільце замикалося. Командування прийняло рішення відводити війська від кордону, де їх розстрілювали з Росії, і йти вглиб. Мені це здавалося абсолютно виправданим. У підсумку ми відібрали людей (суто добровольців), потрібну кількість машин і сформували дві штурмові групи — одну з моїх, іншу з двадцять п’ятого. За нашим задумом, танки били по першому пілону, доки до його рівня піднімалися десантники, потім, за тією ж схемою, піднімалися вище. Це було дуже складно. Артилерійська батарея стояла за 15 км і крила у вказане місце прямим попаданням в вершину і саму стелу. Всі терикони і висоти в районі Сніжного і Тореза ми задиміли, щоб ворогові звідти неможливо було зрозуміти, що відбувається на кургані. Потім ми дали їм команду припинити вогонь, почався стрілецький бій. Тим часом мої підібралися на БМП до адмінбудівель, де засіли сепаратисти. 25-а в цей момент отримала першого загиблого і відкотилася назад. Це був найдраматичніший момент. Потім особисто комбат повів їх у бій, а ми з Присмерком залишилися на командному пункті. Вони нас там виявили і почали обстрілювати. Ми не очікували цього, але добре, що так вийшло — били по нас, а не по тих, хто пішов в атаку. Мою групу повів сержант, хоча в складі були офіцери. Його першого і поранило в ногу. Замість нього прийняв командування мій взводний — Валік. Йому не вдавалося викурити сепаратистів, і він запросив танк, а я не міг зв’язатися з танкістами — нам заглушили весь зв’язок. Якимось дивом я зумів по мобільному вловити сигнал, зв’язався з командиром роти в Петровському, продиктував йому наказ і він передав його СМС-повідомленням по телефону. Таким чином танк все-таки висунувся в потрібне місце і завалив ту будівлю. Валік особисто направляв його. Це був переломний момент — комбат двадцять п’ятої вдруге повів хлопців в атаку, і сепаратисти зрозуміли, що це все, почали тікати. Нам спецназ доповідав, що два буси людей помчали звідти. На висоті залишилося 50 найвідчайдушніших. Хоча для такої висоти під прикриттям артилерійського вогню вистачило б і 30. Ми почали штурм о 16 годині 7 серпня, а вже в 18 над висотою підняли прапор двадцять п’ятої бригади. Півтори години тривав штурм — півтори години вони вели радіоелектронну боротьбу і направляли вогонь на нас. За моїми підрахунками, під час першого штурму, 28 липня, був один загиблий — начальник зв’язку, майор із п’ятьдесят перший бригади, наступний штурм — дві людини, потім ще два, третій — без втрат і четвертий — двоє. Один із них — мій взводний Валік. Там він отримав поранення і помер у госпіталі. Це все. Поранених було багато. Великі втрати ми понесли під час оборони висоти, а не атаки. Після взяття Савур-Могили в повітрі вже відчувалася перемога. Ми всі це відчували. Її не здобули тільки через втручання Росії, до якої ми в той момент стояли спиною. Для того, щоб успішно відбити атаки, що здійснюються з її території, у нас об’єктивно не вистачало сил. Теоретично ми могли їм відповісти, але цього робити було не можна — вийшла б велика провокація. Вони це знали. Було прикро, що вони так нечесно воюють: «По укропівському селу вогонь!» Звичайно, вони сильніші — у них танки новіші, зарплати вищі, безпілотників більше. Але навіть при всьому цьому вони не змогли далі просунутися — повірте, якщо б могли — просунулися б. Що стосується місцевих, то воювати там ні з ким. Півтора-два тижні без росіян — і ми б там все зачистили. І якщо зараз вони підуть — ми теж все за пару тижнів закінчимо. Тиша на кургані тривала всього кілька днів. Тепер я розумію — у супротивника це був час прийняття рішень. З 10 серпня вони відкрили безперервний вогонь, а 12 вдарили по мені. Було два прямих попадання в мій бліндаж. Ми встигли вискочити — поранило мене і ще двох моїх зв’язківців. Перебігли в іншого — вони перенесли туди вогонь, в третій — вогонь за нами. Зрештою, нам вдалося переміститися вглиб села, хоча всі думали, що ми загинули. Я протримався там до 12:00 наступного дня, мене евакуювали. Вся голова була перемотана, очі, думав, витікли. Замість мене залишився начальник штабу — Іванов, героїчний абсолютно хлопець. Так почалася епопея оборони Савур-Могили. Я судити про неї не можу — мене там не було, але обороняли її героїчно. Назаркін, Сумрак, Юлдашев опинилися там в оточенні і билися. Хоча треба розуміти, що як тільки Савур-Могила опинилася на передовій в оточенні, то перестала грати роль вдалого спостережного пункту, а саме в цьому була її цінність. Утримувати її під безперервним вогнем не було ніякого сенсу. Наприкінці серпня ми залишили висоту. Наступного разу штурмувати Савур-Могилу буде морально складніше — козачки встановили там каплицю. Мене евакуювали спершу в Оленівку, де був штаб бригади, потім в польовий госпіталь, потім в Дніпропетровськ і нарешті в Рівне. Угрупування п’ятьдесят першої бригади, яке залишилося, надалі вийшло на Дніпропетровщину. Був наказ чи ні — я не знаю, мене там не було. Я сподівався, що, як минулого разу, буде угруповання, яке повернеться в АТО, але замість цього бригаду вирішили розформувати. Звичайно, у бригади були проблеми і з дисципліною, і з алкоголем. Але вони у всіх були, якщо чесно. У зону АТО бригаду більше не повернули. Покійний вже депутат Єремеєв навіть ініціював зустріч із президентом з цього приводу, ми з ним прес-конференцію в Луцьку проводили, але врятувати бригаду не вдалося. Кадрові офіцери, звичайно, важко переносили зміну прапора та імені. Для них це важливо. Якби на момент початку АТО у нас виявилося хоч три-чотири розгорнутих бригади, що складаються з контрактників, війни на Донбасі не сталося б. Ми віддали ініціативу Росії, і вона цим скористалася. Нам потрібна тепер професійна армія з нормальним відбором. Щоб у ній не служили на тепленьких місцях із хорошими зарплатами кум, брат, сват, які, як тільки війна, то нога або спина у них хвора. І у нас вже є для цього потенціал — минуло шість хвиль мобілізації, з кожної залишився кістяк, який і зможе в майбутньому стати тією самою армією, яка буде здатна протистояти сусідові. 3 січня 2015 року за бій під Савур-Могилою мене нагородили орденом. З другої спроби. Перше клопотання Гордійчук подав ще з АТО, але документи загубилися. Я його не ношу, доки не нагородять всіх. Перший раз ми підготували подання на 72 людини і останнє більш, ніж на 10. Але поки що результату немає. Чому так довго, я не можу зрозуміти. Злого наміру тут не бачу, але все-таки це не нормально. Для солдата важлива будь-яка медаль, навіть та, яка не несе жодних фінансових навантажень для держави. Після розформування бригади ми сформували новий підрозділ, у складі якого зараз виконуємо завдання в зоні АТО. Кілька тижнів тому я нарешті оскаржив у суді незаконність мого звільнення і відновлюсь в армії. Але коли це все закінчиться — звільнюсь. Коли зрозумію, що більше не потрібен, і мій підрозділ вийде з АТО, відразу піду. В армії зараз дуже багато молодих нормальних хлопців, а ми всі все-таки служили в бордюрних паперових військах. Нас, підполковників, треба гнати звідти. Думаю, що на громадській роботі в Рівному принесу більше користі, ніж в армії. Та й життя своє хочу змінити. Дружину шкода, зрештою. Цензор.НЕТ