Марія Ковальчук із с. Івачків Здолбунівського району доживала віку самотньо. Коли захворіла і почала забувати, куди й за чим іде, їй запропонували поселитися в будинку-інтернаті для престарілих. З лютого 2004 року жінка там і мешкала, а свою хату заповіла сусідці. У 2007 році у віці 80 років п. Марія померла. Крім хати, вона ще мала близько 3 га землі, заробленої в колгоспі. Цей земельний пай орендував фермер Олександр Лапчук, якому власниця його й заповіла. Однак після смерті жінки з’ясувалося, що вона змінила заповіт, переписавши його на користь сина своєї знайомої із Здолбунова Софії Мокій.
Саме за цей заповіт триває судова тяганина. І оскільки прямих спадкоємців немає, встановити, хто має більше прав на її землю, буде непросто. У своєму листі до редакції Софія Мокій звинувачує фермера у тому, що він буцімто без відома Марії Ковальчук користувався її актом на землю й не хотів платити їй орендну плату в той час, коли вона перебувала в інтернаті. Проте не згадує, коли й чому п. Марія змінила свій заповіт, переписавши пай саме синові п. Мокій. Коли про це дізнався фермер Лапчук, він подав до Здолбунівського райсуду позов про визнання останнього заповіту недійсним. — Думка про те, що Марію Ковальчук треба оформляти в інтернат, з’явилася, коли у неї в хаті взимку замерзала вода, а вона сама могла піти з дому й заблукати, — розповів миротинський сільський голова Василь Мартинюк. — В інтернат тоді була черга, швидко оформити літню людину туди було не так просто, і займався цим Лапчук, а не Софія Мокій. Натомість вона регулярно ходила до п. Марії. Не знаю, про що вони розмовляли, але п. Мокій таки переконала переписати заповіт на її сина, якого власниця навіть не знала. Хоча Лапчук постійно опікувався цією жінкою і поховав її в Івачкові, як вона хотіла, своїм коштом. — Я подав позов до суду про визнання такого заповіту недійсним, — розповідає Олександр Лапчук. — Хоча справа скоріше в принципі, ніж у 3 гектарах землі. Я орендував земельний пай Ковальчук, орендую паї загалом у 300 людей, маю близько тисячі гектарів ріллі. Цьогоріч намолотив багато зерна, але ціни впали, і я маю проблеми зі збутом. Однак з людьми за оренду розраховуюся, незважаючи ні на що. Плачу зерном, хто хоче — готівкою, Марії Ковальчук, зокрема, я платив грошима. До речі, за її життя ні вона сама, ні хтось інший в прокуратуру з приводу незаконного чи безоплатного використання належного їй паю чи з будь-яких інших проблем не звертався. Мокій мала до мене претензії, щоб я давав їй то зерно, то гроші за оренду, бо Ковальчук, мовляв, в інтернаті недоїдає. Я їй відмовив, а сам поїхав і особисто переконався в тому, що там ніхто не голодує. Коли п. Марія померла, я був у Києві. Директор інтернату пропонував, щоб я не їхав на похорон, що вони самі можуть її поховати. Але я дав слово і його дотримав: перевіз тіло в Івачків і там поховав, організував поминки, як годиться, оплативши усі витрати. Через півроку, коли Лапчук пішов до нотаріуса як новий власник ділянки, з’ясувалося, що заповіт змінений. Тоді він і подав позов. Але на той час у Здолбунівському райсуді не було змоги вести запис процесу, а на цьому наполягали відповідачі. Справу почали розглядати лише після переселення суду в нове приміщення, де є можливість фіксувати процес. Відбулося два засідання; на друге, зі слів п. Лапчука, відповідач не з’явився. — Для мене це справа честі, а не одного земельного паю, адже Мокій нічого для цієї жінки не зробила, — каже Лапчук. — Якщо я й виграю процес, то краще комусь бідному той пай віддам чи сільраді, хай земля родить, не стоїть пусткою. Я взяв в Івачкові розвалене господарство і довів його до пуття, і скарг ні від кого не було й немає.
