За останні кілька років 31-річному мешканцеві Рівного Віктору довелося поміняти кілька місць роботи. Закінчивши свого часу художньо-оформлювальні курси, допомагав в облмуздрамтеатрі робити декорації. Потім роботу торгового менеджера в магазині побутової техніки освоїв. У «докризові» роки торгівля йшла жваво, умови працівників влаштовували. Віктор одружився, одне по одному народилося двійко дітей, жити переїхали у село неподалік Рівного, придбали у кредит автомобіль. А згодом довелося звільнитися, бо зарплатня суттєво зменшилася. Деякий час чоловік підробляв регіональним представником відомих торговельних фірм, але й там не складалося. Їздити потрібно було на власному автомобілі, за бензин платили погано, зарплатня виходила невелика, ще й борги у родини з’явилися. І тут Віктор дізнався, що у знайомого односельця, який їздив з родичами у Росію на роботу будівельником, помер батько, що теж працював у цій бригаді. І попросився з ними на роботу в Росію.
В лицювальники б пішов... За роботу лицювальника на приватному будівництві в Москві обіцяли платити 900 доларів на місяць. Але розрахунок був після того, як працівник закінчував виконання поставленого йому завдання. Тобто жодної упевненості в тому, що тобі виплатять зароблене, не було навіть після закінчення роботи — усе, що називається, на чесному слові. Умови проживання були непогані, але господар будинку був якийсь підозрілий і часто невдоволений тим, як у нього працюють. До кінця встановленого терміну Віктор таки не добув, не сподобалося. Тому й платню отримав меншу від обіцяного — 500 доларів і повернувся додому. Більше він туди працювати не поїхав. Якийсь час перебивався одноразовими приробітками у знайомих та односельців. А у вересні минулого року дізнався, що сусід збирається їхати бригадою на будівництво у Карелію. Їздили мікроавтобусом теж переважно з родичами. Чоловік запитав, що Віктор вміє робити, і почувши у відповідь, що уміє все, сказав на завтра збиратися в дорогу. За проїзд треба було заплатити 100 доларів.
До «барина» у «царське село» Працювати приїхали у місцину аж під Фінляндією, неподалік Ладозького озера, кілометрів за 200 від Санкт-Петербурга. Там стало модно будувати так звані царські села. Про роботодавця, якого між собою називали «барином», робітники відгукуються добре. І роботи, кажуть, там на кілька років вистачить. На одній будівельній дільниці у друга «барина» довелося ставити зруб самого будинку, а також будувати лазню, сауну, басейн, викладати ландшафтні композиції. Працювали, доки було видно надворі. Мешкали робітники у двоповерховому бунгало з телевізором і літнім душем. Бригада Віктора спочатку була робітників на 20, але нарядів видавали небагато, був час і рибалити, і по гриби в ліс ходити. Мошки та комарів, які у цих місцях влітку засипають очі, в ту пору вже не було, погода стояла гарна. У неділю всі мали вихідний, а коли роботи стало більше, то й без вихідних працювали. Пізніше Віктора «перекинули» на інший об’єкт у тому ж «селі», там довелося жити у вагончику без телевізора і без душу під самісіньким лісом. Тож із миттям та пранням були проблеми, митися доводилося снігом — на той час його випало висотою у людський зріст. Коли працювали, розпалювали багаття, щоб погрітися. «Барину» хотілося такі дерев’яні сходи, щоб складалося враження, ніби вони у таких поворотах самі виросли. І альтанка щоб така, як будиночок Баби Яги — із цілого, з коренем вирваного дерева. Тож вибирати дерево підходящих форм, саме з такими гілками й таким коренем, їздили в ліс. Поки не було снігу, для поїздок по лісу використовували хазяйський квадрацикл, там таким транспортом користуються усі. Заготовлені дерева транспортували до місця їхньої обробки причепом. А коли випав сніг, дістатися кудись без снігохода стало неможливо. Від найближчого містечка до дач, що тягнуться кілометрів на десять, транспорт ходить погано і дорогу від снігу не розчищають. Отож переміщаються на снігоходах. В тому числі й власники цих дач, які приїздять із Пітера відпочити на природі у вихідні. До крамниці можна дістатися лише після снігохода — Якось сніг ішов два дні підряд, насипало метрів два, а нам саме треба було закупити харчів у магазині, — розповів Віктор. — Там відстань кілометрів зо три, але після такого снігопаду йти можна було тільки після снігохода, тоді снігу тільки по коліна. Підприємливі тамтешні мешканці можуть розчистити дорогу до містечка трактором — за 10 тисяч російських рублів. Ми удвох з товаришем взяли три мішки і пішли. Їдучи на заробітки, ми брали з собою сало, картоплю, цибулю, інші продовольчі запаси, але на кілька місяців набрати важко, та й немає необхідності. На харчі бригада скидалася і закуповували їх на всіх принаймні на тиждень наперед. Йшли довго, але таки добралися й закупили все, що треба. Асортимент продуктів у тому магазині цілком прийнятний, принаймні нас влаштовував, там навіть картоплю продають, бо є попит. Дорога назад з трьома уже повними мішками видалася ще довшою, ми просто волокли їх за собою по снігу. Варто зауважити, що не цуралися хлопці й випивки, але на це у кожного, як кажуть, своя «мірка», хтось випити любить і шукає для цього зайвий привід, а хтось взагалі не п’є. Віктор спиртним не зловживає, каже, що йому особисто тамтешня горілка не сподобалася. А декого з тих, хто не надто перебирає, заробітки, каже, дисциплінують, тому що є робота і режим. Працюють на будовах і родичі власників цих маєтків.
Хотілося б із сім’єю У «перший заїзд» Віктор працював безперервно два з половиною місяці. Удома відпочив п’ять днів і знову поїхав у Карелію на півтора місяця. Але була вже глибока зима, морозно і сніжно. І стало, каже, сумно, восени було веселіше: не так холодно, і вполювати звіра-птицю іноді вдавалося без особливих труднощів. Місця там дуже гарні, хто має більш-менш пристойні доходи, їздить у Карелію відпочивати, а інші їздять працювати. Робота — як і в Москві, на чесному слові, працюєш і не знаєш, скільки потім одержиш. Заробити вдається до тисячі доларів на місяць, а як пощастить, то й більше. Дехто вже по кілька разів їздив на такі будови і задоволений. Дехто каже, що краще, ніж в Москві, люди не такі зарозумілі й харчі дешевші. Коли живеш під лісом і не зловживаєш алкоголем, витрати практично не відчуваються. — Хотілося б, звичайно, знайти роботу тут, жити вдома, з сім’єю, — каже Віктор, — але роботи на гроші, які мене влаштують, я тут не знайду...
Довідка Як повідомила на прес-конференції в Москві заступник керівника Федеральної міграційної служби Росії Катерина Єгорова, у Росії на заробітках перебуває близько 3,5 мільйона українців. Трудові мігранти з пострадянських країн зайняті переважно в будівництві. Лідерами за кількістю трудових мігрантів є Україна, Узбекистан, Таджикистан, Китай і Молдова. Загалом приплив іноземних трудових мігрантів у Росію в період кризи трохи зменшився. І хоча у Росії, як і в інших країнах, часто віддають перевагу корінному населенню, але є низка професій, які не користуються популярністю у громадян цієї країни. Уряд Росії зменшив квоти для працівників з інших країн, але після виходу з кризи їх буде збільшено. Роботу за кордоном українці шукають переважно через знайомих та Інтернет.
