Вже зараз іноді техпрацівниця отримує майже таку ж заробітну платню, як учитель чи лікар. З першого липня може скластися і взагалі парадоксальне становище, коли усі працівники бюджетної сфери, незалежно від рівня освіти, кваліфікації, досвіду роботи будуть отримувати однакову платню. В усьому цьому винна мінімальна зарплатня, розмір якої тільки за останній рік зріс на 25 відсотків, хоча валовий національний продукт зріс на величину, утричі меншу.
— Підвищувати мінімальну зарплатню необхідно, — заявив міністр праці та соціального захисту України Михайло Папієв.— Але в той же час потрібно встановити тарифну сітку, відновити справедливість, адже при запланованому переході з першого липня цього року на мінімальний розмір зарплатні 237 гривень станеться так, що і вчитель, і лікар, і працівник культури, і малокваліфікований робітник отримуватиме ті ж самі гроші. Крім втрати будь-якої стимуляції до роботи, професійних звершень у такому випадку, пана міністра також турбує те, звідки візьмуться кошти — бюджетом не передбачене повне фінансування навіть існуючої мінімальної зарплати 185 гривень. Більше того, п.Папієв говорить, що депутати, приймаючи рішення про підвищення розміру мінімальної зарплатні, взагалі «забули» про норми Бюджетного кодексу, якими передбачено, що подібні питання вирішуються тільки після подання Кабміну, тобто після ретельного аналізу такої можливості й грошового підкріплення чергового підвищення. — Фактично все сільське господарство Рівенщини, за винятком керівництва КСП, не отримує нині навіть мінімальної зарплатні, — розповів заступник обласного управління праці та соціального захисту населення Олександр Сідлецький. — За нашими даними середня зарплатня на селі становила 133 гривні. «Не подумали» депутати і про те, як і хто нестиме відповідальність за виплату працівникам суми, меншої від 185 гривень щомісячно, — законодавством така відповідальність не передбачена. Більше того, останнім часом управління, за словами пана Сідлецького, не веде навіть офіційного обліку таких порушників, хіба що у своїй роботі керується телефонним опитуванням усіх підприємств. — Ще один парадокс, — дивується Сідлецький.— Нарахування і виплата зарплат стоїть аж шостим пунктом у списку обов’язкових платежів (після сплати податків, процентів по банківському кредиту тощо), а тому часто розумієш, що керівник не має можливості дати людям хоча б мінімальну зарплатню. Та й люди це розуміють — кажуть: «Хай краще платять 130, але щомісяця, ніж 185, але раз у півроку». На переконання Олександра Сідлецького, проблему на місцевому рівні вирішити неможливо — якщо з напруженням для міського бюджету все-таки для державних та комунальних підприємств і установ вдається «вибити» мінімальну зарплату, то з представниками приватного сектора цього зробити неможливо. — От візьмемо одне мале підприємство — кафе, в якому працюють 12 чоловік, усі родичі, такий собі, по суті, сімейний підряд, — наводить приклад пан Сідлецький. — Так вони призначили собі зарплатню по 40 гривень, бо на сімейній раді вирішили «затягнути ременя» та купити автомобіль. Директор кафе і каже мені: «Це наша сімейна справа. Хтось до вашого сімейного бюджету присікується? Ні. Отож і до нашого не майте діла». Вирішити проблему бідності в Україні нелегко. Однією постановою про формальне підвищення зарплатні цього не доб’єшся — перевірено гірким досвідом. Та все ж ще прикріше усвідомлювати, що третина працюючих у нашій державі перебуває за рівнем доходів нижче межі бідності.
