Перший президент України Леонід Кравчук, незважаючи на досить солідний вік (10 січня йому виповнилося 74 роки), прекрасно виглядає і продовжує активно займатися суспільно-політичною діяльністю. Навіть у день свого народження Леонід Макарович приймав поздоровлення не в ресторані, а в офісі товариства «Україна-Китай», почесним президентом якого він є. До речі, на таку екзотичну посаду Леонід Макарович був обраний не випадково. Коли 1 грудня 1991 року наші співвітчизники проголосували на референдумі за незалежність своєї країни, а її президентом обрали Леоніда Кравчука, Китай став першою державою, що визнала суверенне право України на незалежність і підтримала її на цьому шляху. Що ж стосується дня народження, то Леонід Макарович не вважає його особливим святом. А будучи президентом, навіть заборонив масові приїзди в день його народження делегацій з областей, вітання від вдячних трудових колективів, трудівників села і т.д. 74-річчя перший президент України відзначив сімейною вечерею у своєму заміському будинку в селищі Конча-Заспа під Києвом.
«Коли мої онуки були маленькими, роль Діда Мороза завжди грав я» — Леоніду Макаровичу, правнучка у вас на Різдво що наколядувала? — Оленка співає колядки, щоправда, поки за допомогою мами — правнучці два з половиною рочки. Я подарував їй м’яку іграшку — пацюка. Так-от ще й слона приготував (дістає зі столу і демонструє симпатичне слоненя). — А обов’язки Діда Мороза на Новий рік не виконували? — Чесно кажучи, я вже стомився. Раніше, коли мої онуки були маленькими, роль Діда Мороза завжди грав я, причому досить професійно. Брав напрокат одяг, клеїв бороду, готував мішок з подарунками і дзвонив у двері. Андрюша, коли став уже дорослішим, відразу мене впізнавав, а молодша Машенька вірила. Правда, коли сідала на руки, уважно розглядала — дуже знайомим здавався їй голос. «Діду, здається це ти, але нібито і Дід Мороз», — говорила вона. — У дитинстві не шкодували, що народилися 10 січня? Адже, напевно, на новорічні свята і день народження отримували один подарунок? — Я народився в 1934 році в звичайному селі на Рівненщині (Великий Житин — Авт.). Дитинство минуло в такі роки, коли шматочок булки здавався найсправжнісіньким подарунком. Я на все життя запам’ятав, як один раз мама на день народження принесла мені загорнену в хусточку халву. Грамів п’ятдесят, не більше. Отож смак цієї халви із соняшникового насіння пам’ятаю дотепер. А іграшки я сам робив. Пам’ятаю, спорудив собі до дня народження ковзани з дерев’яних колодок і дроту. Примотав до ніг і поїхав. Правда, щоб ноги не роз’їжджалися, доводилося використовувати ціпок із цвяхом, який відштовхувався й у такий спосіб котився по льоду. Але я ніколи не скаржився на важке дитинство, хоча, як кажуть, було і холодно, і голодно, і працював багато, і босоніж до першого снігу ходив. Зате навчився терплячості і завзятості в досягненні мети.
«Своїм собакам на Новий рік купив яловичі реберця з хрящами. Вони були задоволені» — Рідних своїми стравами на свята порадували? — Я вже два роки кухнею не займаюся. На свята готує моя дружина Антоніна Михайлівна разом з невісткою Леною. Син Олександр теж часто бере участь у приготуванні головної страви. Може, наприклад, м’ясо запекти. Я бачу, що їм це цікаво, і не втручаюся. Хоча мені, може, щось і не подобається. Але коли я почну готувати, їм не сподобається. Будуть, звичайно, мовчати, але по їхньому настрою я побачу: щось не так. Тому нехай уже краще самі готують. Утім, останнім часом я намагаюся їсти менше смаженої, жирної і гострої їжі. Слава Богу, почуваю себе добре, але в моєму віці про здоров’я потрібно думати постійно. — Тобто сто грамів собі вже не дозволяєте? — Чому не дозволяю? Дуже навіть дозволяю. Можу випити горілки або доброго вина, але не більше 100-150 грамів. І гарно, і настрій піднімається, і теплота по тілу розливається. Головне, щоб ця теплота не оглушала дух. Адже алкоголь у великих кількостях убиває дух, розум, а також розуміння сенсу і величі самого свята. Для багатьох, наприклад, свято народження Сина Божого лише привід накрити багатий стіл, напитися, а потім відходити два дні. А це неприпустимо і гріховно. Та й день народження будь-якої людини, вважаю, не можна перетворювати в звичайне застілля. Це повинно бути свято духу й осмислювання. Іменинник у першу чергу повинен подумати про те, скільки він добра зробив за прожитий рік, скільки ще може зробити, які помилки допустив, кого образив... А зібрати друзів, щоб просто повеселитися, можна й у будь-який вихідний день (сміється). — Леоніду Макаровичу, а для улюблених собак з новорічного столу що-небудь приготували? — От у кого апетит гарний, так це в моїх собачок. (у Леоніда Кравчука живуть швейцарська альпійська вівчарка Жан і німецька вівчарка Цезар. — Авт.) Вони, звичайно ж, із задоволенням з’їли б усе, що на столі, але я їм не даю. Адже м’ясо, що ми їмо, приправлене різними спеціями, а собаки від них швидко втрачають нюх. А щоб не ображалися, я їм на Новий рік купив яловичі реберця з хрящами. Собачки були дуже задоволені. До речі, незважаючи на досить значні розміри, вони в мене дуже добрі і нікого не кусають. Навіть коли приходять чужі люди, полають, оббіжать навколо незнайомця і до мене: гав-гав, мов, йди, зустрічай гостей (сміється).
«Під час роботи в Чернівецькому фінансовому технікумі жив у червоному куточку жіночого гуртожитку» — У рідному селі — Великий Житин давно були? — Рік тому. Адже там могила мами. Поруч я поховав землю, що взяв із братської могили в Білорусі, де лежить мій батько, котрий загинув на фронті в 1944 році. Тепер вони всі разом — діди, прадіди... — Бажання повернутися на батьківщину, пожити справжнім сільським життям ніколи не виникало? — Ще древні греки говорили: «Буття визначає свідомість». Я з раннього дитинства працював у полі, ходив босим і часто від утоми забував навіть ноги помити. Потім учився в технікумі, знімав із хлопцями кімнату з примітивними умовами. Вступивши до Київського державного університету імені Шевченка, жив у гуртожитку на 6-й Новій вулиці, тепер це вулиця Освіти. У кімнаті мешкало 12 чоловік, а умивальник був схожий на величезне корито. Після третього курсу брав участь в освоєнні цілинних земель у Казахстані, працював трактористом, а жив у наметі. Отримавши в 1958 році диплом, я поїхав викладати політекономію в Чернівецький фінансовий технікум. Жив у червоному куточку жіночого гуртожитку, тому умиватися і голитися щодня доводилося в громадському туалеті на міській площі. На допомогу батьків, як ви розумієте, мені розраховувати не доводилося. Але нічого, якось пережив. Потім почалася партробота, призначення в апарат ЦК КПУ, з’явилися можливість відпочивати в санаторіях, квартира, гарна зарплата, а пізніше і свій будинок. Тепер я сам задаю собі запитання: «А зміг би я жити в таких умовах, як раніше?». І сам собі відповідаю: «Ні!». Не тому, що, мовляв, своє натерпівся. Просто звик я до визначеного комфорту — до тепла, гарної їжі, одягу, сервісу. А до затишку людина швидко звикає, і свідомо відмовитися від нього дуже важко. — До речі, у вас з Леонідом Кучмою однакові пенсії? — Тільки в Україні дотепер немає закону про матеріальне забезпечення колишніх глав держави. Тому я і Леонід Данилович отримуємо пенсію народного депутата. Визнаю, це солідні гроші — близько 15 тисяч гривень. Але якби ми не були у свій час народними депутатами, то за якими законами нам нараховували б пенсію? Повний абсурд! І справа навіть не в кількості грошей, а в принципі. Якщо парламентарі вважають, що колишній президент повинен одержувати менше від народного депутата, будь ласка, нехай визначать пенсію в тисячу гривень. Але я буду знати, що одержую її відповідно до закону про матеріальне забезпечення колишніх глав держави, а не на основі якихось указів або постанов. Хоча в багатьох країнах світу пенсія колишнього керівника держави становить 80 відсотків від заробітної плати діючого президента. Але ж незабаром в Україні буде вже не два екс-президенти, а три. Схоже, що і йому пенсію нарахують як народному депутату. Олександр ГАЛУХ, «Факти» (друкується із скороченнями).
